– Не в’язни, Росомахо, – гарикнув на неї старий. – Не хоче хлопець твоєї доньки.

– Як не хоче?  Чому не хоче?

– Отак. Не хоче – і все. Розумієш, ти вже всім набридла. І мені також. Запам’ятай:  твоя донька не знайде собі нареченого, аж доки ти не будеш жити чесно і не перестанеш чинити людям пакості.

– Ой, я нещасна!  Ой, я безталанна!

– Перестань.  Тебе вже всі знають і ніхто не пожаліє. Ти краще слухай, що я кажу. Передай своїм братам:  і перевізнику, і Чорному Вершнику. Нехай покинуть свої безчинства.

– А що вони?  Вони нічого.

– Нічого, кажеш?  А навіщо Чорний Вершник їздить вночі по степу та людей лякає?  Чи ти думаєш, що я не знаю?

– Ну що ти!  Це наклеп. Він нічого такого не робить.

– Нічого, кажеш?  А он хлопці його бачили. Бачили, хлопці, Чорного Вершника?

– Бачили, бачили.

– А ти кажеш. Та ще перевізнику передай, щоб не брав з людей за перевіз велику плату.

– Та що ти!  Він і не бере. Хіба там щось з когось, дещицю якусь.

– А он хлопця чому він через ріку не перевіз?

– Хіба не перевіз?  Ну, я у нього запитаю.

– А запитай, запитай. А зараз лети додому, випусти всі хмари з льоху і братам своїм передай: не будете жити чесно на землі, то закину я вас он на ту градову хмару. Ще й сторожу з вогняними різками поставлю. Та й будете там сидіти. І ніякі чари, ні ворожіння вам не допоможуть.

– Що ти!  Що ти!  Ми собі чесні чарівники. От тільки у мене клопіт:  знайти нареченого для моєї доньки.

– А у перевізника що за клопіт?

– А перевізник має двоє дітей – доньку і сина. У нього ще більший клопіт. Він шукає нареченого для доньки і наречену для сина. Якби оцей хлопець йому один зі своїх подарунків віддав, то може б одна з трьох сестер і була б моєму брату за невістку, а так…

– А Чорному Вершнику чого треба?

– О, Чорний Вершник спить і в сні бачить себе найдужчим і найбагатшим.

– А навіщо ж йому сила?

– Як навіщо?  Щоб багатства всього світу собі здобути.

– У дурня й бажання немудрі.  А навіщо ж йому те багатство?

– Як навіщо?  Щоб цілий світ собі підкорити. Хіба ж ти не знаєш?  У кого сила, у того  й багатство, а в кого багатство, той володіє світом.

– То скажи йому, що такого ніколи не буде. Ви троє – це зло. А зло ніколи не запанує над світом. От ці два хлопці добро людям зробили – живу воду повернули.

– І не вони повернули. Ти їм допоміг.

– Вони б і без мене впоралися. Трудящі хлопці. Я просто пошкодував їх та  людей пошкодував, що без води страждають. От я і допоміг.

– А хмари?   Де ти взяв хмари?  Я ж їх усіх…

– В льосі зачинила?  Не всі, Росомахо, не всі. Не думай, що ти така дужа і могутня. Це мої хмари. Над ними, окрім мене, ніхто влади не має. Лети додому і негайно випусти з льоху всі хмари. І братам передай все, що я казав. Бо інакше – знаєш, що буде.

– Що ти! Що ти!   Навіщо мені ті хмари?  З ними тільки клопіт.  От якось розбушувалися, то ледве мого льоха не рознесли. Аж донька злякалася.

– От якби були рознесли, ото б я сміявся.

– Що ти!  Що ти!

– Ну, лети вже.  Чи попросити у Данила для тебе трошки полину і свяченої солі?  Щоб тобі краще летілося.

– Що ти!  Що ти!  Не треба. Лечу вже.

– То гляди мені, Росомахо. Щоб все було, як домовилися.  Бо ти мій норов знаєш.

А тимчасом люди готувалися до свята. Хіба не свято?  Вони нарешті мають воду.

Вдосталь води. Русло пересохлої річки вщерть виповнилося життєдайною водою, і річка потекла по долині, напуваючи землю, кожну квіточку, кожну травинку. На майдані в центрі села накривалися святкові столи. Казали,  що на те свято має прибути сам володар тих країв, котрого люди ніколи й не бачили. Він нібито має власноруч нагородити двох чужинців, що допомогли людям добути воду, звільнити її від полону кам’яних брил і від чарів злої чаклунки.

Свято було у розпалі, коли володар таки з’явився. З усім почтом, з прислугою і всім своїм придворним панством. Свято, що саме набирало обертів, затихло. Спинилися танці і співи, перестали грати музиканти. Всі чекали, що скаже володар. І він заговорив.

– Я вітаю вас, мої піддані, з великим святом води. Вітаю і вас, славні чужинці. Моя вдячність вам не має меж. Якої нагороди ви собі бажаєте?

Хлопці мовчали.  Але це було не дуже гречно. Треба було щось відповісти. І Данило сказав:

– Для нас найвищою нагородою є радість в очах людей, що могли нарешті вгамувати спрагу. Але, коли ваша ласка така велика, то ми б з братом попросили собі пару коней, щоб нам було легше мандрувати по світу.

– О, це нагорода, достойна лицарів. Але нам би дуже не хотілося відпускати вас з нашої країни. Ми хотіли б, аби ви назавжди залишилися у нас.

– Ми вам вельми вдячні, володарю, але ми з братом маємо намір продовжити свою мандрівку, щоб колись повернутися в ті краї, де ми народилися.

– Похвально, дуже похвально. А якби ми запропонували вам двох наречених з королівського двору, ну, скажімо, двох принцес?

Майдан завмер.  Що скажуть чужинці?  Невже відмовляться?  Отак привселюдно?  Краще б вони того не робили. Це дуже небезпечно. Це розумів кожен з присутніх. Володар такого не прощає.

– Це надто велика честь для таких простих хлопців, як ми, – сказав Данило. – І тому, та й не тільки тому, ми змушені відмовитися від такого щастя.

Володар спохмурнів.

– Я таке двічі не пропоную. Ви ще можете передумати.

– А ми змушені і вдруге відмовитися. Ми хлопці ще молоді, мусимо ще багато пізнати і навчитися, а вже потім вибрати собі гідних наречених.

– То може ви вважаєте, що королівські доньки вас не вартують?

– Ні, володарю, ми так не вважаємо. І ще раз дякуємо за честь. Та в нашому краї, звідки ми родом, хлопці самі мають вибирати собі наречених.  Так у нас заведено.

Хлопці сіли, свято продовжувалося. Дід Громовик, що сидів поблизу, тихо сказав:

– Ну, хлопці, начувайтеся. Ускочили ви в халепу. Придивіться уважно до володаря. Чи не нагадує він вам…

– А я дивлюся і думаю:   кого він мені нагадує? – тихо сказав Данило. – Тоді поночі я його не розгледів, та по блиску очей я його впізнав. Це Чорний Вершник.

– Тсс! Тихо. Він дивиться в наш бік. Як здогадається, що ми його впізнали, то буде нам. Мені що?  Я його не боюся. А от вам буде непереливки.

Свято закінчувалося при ранковій зорі. Всі потихеньку розходилися, роз’їжджалися.

Наші подорожні попрощалися з дідом Громовиком.

– Я, хлопці, буду за вами стежити. Коли що, то прийду вам на допомогу. Сподівайтеся на мене. Ми разом подолаємо зло. Головне – ні в чому лихій силі не поступатися. Ні в чому, ні в якій дрібниці. Запам’ятайте це.  І бережіться.

Вранці хлопців покликали до двору володаря, начебто для того, аби вони вибрали собі коней до смаку для подальшої подорожі. Це так сказалося. А насправді – аби хлопців ув’язнити і вже ніколи не випустити або змусити їх слугувати Чорному Вершнику. Прийшли хлопці, а їх скоренько ухопили та й кинули у в’язницю.

– За що? – здивувалися ті.

– Наш володар знає, за що. Наш володар – найсправедливіший в світі.

Замкнули хлопців. Сидять вони та й журяться, думають, що їм робити, як своїй біді зарадити.  Чи дрімали наші в’язні, чи ні, коли десь так опівночі став перед ними Чорний Вершник, наче з-під землі вродився.

– Ну що, розумники?  Поквитаємося?

– Чи ти з нами?  Чи ми з тобою? – озвався Данило.

– Бачу, хлопче, ти не з лякливих.  Переходь до мене на службу – і буде тобі добре. Матимеш все, що захочеш. Мені саме такі хлопці потрібні.

Замість відповіді Данило сипнув йому в очі свяченої солі, а його коневі під ноги жменю полину.   Чорний Вершник з криком щез, наче крізь землю провалився.

– Що  нам, брате, робити? – зажурився Данило. – Якось треба звідси вибиратися. А як?

– Дід Громовик обіцяв допомогти, – тихо сказав Кирило.

– Казав пан: кожух дам, та слово його тепле. Чи Громовик хоч знає, що ми тут сидимо?  Кругом мури. Ні вікна, ні шпариночки найменшої.

І не чули хлопці, і не бачили, що надворі почалася гроза. В своєму кам’яному мішку брати не чули, як грім раз за разом потрясав землю. Аж раптом вогняна блискавиця сяйнула так страшно, що ті, хто її бачив, змушені були аж очі заплющити. А потім як ударить грім – аж в’язниця навпіл розпалася, не завдавши шкоди хлопцям. І тут-таки почувся голос діда Громовика:

– Виходьте, хлопці. А ви думали, що дід Громовик за вас забув?  Ні, хлопці, я за своїх друзів не забуваю.

Хлопці з в’язниці, а тут сторожа наскочила.

– Куди ви?  Не можна. Наш володар наказав…

Та дід Громовик розмахував своєю вогняною різкою і гукав:

– Який володар?  Я тут володар. Ану, давайте сюди вашого господаря. Кличте його сюди негайно. Нехай стане переді мною.

А володар не йде, боїться. Громовик втратив терпець.

– Я ще довго буду його чекати?  Краще нехай сам виходить. Бо коли я до нього зайду, то гірше буде.

Мусив вийти володар до Громовика. Зіщулився, змалів, став перед Громовиком, як хлопчисько, що, пустуючи, наробив шкоди.

– Що ти собі дозволяєш? – гримнув дід. – Я для чого тебе тут посадив?  Щоб ти чесно і по справедливості краєм правив. А ти що?  Спершу з своєю сестрою Росомахою людей води позбавили, а тепер так віддячив хлопцям за їхню працю?  Згинь, ворожа сило, назавжди з нашої землі!