І засміявся.

– От мені поталанило, – сказав хлопець.

– Нам обом поталанило, хлопче. Бо коли добро з добром зустрічається, то  народжується ще одне добро, велике і світле.

Того дня Данило вже нікуди не їхав – відпочивав. А наступного дня рибалка, давши парубкові харчів та води на дорогу, перевіз його на той берег та й вони попрощалися.

Іде хлопець. Іде, щось собі тихенько насвистує. В торбині харчі і вода, в кишені – полин та сіль свячена – оберіг від всякої недоброї сили. Іде хлопець. Коли дивиться, а назустріч йому чоловік. Може й теж парубок, тільки трохи старший за Данила. Йде собі, не дуже поспішає. Чи діло у нього не спішне, чи притомився в дорозі. Порівнялися, а чоловік, привітавшись, і каже:

– Ти, хлопче, я бачу, дуже кудись квапишся. То чи не скажеш мені часом, куди?

– Чому б не сказати, коли людині цікаво?  Притомився я трохи в дорозі та й поспішаю до ночі до якогось житла дійти, щоб переночувати.

– Даремна праця, повір мені. Тут поблизу ніякого людського сліду на цілу добу ходу.

Задумався хлопець:  що його робити?  А чоловік той і каже:

– Я не поспішаю, то охоче з тобою хоч би й тут заночував. Та так пити хочу, що вже, здається, язик до горла присох. Хотів би якнайскорше до води якоїсь дійти, чи до великої, чи до маленької, аби напитися.

– То і я тебе либонь не дуже втішу, коли скажу, що воду я бачив ще сьогодні зранку. А цілий день пройшовши, ні джерельця, ні кринички, бодай навіть калюжки якоїсь не зустрічав. Та не журися, вода у мене є. На, напийся, відведи свою душу. Правда, вода тепла, та зате мокра.

Напившись, чоловік сказав:

– Щедрий ти, парубче, і, як видно, добрий. То як, кажеш, тебе звати?

– Данилом колись батьки нарекли. Батьків уже давно нема, а ім’я зосталося – єдиний батьківський спадок.

– А я – Кирило. Але я багатший за тебе. Мені від батька зосталася сопілка. Ось послухай.

Та й заграв. Та вже так заграв, що наче півсвіту подарував, аж небо нахилилося нижче, щоб ту гру послухати.

– Е, Кириле, то ти, крім сопілки, маєш ще й хист неабиякий.

– Це те, чого в мене ніхто відняти не може. А ти, Даниле, якщо хочеш, то буду я тобі за старшого брата.

– Сиротою я ріс змалечку. Не мав я ні батька, ні матері, ні сестри, ні брата. То буду радий хоч тепер мати старшого брата.

От повечеряли вони тим, що було, сопілку послухали та горілиць просто неба повкладалися спати. Ніч видалася спекотна, зірна. Зорі були так близько, хоч їх рукою дістань. От полягали обидва подорожні, а що були потомлені, то відразу й поснули. А ще перед сном розмову таку мали.

– Може хоч в який видолинок зійдемо?

– Та чого там!  Я цілий день ішов, та нікого не зустрів:  ні пішого, ні кінного.

– Та й і я так.

– От бачиш. Твій день ходу та мій день ходу – разом два дні. І нікого. Ото ми з тобою забрели невідь-куди.

Коли чують – десь так опівночі вершник на коні скаче. Обидва й прокинулися.

– Хто б то міг бути?  Та ще й о такій порі.

– Не знаю. Думаю, що нічого доброго. Бо хтось добрий задня їздить.

– Зараз побачимо.

Тікати кудись поночі було ніяк. Та й чого їм тікати?  Кривди нікому вони не зробили. Прикинулися, що сплять. Вершник під’їхав до них, спинився та й до свого коня заговорив:

– Ану, мій коню, подивися та скажи мені, що то за неробітники сплять посеред поля.

І найдивніше диво:  кінь заговорив.  І сказав кінь своєму вершникові:

– Один з них Данило, зовсім ще хлопчисько. А другий – Кирило, трохи старший. Сьогодні вони назвалися братами.

– А хто вони такі?

– Та мандрівники собі.

– То буди їх.

– Та вони й не сплять. Зачаїлися та й дурять нас.

– Дурять?  Мене?  Ну я їм покажу. Ану, вставайте, лежибоки.

Подорожні посідали.

– Ну, чого розкричався? – спокійно так, без остраху спитав Данило. – Хто ти тут такий? Князь чи король який?

– О, я головніший від князя і навіть від короля. Я… А втім,  вставайте та ходімте – то й побачите.

Хлопці встали. Данило дістав з кишені полину.

– А ось цього зілля ти понюхати не хочеш?

Та й жбурнув йому полину межи очі. А потім ще й свяченої солі коневі під ноги сипнув. Заіржав кінь, закричав вершник – та й зникли. Тільки ще якийсь час було чути цокіт кінських копит.

– Ну ти й молодець, – сказав захоплено Кирило.

– Якщо чесно, то я злякався. А ти, бачу, ніскілечки.

– А чого їх боятися?  Нехай вони нас бояться.

– А ти, брате, не такий вже й простий, як я думав. Звідки ти знав про сіль та про полин?

– Люди навчили. Проти кожного нападника має бути своя зброя. Це була сила недобра, от проти неї згодився полин і свячена сіль. Тепер вони до нас більше не поткнуться. Можемо спати спокійно.

Та до ранку хлопці вже не спали. А вранці, помолившись та поївши почали думати, в який бік їм краще йти. Кирило міркував так:

– Ти прийшов звідти, а я звідси. За день нашої ходи ми не побачили людської оселі. То нема нам потреби ще раз долати ні твій шлях, ні мій. Чи так я кажу?

– Так, брате. Отже, нам треба йти чи наліво, чи направо.

– Правою рукою ми хрестимося та й їмо, зрештою. То ходімо направо.

– То й ходімо.

Рушили спозаранку, доки сонце ще не так припікало. От ідуть вони, ідуть – аж десь коло обіду пастушків побачили. Тільки що то були за пастушки!  Худі, заморені, а на їхніх корів то й страх було дивитися.

– Доброго дня вам, хлопці, – привіталися.

– Доброго, – знехотя відповіли діти.

– А чи далеко до села?

– Ні, не далеко. Як вийдете он на той горбок, то в долині й наше село побачите.

– Добре, хлопці. А ще скажіть нам, чому ви такі худі та невеселі?  І чому ваші корови такі заморені?  Чом ви не пустуєте та не бавитеся ні в які забави, як це буває між пастушками?

– Нам не до забав. Ми, дядьку, пити хочемо.

– А хіба у вас води нема?

– Нема, дядьку.

– А де ж ваші криниці?

– Та криниці є, але всі вони порожні. Тільки одна криниця з водою зосталася. То її сторожа пильнує і на замок замикає. Кожного ранку наш сільський староста дає нам по кухлику води, а нашим коровам по піввідра. А що нам тієї води?  Наші корови, вимучені спрагою, ціле море, мабуть, випили б. Та й ми також… А води нема – то й трава не росте, і поля у нас бідні, бо й дощі не часто переходять.

– Біда вам, – поспівчували подорожні. Віддали вони хлоп’ятам рештки своєї води та й пішли до села.

– Ходімо, може щось їм зарадимо, – сказав Данило до товариша.

– Але чому ті люди самі собі нічого не можуть зарадити?  Чому вони криниці не копають?  Чому вони води не шукають?

Отак розмовляючи та міркуючи, дійшли до села. Знайшли сільського старосту та стали в нього розпитувати, що воно і як.

– Ой, люди добрі, видно, сам Бог вам дорогу до нас показав. В нашій околиці господарює зла чаклунка, яку прозивають Росомахою. Може чули?

– Чули. Як не чули?

– З берега великої річки дісталася вона аж до нас, шукаючи нареченого для своєї доньки. Ніхто з наших хлопців не захотів женитися на відьминій доньці. Тоді вона забрала нашу воду. Головну нашу криницю закувала в кам’яну скелю, а решта води під землю пішла. Одна тільки криниця вціліла, бо її викопав колись один захожий чоловік. От з неї і п’ємо. Ледве животіємо. Бо чи треба вам казати, що таке вода?  І хмари на нас прогнівалися – дощі дуже зрідка у нас гостюють. А дехто каже, що і хмари Росомаха у своєму льохові зачинила. Десь якась хмарка ще зосталася.  Може й так. Хто те може знати? І до кого ми вже тільки не ходили:  і до священиків, і до знахарів – ніхто нам не може допомогти.

– А ви не пробували ту Росомаху за коси сюди притягнути, щоб вона вам воду повернула?

– Ні, не пробували. Хто на таке зважиться?  Вона ж чаклунка.

– То й що, що чаклунка?  І проти чаклунів зброя є.

– Ти, хлопче, молодий, а тому запальний. А як ти проти неї підеш, а вона візьме і оберне тебе на кого схоче. Але я вам ще не все сказав. Нараяв нам один старенький дідусь, що воду у нас може добути тільки захожий чоловік, котрий носить хрестик на шиї.

– То хіба ми. Бо обидва ми захожі, і обидва носимо хрестики.

– А ви часом не брати?

– Брати, – в один голос сказали подорожні.

– То це ви і є. Той старший чоловік сказав, що воду нам повернуть брати не по крові, а по честі.

– Ото ми і є. Покажи нам ту криницю, що закута в скелю.

– Подивилися хлопці та й за голови взялися.

– Тут нам роботи надовго вистачить, – зітхнув Кирило.

– Нічого не зробиш.Видно, так нам на роду написано. Треба людей рятувати. Людська праця та молитва всі чари здолає.

Взялися брати за роботу. Працюють без відпочинку. Чуби їм мокрі від поту, а до води ніяк дістатися не можуть. Аж якось прийшли хлопці до роботи – а з-під каменя тоненька струминка води дзюрчить.

– Чи ти бачиш, Кириле?  Вода! – втішено гукнув Данило.

– Та бачу. Але ще довго нам цей камінь лупати треба, щоб розбити цю скелю.

– Розіб’ємо, Кириле. Неодмінно розіб’ємо. Тільки вірити в себе треба.

Попрацювали хлопці до обіду та й сіли трохи перепочити. Коли дивляться – аж чоловік старенький іде. На костурець спирається, як і вони, потом обливається. Здорожився чоловік, важко йому. Сів біля братів та й питає:

– А що, хлопці, трудитеся?

– Та трудимося.

– А чи не знайдеться у вас часом шматок хліба і хоч трошки води?

– Хліб ще є, бери, призволяйся, чоловіче добрий, а от за воду вибачай – нема. Хіба ось струминка тече – то можеш чоло зволожити чи хліб розмочити.

– То у вас, я бачу, справжня скрута.

– Скрута, та ще й немала. Якби ж то йшлося про нас, а то ж про ціле село йдеться.

– Люди ви, бачу, добрі. Спробую вам допомогти.

Надувся старий, напижився  та як дмухне, як свисне, а потім як гукне:

– Гей, ви, хмари-громовиці, принесіть-но нам водиці.

Що тут почалося!  Загримів грім, полив дощ, та такий сильний, що як із відра. Справжнісінька злива. Повибігали люди, мокнуть, тішаться, ловлять дощову воду у відра, діти маленькі стрибають, не ховаються від дощу, як ото ми звикли. І тут раптом кам’яна брила відвалилася і жива вода вихлюпнулася з-під неї.

– Криниця!  Наша криниця ожила!

А старий чоловік хрестить воду та й примовляє:

– Пливи, водо, нам на втіху, та ніколи не чини людям лиха.

Аж тут голос здалека чути.

– Іду-у, лечу-у!  Хто там без мене господарює?

– О, чули?  Росомаха спішить.

– А що буде?

– А зараз побачите.

Тут і Росомаха наспіла.

– Ага, всі тут. І ти, хлопче, є. А я вже тебе шукала,  шукала. І куди, думаю, ти подівся?  Наречений моєї доньки.

– А мене щось ти не примітила. Чому, стара відьмо? – обізвався дід до Росомахи.

– Ой, діду Громовику, я й не подивилася. Що і ти тут.

– Брешеш, стара чаклунко. Ти ще здалека мене побачила.

– Та де там! Та де там!

– Нащо ти людям пакості робиш?  Ти ж мені обіцяла жити чесно.

– А я чесно живу. Тихо, сумирно.

– Сумирно?  А навіщо ти хмари у свій льох зачинила?  А земля і люди дощу чекають. Хіба ж ти того не знала?  А навіщо ти людям воду забрала?  Га?  Навіщо?

– Та я що?  Я нічого. Пожартувати просто з ними хотіла, а вони й образилися. А ще он яких копачів найняли. Такі гору звернуть, зсунуть чи розіб’ють. Але цього хлопця, – кивнула на Данила, – я мушу забрати з собою. Він мені довподоби. Він мені вже давно в око впав. Це буде гарний наречений для моєї доньки.