Та й махнув вогняною різкою. Володар щез разом зі своєю сторожею. Тільки засвистіло.
– Тепер все. Тут має владарювати добрий і чесний чоловік. То може, хлопці, хтось з вас відважиться?
– Я так думаю, – сказав Данило, – що нам ще рано честі такої удостоїтися. Ще не час.
А Кирило додав:
– Дозволь нам ще світом помандрувати, розуму поміж людьми набратися, дізнатися, нащо ми здібні.
– Ну, що ж, наміри у вас добрі. Боріться зі злом. А коли моя допомога потрібна буде, то й я зі своїми блискавицями та громами долучуся. А щоб вам було легше в дорозі, візьміть собі добрих коней, обіцяних вам в нагороду за вашу нелегку працю. А від мене ось вам пляшка з водою. Вона ніколи не буде порожня, скільки б води ви з неї не пили.
Подякували хлопці Громовикові, взяли добрих коней, харчу трохи на дорогу – та й поїхали. Виїхали в степ, а він зеленіє, птаством озивається, квітами та високою травою подорожніх вітає.
Їдуть вони день, їдуть другий, їдуть третій – аж доїжджають до царства чи королівства.
Тільки чудне якесь воно. Ніхто з людей не посміхнеться, всі в чорному, наче жалобу по комусь носять. Побачили подорожні – та й до них:
– Що тут у вас трапилося?
А ті їм:
– Негайно одягайте темний одяг, щоб нічого світлого. І не посміхайтеся ні в якому разі. Щоб і натяку на посмішку не було. Бо дізнається король – тоді горе вам. Ніхто вас тоді не втятує.
– А що ж це у вас за королівство сумне таке? Що тут у вас трапилося? Яке горе?
– Принцеса хворіє. Єдина донька короля.
– Але ж вона ще жива? То чого ж ви по ній дочасно жалобу носите?
– Так велено.
– А що ж у неї за хвороба така?
– Ніхто не знає. Вже лікарі з усього світу до неї приїжджали, ліки всякі їй давали – нічого не допомагає.
– А що ж болить у вашої принцеси?
– Нічого не болить. Сидить вона у світлиці з позаслонюваними вікнами, плаче гіркими слізьми і нікого бачити не хоче. Їй золото – не хоче, їй перли – і не дивиться, їй коштовності всякі – вередує і ще дужче плаче. От король і звелів всім жалобу носити, ніяких забав не робити, аж доки принцеса не одужає.
– Е, то кепські ваші справи, – сказав Данило. – Поведіть-но нас до короля. А одяг жалобний?
– Це потім.
– Король розсердиться.
– Нічого. Ви йому скажіть, що два мандрівники беруться вилікувати його доньку.
Доповіли королеві. Він звелів покликати двох сміливців, що зважилися з’явитися перед ясні очі короля у світлому одязі.
– Хто ви такі? – суворо спитав король.
– Ми мандрівники собі, – відповіли хлопці.
– Чи правда, що ви беретеся вилікувати мою дочку?
– Правда. Беремося, ваша величносте, але при одній умові.
– При умові? Це ви мені, королю, ставите умови? Ви, невідомі чужинці? Та я велю вас…
– Твоя воля, королю. Як хочеш. Але тоді ми не зможемо вилікувати твою доньку.
– Ну… Кажіть вашу умову.
– Віддай наказ, щоб всі в твоєму королівстві зняли жалобу. Нехай всі одягнуть яскравий одяг і щоб ніякого смутку.
– Та як ви смієте? Ніхто досі не смів такого мені казати.
– Сміємо, королю, бо хочемо, щоб твоя донька посміхалася і щоб у твоєму королівстві запанувала радість.
– Ви – чужинці. Вам байдуже до нашої біди. Вам важко уявити, яке це горе! Донька моя, принцеса…
– Нема у вас ніякого горя. І принцеса ваша здорова. Тільки всім, хто заходить до принцеси, і слугам, і няням, і навіть кухарям, звеліть одягнути найяскравіший одяг і неодмінно посміхатися.
– Ну, чужинці, якщо після всього принцеса не одужає, тоді начувайтеся.
– Ти, королю, слухайся нас – і все буде добре. Віддавай наказ, щоб всі в твоєму королівстві негайно зняли жалобний одяг і посміхалися.
– Мої піддані вже так давно не посміхалися, що либонь забули, як це робиться.
– Що ж, нехай вчаться посміхатися. Це просто необхідно для одужання твоєї доньки.
– Бідна принцеса, – співчутливо сказав Кирило.
– Ти, Кириле, не зітхай, а діставай свою сопілку. Щось вона у тебе залежалася. Скажи їй нехай вона нагадає найкращі свої мелодії. А ти, королю, покажи моєму брату, куди виходять вікна принцесиної світлиці.
– У сад. Щоб ніхто принцесу не турбував.
– Отам, Кириле, і замаскуйся. Отам і награвай найкращі свої мелодії. А мене, королю, звели провести до принцеси.
– Вона тебе вижене.
– Не вижене. Ще жодна дівчина не виганяла мене з-перед своїх очей. А ти, королю, віддавай розпорядження. Роби все, що ми тобі сказали.
От зайшов Данило у світлицю до принцеси. А принцеса сидить в подушках та й плаче.
Лице опухло від сліз, очі червоні, а вона все плаче та й плаче. І де тільки ті сльози беруться?
Повітря спекотне, сперте, задушливе, вікна заслонені. Світлиця вся в килимах, ні картинки, ні квіточки. Жоден звук сюди не долинає. Приглянувся Данило до принцеси – а вона гарна, як намальована, от їй би тільки посмішку.
– Добрий день, дівчино, – привітався Данило.
– Я – принцеса.
– То й що, що принцеса? Але ти однак дівчина. І, мушу тобі сказати, дуже гарна. Тобі б тільки посміхнутися. А ще я хотів би знати твоє ім’я.
– Я – принцеса.
– Але ж у тебе має бути ім’я, як у кожної дівчини.
– Ім’я… Квітана. Але так мене вже давно ніхто не називає.
– Яке чудове у тебе ім’я. Квітана…
– А ти лікар?
– Ні, я просто хлопець. Мандрую собі по світу.
– А до мене приходять тільки лікарі.
– Навіщо тобі лікарі? Хіба ж ти хвора?
– Не знаю. Мабуть, хвора. Бо чому ж тоді до мене лікарі приходять?
– Скажи, принцесо, у тебе щось болить?
– Ні.
– Тоді чому ж ти хвора? У хворих неодмінно має щось боліти.
– Ні, у мене нічого не болить.
– Значить, тобі неодмінно треба посміхнутися. Як оця дівчина.
І Данило показав принцесі портрет художниці, подарований йому. А ви пам’ятаєте, що кожен, хто дивився на той портрет, радісно сприймає світ і забуває про всі свої біди та негаразди. А тут же і бід ніяких не було – то й забувати нічого.
– Вона принцеса?
– Ні, вона проста дівчина.
– Гарна. А я думала, що гарними бувають тільки принцеси.
– І принцеси також бувають гарними. Особливо, коли вони посміхаються.
– Неправда. Принцеси завжди гарні.
– Коли плачуть – ні. У тебе є дзеркало?
– Нема. А що?
– Звели повісити тобі велике дзеркало, щоб ти завжди могла милуватися собою, яка ти гарна. Ну, поки що візьми моє, маленьке.
Принцеса довго вдивлялася в дзеркало. Вона бачила своє опухле від сліз обличчя.