– Боротися треба, принцесо.

– А як боротися?  Хіба я можу?

– І можеш, і мусиш, Квітано. А ми з моїм братом тобі допоможемо.

– То цей сопілкар – твій рідний брат?

– Так, брат. Не по крові, а по честі.

– А таке буває?

– Як бачиш, буває.

– То що нам далі робити?

– Ходімо до твого батька, Квітано. Все йому розкажемо, спробуємо його переконати.

– То й ходімо. Тільки… Тільки мені здається, що мій батько сам боїться того… Того недоброго чоловіка.

– Ходімо. Спробуємо його підбадьорити і переконати, щоб він перестав його боятися. А головне – конче треба, аби твій батько повірив, що ти цілком здорова.

– Мені й самій важко в те повірити. Мене так довго переконували, що я невиліковно хвора, що я вже майже померла.

– Забудь. Ти молода і гарна. А головне – цілком здорова. Ходімо до твого батька.

 

Хлопці так захопилися порятунком принцеси, що й самі від себе такого не сподівалися.

Найважче було переконати короля. Він ніяк не хотів чи не міг повірити хлопцям, що принцеса зовсім здорова і що їй нічого не загрожує, крім… Одного недоброго чоловіка.

– Тепер треба звеселити край. Люди вже так звикли носити жалобу і відвикли посміхатися, що буде надзвичайно важко повернути їх до нормального життя. Принцесі конче потрібно, щоб довкола неї всі посміхалися і веселилися. Тоді вона більше ніколи не захворіє.

Хлопці почали шукати серед людей жартівників, музикантів, співаків і танцюристів. Такі, ясна річ, були. Просто вони боялися зголошуватися, бо знали, як це небезпечно. Вони ніяк не могли повірити хлопцям, що все відтепер буде по-іншому, як колись було. Довелося королю спеціальний наказ видати, що відбудеться велике свято з нагоди одужання його доньки принцеси Квітани. А ще в тому наказі був припис:  всім негайно зняти темний одяг.

А хто не зніме, то це означало б, що він не радіє разом з королівською родиною, що одужала принцеса.

Що тут почалося?  Всі вийшли на вулиці, посміхалися, вітали одні одних. Особливо раділа молодь. Дівчата повдягали свій найкращий одяг. Стрічки, квіти, розмаїття барв і музика. Королівство давно вже такого не знало.

– Стільки красунь, що очі розбігаються, – сказав Данило. – Але таки моя художниця найкраща.

Ні одна красуня не може дорівнятися до неї своєю вродою.

– Ніколи не думав, що на світі стільки гарних дівчат, – посміхнувся Кирило.

І все ж найкращою була Квітана. Вона вражала всіх  вродою і витонченістю, а надто розумом.

Поводила себе просто і гречно. Знала, що кому сказати, як кому відповісти. Старшого не скривдила, рівного собі за віком не зневажила, молодшого лагідним поглядом обігріла.

– Колись з нашої принцеси гарна королева буде, – казали одні.

– Комусь наша принцеса гарною дружиною стане, – казали другі.

– Своїм батькам  на старості доброю втіхою буде, – казали треті. А вже як музики до танцю заграли, то така нестримна радість охопила людей, що й не сказати. Давно вже люд так не веселився. А на Квітану любо будо дивитися. Кирило сказав:

– Знаєш, мені дуже шкода, що така гарна дівчина і – принцеса. Була б вона простого роду, то я б вже звідси нікуди і не їхав. А так…

Глянув Данило на свого брата не по крові, а по честі та й посміхнувся.

– Що ж, спробуй.

– Так вона ж принцеса.

– А ти однак спробуй. Тим паче, що в тебе є така добра помічниця.

– Про що ти?

– Та про твою чарівну сопілку. Ти бачив, як вона сподобалася принцесі?  До життя її повернула.

– Так то ж сопілка, а не я.

– Хто зна, хто зна. Дівоче серце – то таїна. Його відразу й не розгадаєш.

– А звідки ти так добре знаєш про дівчат?  Ти ж либонь молодший за мене.

– Та вже знаю. Бував у бувальцях.

– Начувайся, Даниле. Бо далі помандруєш сам.

– Шкода буде. Та щастя – то така річ… За брата я лише порадію.

 

Злого чаклуна і відьмака, підступного Дормидонта, котрий ладен був згубити не тільки принцесу, а й рідного брата, аби тільки загарбати королівський трон, саме не було. Він полетів аж до Росомахи, де збиралися на свою раду злі сили. Тут у королівстві він залишив свого чорного ворона.

– Ти ж гляди мені, – наказав Дормидонт, – коли що, негайно лети. Ти знаєш, де мене шукати. У Росомахи.

– Кар!  Знаю. Коли що – прилечу.

– Тільки не гайся, бо сам розумієш. Тут у королівстві є такі сили, що можуть зруйнувати всі мої плани. Це музиканти, співаки, поети, танцівники і жартуни всякі. Правда, я їх добряче-таки залякав. Але, коли мене не буде, то всяке може статися. Запам’ятай:  у королівстві не повинно бути ніяких веселощів. Принцеса хвора.

– А як будуть веселощі?

– То відразу й лети за мною.

– Добре, володарю.

– Мудрий птах. І надійний. А головне – чорний. Люблю чорні кольори. Це мої кольори.

Довго чи коротко радилися у Росомахи злі сили, затіваючи проти людства всякі лихі витівки.

Порадилися, погомоніли, повихвалялися, хто більше зла людям зробив, а потім і бенкет затіяли. Засіли за столи, пили, гуляли – аж буря від їхніх веселощів знялася. Реве вітер, дерева ламає. Де там вже ворону до Росомахи долетіти. Спробував раз і вдруге – та де там!  Раз так його об дерево вдарило, що аж зімлів. Так знетямлений пролежав якийсь час на землі. Добре, що ніякий звір не наскочив. А як прийшов до тями, то подумав:

«Ти, володарю, мені дорогий, але власне життя дорожче. У королівстві веселощі, яких світ не бачив. Повернешся, володарю, сам розберешся. Де вже там мені!  Та як на мене, то це не так вже й зле. Зараз там почнеться бенкет. Буде чим поживитися. Треба летіти, щоб не спізнитися. Охочих багато.

Та й полетів чорний ворон назад у королівство, де тривало свято. А на святі – як на святі:  наїдків і напитків – не перелічити і не перепробувати. І ворону нагода випала побенкетувати.

«От і добре, – думав він. – Куди краще, ніж жалоба за принцесою, котра жива-живісінька. Он як витанцьовує та веселиться. Я ще добре подумаю, чи і далі служити своєму володареві, чи може… Та я про те ще поміркую. Все зважу. А потім вже вирішу. Мені здається, що попрощаюся я з тобою, мій володарю. Тут шматок смачніший».

Три дні тривало свято на честь одужання Квітани. Від темних барв і сліду не зосталося.

Все перефарбовували, міняли, переробляли на інший лад. Принцеса сама керувала переобладнанням своєї світлиці. Все робила так, як їй хотілося. Тепер тут було багато квітів, картин, а за вікном в саду до самого вечора співали пташки, а коли вони замовкали, озивалася Кирилова сопілка. Її  Квітана ладна була слухати до світанку.

Король був щасливий. Принцеса одужала. Все наче добре. Краще бути й не може. Та все-таки короля точила якась тривога. В ньому сидів страх. Він боявся брата свого Дормидонта. Розумів, що це чоловік недобрий, що не бажає він добра ні йому, ні доньці його Квітані. Ті два мандрівники мали рацію. Але боротися з Дормидонтом…  Королеві було страшно про таке й подумати. Сили такої король в собі не почував.

– Ми допоможемо тобі, королю, – казали йому ті два відважні хлопці. Та чи можна на них надіятися?  Адже їх тільки двоє. І король не міг заснути ні вночі, ні вдень. Все марилися йому всякі страхіття, а перед очима стояло перекошене від злості обличчя Дормидонта.

І нарешті настав той день, коли Дормидонт мав повернутися у королівство. Про те сповівстив чорний ворон, що надіявся нза цю звістку щось заробити з королівського столу.

Чи заробив він щось, чи ні, не знаю, а брехати не хочу. Та хлопці стали готуватися до такої непростої зустрічі.

– Ти, Кириле, підпережися моїм поясом. Він сили тобі додасть. А я одягну свою вишиванку.

– Якщо чесно, то мене бере острах, – зізнався Кирило.

– А ми будемо не самі. Я вже послав за музикантами, співаками та танцюристами. Ми маємо зустріти Дормидонта небувалими веселощами. Нехай знає, як ми його шануємо. Це, щоб ви знали, найкраща зброя проти зла.

Ще здалеку почув Дормидонт музику і співи. Спинився, прислухався і відразу зрозумів, що тут щось не так. Свиснув у півпосвисту, кличучи свого вірного слугу чорного ворона. Та чомусь не летить чорний птах. Чи загуляв, чи заснув.

– Не чує. Старий вже став, – сказав тихо Дормидонт. – Та за тим гармидером хіба ж почуєш?

Свиснув ще раз, у три чверті посвисту. Вікові дуби захиталися, молоденькі деревця до землі прихилилися, а чорного ворона як не було, так і нема. Розсердився Дормидонт та як свисне на повний посвист – так і попадали вікові дуби. І тут чорний ворон прилетів. Летить, начебто поспішає, чорними крильми вітер розганяє.

– Де ти вештаєшся, поїдач мертвих, що тебе ніяк не докличешся?

– Я тут, володарю, ваш вірний слуга до ваших послуг.

– Що за веселощі в королівстві?

– Свято, володарю.

– Яке таке свято?

– На честь одужання принцеси, володарю.

– Одужання принцеси?  Хто їй дозволив одужати?

– Без дозвол уодужала, володарю.

– А ти куди дивився?

– Я?  А що я?  Птах собі.  Птах,  котрого в королівстві не дуже шанують. Бо хто ж буде шанувати чорного ворона – віщуна лиха?

– Щось ти забагато говориш. І все не по ділу.  Тобі так не здається?

– Ні, не здається, володарю. Сьогодні я віщую лихо тобі, володарю. Така вже моя вдача – віщувати. Кар!  Принцеса одужала. В королівстві свято, веселощі та бенкети. Нема більше жалоби. Все перефарбовують у яскраві кольори. Принцеса Квітана танцює на площі.

– А що король?

– Радіє, що донька одужала.

– Ну, нехай порадіє. Не довго йому зосталося радіти. Ач як осмілів!  А ти?  Ти куди дивився? Чому за мною до Росомахи не прилетів?

– А я й летів. Та ви в той час саме бенкетували. Така буря знялася, що світу білого не видно було. Мною об дерево так телепнуло, що я ледве Богу душу не віддав.

– Не Богу, страшило, а чорту. Бо така птаха не від Бога, не Богом створена.

– Як це не Богом створена?  Все на світі – творіння рук Божих і Божого помислу.

– Замовкни, пугутькало. Розфілософствувався. От би було смішно, якби ти розбився.

– Нічого. Буду сподіватися, що й я колись посміюся, коли твої плани, володарю, розтануть, як крига весною.

– Що мелеш?  Чого це мої плани розтануть?

– Бо я ще не все тобі сказав.

– Ну?  Чого ти ще мені не сказав, лиховіснику?

– А не сказав я тобі, володарю, що в королівстві зараз гостюють два мандрівні хлопці.

– То й що?

– А те, що то вони заварили всю ту кашу.

– Вони музиканти чи поети?

– Та ніби ні. Хоча один з них либонь-таки на чомусь грає. Я не знаю, як цей інструмент називається, але гарно, аж я заслухався.

– Ти, звичайно, великий поцінювач.

– Тим паче.

– А король що?

– Нічого. Радіє разом з усіма.

– Треба щось робити.

– А я б казав, володарю, облишити цю затію.

– Якби я ще слухав те, що ти мені радиш, дурне страшило.

– Чи я дурний, чи мудрий – це ми потім побачимо. Але кажу тобі чесно:  тут ти нічого не втнеш.