Спати лягли десь за північ. Хлопцям відвели цілком пристойну кімнату, та, хоч були удвох, говорити вголос не наважувалися: а може тут прослуховується? Хто їх знає, тих веселунів? Данило на саме вухо сказав:

– Слухай, Кириле, завтра розважатися будеш сам.

– А ти?

– Тсс, – пригальмував Данило товариша.

– Я мушу потрапити у в’язницю і розшукати там трьох братів. Бо для чого ж ми сюди прийшли?

– Ой-ой-ой! А потім що?

– Не знаю. Потім будемо якось звідси вибиратися. А як – ще не знаю. Треба думати.

– Ви ж, хлопці, мене тут не залишіть. Там же моя Квітана. Ну їх всіх до біса!

– Як ти міг таке подумати? Ясна річ, що не залишимо. Але трьох братів мусимо визволити. Це наказ Громовика. А потім – додому. Знаєш, мені ті мандри трохи вже набридли. Люди – скрізь люди: є добрі, а є злі. Дівчат кращих за мою художницю ніде в світі немає. Скарбів я не шукав – то й не знайшов. Та й не прагнув їх знайти. Та й навіщо вони мені? А щасливим я буду там, де народився. Правду колись мені казав один розумний чоловік. А ти тут гляди, щоб обручку тобі не одягнули. Чи хитрощами, чи лестощами.

– Буду обачний. Та за тебе журитимусь. Удвох воно якось…

– Не журися. Дівка не без щастя, козак не без долі.

Повставали пізно, підбадьорені гарним відпочинком. А тут їм і напитки, і наїдки несуть. Від напитків хлопці відмовилися, а поснідали славно.

– А пити я так хочу, що, здається, і море випив би, дарма, що воно солоне, – сказав Кирило.

– Е, чекай-но, Кириле, у нас же дідова пляшка з водою є, котра ніколи не буває порожньою. О, так і є. Як це ми про неї забули?

Напилися хлопці.

– А тепер ходімо, роздивимося, що тут і як. Ми ж поки що не у в’язниці, – засміявся Данило.

– То й ходімо. Може й джерело знайдемо, про котре казав нам дід Громовик.

От пішли хлопці. Тут було дуже гарно, ну просто райський куточок. І квіти цвітуть, і птаство щебече. На деревах плоди всякі дозрівають, яких хлопці не те, що не їли, а й не бачили ніколи.

– Скажи, Даниле, як тут тобі? Адже гарно?

– Та воно ніби й гарно, але погодься, Кириле, що краса тут якась наче штучна, надумана. А плоди… Хто його знає, чи можна їх їсти. У нас яблуко – як яблуко, груша – як груша, а тут щось росте, а ти й не знаєш, що воно таке. З’їсиш – а може в тебе ослячі вуха виростуть.

– А я такий, що з’їв би. Хай би росли вуха, чи ослячі, чи заячі.

А ось і джерело. З-під скелі б’є. Вода на сонці кольорами веселки виграє.

– Ні, Даниле, тут таки гарно, – захоплено сказав Кирило.

– Кириле, пам’ятай про Квітану. Не зачаровуйся чужою красою. Вдома маєш свою, рідну. Бо, знаєш… Так і голову не довго втратити.

– А тобі хіба ж не подобається?

– Мені, брате, подобається, але я пам’ятаю, що все це чуже і вороже.

– І цей потічок ворожий? Ні, Даниле, це ти вже занадто.

– Потічок може й не ворожий, але… Кириле, дістань-но свою сопілку. Щось ти її давно до уст своїх не притуляв.

Як заграв Кирило на сопілці, як засміялася вона, як затужила, то й птаство перестало щебетати, її слухаючи, а в Кирила сльози на очі навернулися.

– Пісні рідного краю, – тихо сказав Данило. – Єдина правда тут, на чужій землі.

– Дякую тобі, чарівнице, що припам’ятала ти мене, дурного та нерозумного, – сказав розчулений Кирило і поцілував свою сопілку. Квітана зринула в його пам’яті, наче ось тут стояла вона біля потічка і посміхалася.

Аж раптом хлопці почули потужний дзвін, що бив немов на сполох чи скликав кудись.

– А це що таке? – здивувався Данило. – Може трапилося щось?

– А може до церкви?

– Цей край, Кириле, не такий, щоб люди тут до церкви ходили. Та й церков я тут щось не бачив. Ходімо на поклик того дзвона – то й дізнаємося, що воно таке.

По дорозі людей наздогнали. Всі поспішали на головну площу.

– Що воно таке, хлопці? – запитав Данило. – Чому дзвонить дзвін? Чи не сталося чого?

– Та ні, – засміялися ті. – Це саме час починати веселощі. Сьогодні у нас карнавал. А ви що, нетутешні?

– Так, нетутешні. Ми щойно вчора сюди прибули.

– А-а, то ви ще тут нічого не знаєте. Тут у нас добре. А головне – весело. А дівчата які! О, такого королівства нема ніде.

– А хіба ж можна увесь час тільки веселитися? – спитав Данило. Хлопці глянули на нього здивовано і засміялися.

– А чому ж не можна? Це прекрасно.

– А ви, хлопці, з такими розмовами не дуже. Бо для таких, хто бунтується проти веселощів, у нас в’язниці є.

– Тсс, Балагуре, – погамував товариш. – Про це не можна. Тим паче чужинцям.

– Чекай-но. Я розумію, що не можна, але ж хлопці мають знати. Щоб не вскочили в халепу.

 

А на площі вже гриміли оркестри і вирував веселий людський потік. Дехто був у масках, в чудернацьких костюмах, а дехто просто в святочному одязі. До Кирила відразу підбігла Сміяна.

– Ти вже тут? А я вже тебе давно виглядаю та й виглядаю. Ну, ходімо.

Та й повела Кирила в той веселий людський вир. Тут-таки до Данила підбігла Співана.

– О, ти вже є! Привіт! Тут сьогодні особливо весело. Карнавал! Розумієш? Ходімо. Маску хочеш?

– Ні, Співано. Я сьогодні у ваших веселощах участі не беру. Пошукай собі когось іншого.

– І ти зовсім не будеш танцювати?

– Не буду.

– А чому? Чому?

– Просто не хочеться. Настрою нема. Розумієш?

– Ні, не розумію.

Хмарка смутку перебігла по личку дівчини. Перебігла та й зникла. Тут не було заведено сумувати.

– Послухай, – торкнула хлопця за плече.

– Не роби того. Це дуже небезпечно. Не хочеш танцювати зі мною – танцюй з іншою дівчиною. Тільки веселися. Наш король сумних не любить. Бо інакше… Бо інакше ти можеш потрапити у… Я тобі вже казала. Краще ходімо.

– Ні. Не піду. Я постою, подивлюся, як веселяться інші. Хіба не можна?

– Ти пропав. Мені шкода.

– Не шкодуй. Я не для тебе. Ти гарна дівчина, Співано.

Дівчина одягнула маску, щоб ніхто не побачив її смутку. Данило залишився стояти непорушно з пісним обличчям, приветаючи до себе загальну увагу. До нього підійшли два клоуни у яскравому одязі і веселих масках. Вони суворо так запитали:

– А ти чого стоїш? Тобі бракує дівчини?

– Ні, мені бракує гарного настрою для веселощів.

– То випий чого-небудь.

– Я не п’ю.

– Ти іноземець?

– Так.

– Наші закони знаєш?

– Думаю, що знаю.

– Навіщо ж порушуєш?

– А ваші закони поширюються і на іноземців?

– Так. Той, хто переступив кордони нашого королівства, мусить дотримуватися наших законів. То як ти? Ідеш танцювати?

– Ні, не хочу.

– Тоді… Ходімо з нами. Шкода, але…

І клоуни з веселими посмішками взяли Данила попід руки та й повели. Спершу вони йшли прибраними вулицями, потім звернули на лісову стежку, а далі вже пішли через непролазні хащі, а потім вже вийшли на добре в’їжджену польову дорогу. Обабіч милували око поля, сади і виноградники.

«Хтось же на тих полях працює, – думав Данило. – Хтось же доглядає ті сади і виноградники. Ясна річ, треба ж ту ораву веселунів-дармоїдів чимось годувати. І добре годувати».

А далі виглянуло звичайнісіньке село, таке, яких і в нас немало. Хати, городи, і знову ж таки садки. А он і діти бігають, кури ходять, півні кукурікають.

«Живуть, як нормальні люди, – думав Данило. – Але люди в селі здебільшого старі. А де ж молоді? Мабуть, веселяться. Аж доки не зістаріються. Дивне королівство. Просто чудернацьке якесь».

Поминули село. Далі знову обабіч розкинулися поля.

– Сюди, – сказав один з клоунів. І повів Данила праворуч. І як же йому не пасувала його весела маска і ті святкові блискітки.

А ось і височенний паркан. Ого! Звідси вже не вискочиш і не вилетиш. Помітивши здивування Данила, один з клоунів сказав:

– Хто не хоче веселитися, то нехай сумує за цим парканом.

Та й став гамселити у ковані ворота. Довго гамселив, аж доки не почувся сонний невдоволений голос.

– Та відчиняю. Чого гримотиш?

Ворота відчинилися.

– Що йому? – спитав заспаний охоронець.

– Та з сумних. Чужинець.

– Маємо вже таких. Що ж, нехай посумує. Та й попрацює заодно. Нам молоді сили потрібні.

Ворота зачинилися і клоуни зосталися за ворітьми.

– Іди за мною, – буркнув страж. – Тут не повеселишся.

Та й повів Данила до якогось прямокутного бараку. Тут на хлопця напав страх.

«Здається, я влип. Як тепер я звідси виберуся? Якщо й знайду трьох братів, то що з того? І їх не врятую, і себе занапастив. Треба було хоч Кирила не брати. Там на нього Квітана чекає. А він тут… Веселиться. Добре хоч те, що мене ніхто не чекає».

Та й зітхнув: чи ж добре?

В кімнаті було шестеро хлопців. Данило був сьомий. Його зустріли приязно.

– Що, розважатися не захотів? – посміхнувся один.

– Та… Не бачу в тому нічого цікавого.

– У нас тут, брате, також з цікавим не дуже. Та все ж краще, ніж там блазнювати.

– Що не кажи, а дівчата там гарні,  – зітхнув чорноокий красень.

– Гарні, та пустоголові. Не люблю таких.

«І з ким же з них можна відверто поговорити? – думав Данило. – А зрештою, однак у в’язниці. Куди вже гірше? Мабуть, тут всі на рівних».

Ще раз окинув всіх прискіпливо та й, зваживчись, запитав:

– А скажіть-но ви мені, хлопці, чи не чули ви часом про трьох братів? Вони теж десь тут у в’язниці.

– Та ні, не чули. Тут, хлопче, аж сто тринадцять бараків, таких, як наш. Хіба ж про всіх почуєш?

– Я б дуже хотів їх знайти.

– Рідня твоя?

– Ні, просто колись перетнулися наші дороги.

– Е, так і видно, що ти не з нашого краю. У нас ніхто ніким не цікавиться. Хоч пропадай.

– То зле.

– Дуже зле. А що поробиш? Люди в нас такі.

– Ні, я думаю, що люди й у вас всякі. Просто вони залякані якісь. Треба об’єднуватися та й боротися.

– Кому об’єднуватися?

– Тим, хто у в’язницях сидить. Адже сам казав, що вас багато.

– Так. Сто тринадцять бараків.

– От бачиш.

– А з ким боротися?

– З веселунами-неробами. Чи з тими, хто заставляє їх так бездумно веселитися. Ні, я не проти веселощів. Але всього має бути вміру. Попрацювали – можна й повеселитися. А не так, щоб одні веселилися, байдикували, а інші на них працювали.

– Ти, хлопче, тихіше. Бо за такі слова знаєш, що може бути?

– Не знаю і знати не хочу. В тому ваша біда, що ви всього боїтеся. А треба людей гуртувати.

– От, хлопче, нам би таких, як ти. Зоставайся у нас. Ти багато зможеш. Більше, ніж ми. І людей об’єднаєш, і поведеш їх за собою. Тобі повірять. Ти вмієш переконувати. Я й сам тобі повірив.

– Ні, хлопці. Мені б тільки трьох братів знайти та й вирватися б звідси. Мені додому час. Набридло вже тинятися по світу.

– Знайдемо ми трьох братів. Завтра виведуть нас на роботу в поле, то й розпитаємо.