– Ну що, Кириле? Їдемо?
– Та їдемо. Ми ще там не були.
– Тоді щасливо, – сказав дід Громовик і пустив під хмари одну із своїх блискавиць.
– Тільки нехай вона не спішить, – попросив Данило, – бо ми за нею не встигнемо.
– Вона не буде спішити, – заспокоїв Громовик. – Я їй наказав.
Поїхали хлопці – аж курява знялася. Що то їх чекає у тому веселому королівстві? Їхали день, їхали два, коні підбилися, самі потомилися. Ночували в степу, просто неба. Блискавиця була їхнім охоронцем і провідною зірочкою. З нею мандрівники почувалися в безпеці, наче з ними був ще хтось третій, сміливий і дужий.
На третій день ще здалеку побачили хлопці веселкове місто, що намагалося своїми вогнями серед дня затьмарити сонячне світло.
– Ото воно і є, – тихо сказав Данило. А коли під’їхали ще ближче, то почули веселу музику, а потім і побачили вихор танцюристів. Під’їхали ще ближче – і їх огорнув ніжний аромат квітів і парфумів. Блискавиця відразу й полетіла собі. Хлопці зосталися самі. До них вийшли дві красуні з тацями, уставленими напитками та наїдками.
– Просимо, просимо, гості дорогі.
– Пригощайтеся та й вливайтеся в вихор нашого запального танцю.
– О, в нас весело. В нас ніколи не буває сумно.
– Ми просто в захопленні від вашої вроди і ваших веселощів, – сказав Данило, бо мусив щось сказати. Так вимагав етикет і звичайна ввічливість.
– О, ми так раді гостям. Пригощайтеся.
– Щиро дякуємо. Ми з дороги, то з радістю щось перекусимо. А пити, вибачайте, не будемо.
– Чому? Це ж так весело. В нашому королівстві всі п’ють. У нас прекрасні напитки.
– Може й ми з часом звикнемо, – посміхнувся Кирило, – а поки що вибачайте.
Та й стали їсти, бо й справді були голодні.
– Про їжу Громовик, либонь, нічого не казав? – спитав Кирило.
– Та ніби ні. Тільки про напитки. Тихо, прислухаються.
– О, ми будемо мати серйозну опіку.
– Що, хлопці? – занепокоїлися красуні.
– Та от… Каже мій брат, що смачнішого він в житті нічого не їв.
– Ви б все-таки спробували наших напитків.
– Спробуємо, дівчата. Ще спробуємо.
– Підкріпилися? То ходімо танцювати та розважатися.
– Послухайте, красуні, нам би з дороги годилося трохи відпочити, – зважився Данило. – Чи у вас так не заведено?
– У нас відпочивають тільки пізно вночі, щоб завтра знову танцювати і розважатися.
– І так кожен день?
– Так, звичайно.
– І не набридає?
– Що? Танцювати? Ха-ха-ха! Як таке може набриднути?
– Послухайте, дівчата…
Данило хотів вивідати якомога більше про те незвичайне королівство – королівство нероб.
– Скажіть… А хто у вас працює? Мусить же хтось працювати.
– Працює? Ха-ха-ха! Нас такі дурниці не цікавлять. Правда, Співано?
– Ну чому? – обізвалася друга дівчина, що все більше мовчала.
– Мене й саму колись цікавило таке питання. Я пробувала дізнатися. З мене довго сміялися, що мене цікавлять такі дурниці, а потім таки сказали. Працюють ті, хто вже не може танцювати і розважатися. Старші люди або невродливі дівчата і хлопці. Таких не беруть до танцю. У нас розважаються тільки гарні дівчата. Кому цікаво дивитися на потвор?
І Співана підморгнула Данилові.
– А буває у вас так, що хтось не хоче чи не вміє розважатися?
– Такого бути не може. Це наш обов’язок. На неслухняних король гнівається. На них чекає покара.
– Співано, не розпускай язик. Навіщо чужинцям те знати?
– Ну чому ж… Це дуже цікаво. Скажи… А Співана – це твоє ім’я?
– Так.
– А другу дівчину як звати?
– Мене? Сміяна.
– Цікаві у вас імена.
– У нас ще є Плакса, Кривляка, Танцюля.
– О, то у вас багата фантазія.
– Ну, ходімте вже.
– Співано, якщо ти не заперечуєш, я буду танцювати з тобою, – підійшов Данило ближче до дівчини.
– Кириле, бери Сміяну – і вважай, що тобі повезло. Яка дівчина!
Дівчата і справді були вродливі. Тільки у Співани, якщо придивитися, були якісь сумні очі. Данилові здалося, що у тієї дівчини можна буде скорше про щось довідатися. Тому він її вибрав. Треба ж було якось довідатися, де шукати тих трьох братів, яких холопці мали визволити.
Данило так задумався, що й не чув, що говорила йому Співана. Аж мусила торкнути його за плече.
– Ти зовсім мене не слухаєш, – сказала дівчина з докором.
– Пробач. Задумався.
– Не треба думати. Це дуже шкідливо. Треба жити, не думаючи.
– Он воно як. А я й не знав.
– Нас до того привчають з раннього дитинства. Головне – це розважатися. А я тобі хотіла сказати… Якщо я тобі подобаюся, то я можу подарувати свою обручку. Тоді я буду твоя, а ти будеш мій. Тоді ти назавжди залишишся в нашому королівстві. Такий у нас закон. Маємо дбати про продовження роду – народжувати здорових і гарних дітей.
– А хто ж у вас займається дітьми? Хто їх доглядає, виховує?
– О, це морока. Дітьми займаються люди похилого віку і всі негарні, що не можуть розважатися.
– Цікаве у вас королівство. І закони цікаві.
– Так, королівство у нас незвичайне. А головне – у нас тут весело. Це найголовніше.
– А буває так, що хтось не хоче розважатися? Ну не любить веселощів, танців та пісень.
– Співана оглянулася, чи не чує її Сміяна.
– Того розголошувати не можна, та тобі скажу. Таких людей садять у в’язницю. Бо, якщо ти здоровий і гарний, то мусиш розважатися, веселитися, шукати собі пару. У нас пари можуть змінюватися. Це дозволяється.
– А діти як же?
– О, ми своїх дітей не бачимо і не знаємо. Ними займаються інші.
– І вам не хочеться бачити своїх дітей?
– Не знаю. У мене ще дітей нема. Думаю, що не хочеться.
– Скажи, Співано, а таких, що у в’язницях… Їх багато?
– Тсс! Про це не можна. Дуже багато. Там такі, що не здужають робити, а ще такі, що не хочуть веселитися.
– Скажи… А ви про них ніколи не думаєте? Вам їх не шкода?
– А чого їх шкодувати? Їсти їм дають, до роботи заставляють. Аякже. Мусить же хтось працювати. Не хочеш веселитися – працюй. Чого ж їх шкодувати?
– А якщо якийсь подорожній до вас забреде? Як-от ми з братом.
– Ну… Ви молоді та гарні. Таких ми намагаємося залишити в нашому королівстві. Причарує котрась, обручку свою подарує – і хлопець зостається. Мусимо дбати про продовження роду.
– А якщо хтось жонатий, як-от мій брат?
– То й що? Це для нас не має значення.
– Ну, а якщо хтось не хоче у вас залишатися?
Співана засміялася.
– Це вже наша турбота. Лестощами, хитрощами, вродою… О, це в нас добре виходить. От шкода тільки, що ви не п’єте. Тоді все було б значно простіше.
– Ну, а якщо все-таки хтось не захоче у вас зостатися? Тоді що?
– Тоді в’язниця. Я вже тобі казала. Ну, ходімо вже танцювати, а то на нас дивляться. Он Сміяна з твоїм братом вже кружляють. Ах, як кружляють.