– У тебе дзеркало погане.

– Ні, принцесо. Дзеркало показує те, що є.

– Ця дівчина краща, – капризно сказала принцеса і тупнула ніжкою.

– А тепер спробуй посміхнутися.

Вона спробувала, але на опухлому від сліз обличчі це не дуже добре вийшло.

– Спробуй сьогодні і завтра не плакати – і тоді в тебе це вийде. І тоді ти будеш дуже гарна.

– Така, як та дівчина?

– Не знаю. Може навіть краща.

– Добре, я спробую.

І тут з саду долинув тихий голос сопілки, що виводила якусь дивовижну мелодію. Принцеса дослухалася.

– Що це так гарно співає?  Це пташка?

– Ні, принцесо, це сопілка.

– Ах, як же гарно вона співає.

– Відчини вікно, принцесо. Тоді ти краще будеш чути сопілку.

– Не можна відчиняти вікно.

– Чому?

– Бо я хвора.

– Забудь те слово. Зовсім ти не хвора. Відчини вікно. В твоєму саду так гарно. І сопілку краще почуєш. От спробуй.

– Зараз  я покличу прислугу і накажу відчинити вікно.

– Навіщо кликати прислугу?  Хіба ти не можеш зробити це сама?

– Не знаю. Ніколи не пробувала. Я ж принцеса.

– То й що?

Принцеса непевно встала і підійшла до вікна. Відсунула важкі штори, а потім відчинила вікно.

З саду війнуло прохолодою, запахом квітів. Співало птаство, і в голоси птахів вплітався ніжний голос сопілки.

– Там… Так гарно. Я хочу туди.

– То виходь, принцесо. Це ж твій сад.

– А хіба ж мені можна?  Я ж…

– Можна, Квітано. Можна і потрібно.

– Але ж… Там батько і сторожа. Вони мене не пустять, вони мені не дозволять.

– А хто ж тобі може що-небудь заборонити?  Ти ж принцеса. Але, зрештою, давай зробимо інакше. Я вилізу через вікно, а за мною і ти. А я тебе підтримаю.

– Ой, а це хіба не…

– Це прекрасно, Квітано. Ти й сама переконаєшся, як це прекрасно.

І принцеса зважилася. А там, у саду, був зовсім інший світ, якого Квітана ще не бачила, сидячи за зачиненими та заштореними вікнами. А тут співало птаство, пахли і тішили око квіти. Квітів було так багато, що очі розбігалися, на них дивлячись. Принцесі хотілося до кожної квітки підійти, з кожною квіткою заговорити. І в тому царстві світило сонце і щось награвала сопілка.

Тепер вона награвала якийсь веселий танок, і принцеса йшла, пританцьовуючи і посміхаючись.

– Квітано, – озвався до неї Данило. – Тепер ти бачиш, якої краси ти була позбавлена?

– Так, бачу. Але ж я…

– Не кажи того недоброго слова. Ти не хвора. Хтось навмисне робив тобі зло, ізолював тебе від світу. Хтось і батька твого переконав, що ти хвора, і всіх підданих змусив чорні кольори носити і не посміхатися. Це мусила бути дуже недобра людина. Сумне королівство. А ти жива і здорова, молода і гарна. Тобі треба танцювати на балах, носити гарні сукні, приймати гостей, як це роблять всі принцеси. А там, гляди, і принц якийсь посватає. А тепер добре подумай, принцесо. Хто міг бажати тобі зла?

– Не знаю.

– А ти згадай, Квітано, від кого ти вперше почула, що ти хвора?

– Не пам’ятаю.

– Згадай, принцесо, це дуже важливо.

– Здається… Так, від нього. Я згадала. Живе тут у нас брат мого батька. Колись вони з батьком навіть ворогували за королівський трон. А потім він наче змирився. До мене дуже добре ставився. А я чомусь його не любила, уникала його і не вірила жодному його слову. Так, це він сказав моєму батькові, що я серйозно і невиліковно хвора. От і…

– Це, Квітано, видно, дуже недобрий чоловік. Він хоче тебе згубити. Не слухайся його, принцесо.

– А як же я його не буду слухатися?  Мій батько його слухається, весь люд його слухається. Як він скаже, то так всі і роблять. От сказав всім носити по мені жалобу – всі й носять. А я жива!  А я ще зовсім молода!  Тому й плачу як день, так ніч. А що з тих сліз?  Тільки лице марніє та врода молода блякне.