«Вже б і поїсти щось годилося, – подумав парубок. – А їсти нічого. Погано я в дорогу приготувався. Ні грошей з собою не взяв, ні навіть хліба. Ото мандрівник. Грошей не взяв, бо не надбав, а хліба таки можна було роздобути. І хоч би зі старших хтось напутив, а то ж ні. Та й кому було напучувати?  Родини нема, а чужим що?  Свій розум треба було мати перше, ніж в дорогу таку пускатися».

Тільки так собі подумав Данило, як де не взялася старенька бабуся. Іде, на костурець спирається. Порівнялася з хлопцем та й каже:

– От кого я нарешті зустріла. Довго ж я тебе, хлопче, чекала та виглядала. Знала, що ти сюди прийдеш, та от не знала, коли саме.

– То чи ви часом не ворожка, що про мене зарання знали?

– Чи ворожка, чи ні, а про тебе знала.

– А чим же я для вас такий цікавий, що ви мене чекали?  Хлопець – як хлопець. Нічого особливого.

– Ну, я б так не сказала. Раз те, що ти гарний, друге те, що молодий, а третє те, що в мене донька є, нареченою тобі буде, а четверте те, що маєш ти три цікавих подарунки, від щирих дівочих сердець даровані. Вони мене цікавлять найбільше. Ну, хоча б один з них. Погоджуся на будь-який.

– А з якої це речі я мав би свої подарунки роздаровувати?

– А я тобі за те хліба дам. Адже ти хочеш їсти?  Хочеш, я знаю, а нічого. А в мене є хліб. От як воно буває. То що?  Міняємо?  Ти мені один з подарунків, а тобі – хлібину.

– Іди собі, недобра жінко. Не хочу я твого хліба і нічого ти від мене не дістанеш.

– А донька ж моя як?  Вона конче хоче стати твоєю нареченою, щоб потім бути тобі за дружину.

– Та щезни ти разом зі своєю донькою!  От мара причепилася!

Захихотіла стара та й стала невидимою. Тільки голос її лунав нахабно, зловтішно та настирно.

– Хоробрий ти, як я бачу. А це тому, що ще їсти не дуже хочеш. Нічого, я почекаю. Я терпляча, ще пройде трохи часу – і ти мені сам всі свої подарунки віддасиш, а потім і себе на додачу. Я почекаю.

– Не буде того, не дочекаєшся, стара відьмо, щоб я віддав у твої брудні руки все те, що було зроблене з любов’ю чистими дівочими руками.

Вийняв він портрет дівчини, глянув на нього, посміхнувся – і втома наче кудись поділася. Встав хлопець та й далі пішов. От іде він, іде, а їсти таки ж хочеться. Коли дивиться, аж хатинка стоїть. На самому березі ріки. Невеличка, чепурненька, чистими вікнами до сонця посміхається, дверима до води обернена. Неподалік сіті рибальські сохнуть.

«Зайти чи що? – завагався хлопець. – Виглядає так, що тут добра людина живе. Не може у такій чепурній хатині жити якесь зло».

Двері нарозтвір – заходь, коли твоя ласка. Пес на самому порозі лежить, хвостом мотиляє, ніби парубка здавна знав, добрими очима на світ дивиться, наче аж запрошує до оселі: заходь, мовляв.

– Ні, друже, я вже господаря почекаю. А ось, либонь і він.

До оселі наближався широким впевненим кроком приземкуватий чоловік. Був без сорочки, наче хвалився своїми міцними м’язами, засмагою та дужими руками. Побачивши хлопця, ще здалеку гукнув:

– О, Буране, нам з тобою гостя Бог послав. Чого ж ти його до хати не пускаєш?  Влігся на порозі, наче у нас і справді є що стерегти.

– То його Бураном звати? – після привітання запитав хлопець.

– Так, то мій Буран, знайомся.

– А він наче спокійний, на Бурана й не схожий.

– Це він тільки вдає з себе такого, прикидається, коли бачить добру людину. З його поведінки я й знаю, хто до мене завітав: чи добра людина, чи зла. Ти б бачив, що він виробляє, коли часом до нас заходить Росомаха. Ти, певно, бачив її. Бабище стара. Вона нікому переходу не дає. Все нареченого для своєї доньки шукає. О, Буран її до нашої хати і близько не підпустить. Такий галас підніме, що я ще здалека чую, що Росомаха йде.

– Росомаха – це її ім’я?

– Ні, це ми з Бураном її так прозвали. Правда, Буране?

Пес мотиляв хвостом, таким чином підтримуючи розмову.

– Тепер її всі так називають. А справжнього її імені ніхто не знає. Заходь, хлопче, до хати. Я тебе своїми теревенями пригощаю, а ти ж з дороги, мабуть, голодний.

– Та від шматка хліба не відмовився б.

– Є, хлопче, є у нас, Слава Богу, і хліб, і риба, так що голодний не будеш.

Підкріпилися, розговорилися. Розказав тут хлопець рибалці про перевізника та про зустріч з Росомахою.

– Та це ж брат і сестра, двоє злих чарівників. Ще десь третій по світу вештається, чорним вершником вночі людей лякає. Ой, стережися їх, парубче. Люди вони непевні. Добре, що ти не пристав на їхню намову, бо хто знає, що з того могло б вийти. Ясна річ, що нічого путнього. Якщо можна, то дай я хоч гляну на ті твої скарби, на подарунки.

Розгорнув хлопець свої подарунки – аж хатина засяяла, наче небесна благодать на землю зійшла.

– Е, Даниле, – сказав здивований рибалка, – в тих дівочих подарунках сила дивна захована. Недаремно перевізник і Росомаха їх так добиваються.

– А звідки перевізник і Росомаха про них  знають?

– Та вже знають. Вони, хлопче, про нас все знають. Або майже все. А звідки?  Ворожать. І по зірках, і на картах,  і навіть на кавовій гущі.

– На кавовій гущі?  Аж мені самому цікаво стало, що на тій кавовій гущі можна виворожити.

– І не пробуй. Бо то гріх великий.

– А що ж у тому поганого?

– Не треба заглядати наперед ні в свою долю, ні в чужу. Бог того не хоче. І доля також. От розсердиться доля та й із доброї обернеться на злу.

– А хіба може таке бути?

– Ще й як може.

– А ще мені хотілося б знати, що ж перевізник і Росомаха робили б з моїми подарунками, якби вони їх дістали.

– О, краще тобі того не знати.

– Чому?

– А навіщо тобі знати, що можуть робити злі чаклуни з добром?  Вони роблять так, щоб добра на світі стало якомога менше. А ми маємо дбати, аби добра ставало більше. Отак, хлопче-мандрівниче.

– От дива!  А я про таке ніколи й не думав. Живуть собі на світі люди – то й живуть. А воно ж не просто так собі.

– Просто, хлопче, нічого не буває. От, приміром, зламав ти гілку. Просто так собі зламав. Не задумуючись. А воно ж не просто. Зламав гілку – поранив дерево. А йому болить, як і людині. Отак воно.

– Як я ще мало знаю про світ. Дуже мало.

– Коли захочеш, знатимеш більше.

– Захочу, неодмінно захочу. Для того й у мандри вирушив:  не скарбів шукати, а світ і людей пізнати. А може й щастя своє у тому світі знайду.

– Я, хлопче, не ворожбит, та скажу тобі таке:  коли ти, помандрувавши по світу, повернешся в той край, де ти народився, о там і знайдеш своє щастя. Ти був поруч, бачив його, та не знав, що воно – твоє щастя.

– То чи варто тоді по світу мандрувати?

– Варто, Даниле, варто. Сам же казав: щоб пізнати світ.

Раптом несамовито загавкав собака. Так зло загавкав, наче збирався когось роздерти.

Сидів на порозі і гавкав.

– Росомаха, – чомусь посміхнувся рибалка.

– Звідки ти знаєш?

– А по тому, як гавкає мій пес. Він тільки на неї так гавкає. А ось і вона.

Стара і справді спинилася навпроти дверей хатинки, але близько не підходила. Спинилася та й загукала:

– Так і знала!  Він уже в тебе!  І ти його, ясна річ, вже встиг нагодувати. Вічно ти мені стаєш на перешкоді.

– Чого тобі, Росомахо? – рибалка спокійно так до старої.

– Якби не ти, то мала б моя донька нарешті достойного нареченого.

– Дуже йому потрібна твоя донька.

– Зате він їй потрібний.

– Слухай, Росомахо, йди звідси, бо пущу на тебе свого пса – і від тебе залишиться одна тільки твоя драна спідниця.

– Дуже я боюся твого шолудивого пса!

Буран загарчав, наїжачився, але все ще чекав команди свого господаря.

– Ах, ти не боїшся!  Це ми зараз побачимо. Буран!

– Ні-ні, не треба. Я вже зараз іду. Теж мені сусід!  А може я прийшла солі позичити. А ти на мене пса. І не соромно?   На стару жінку!

– Солі, кажеш, позичити?  Тобі свяченої?

– Що ти! Що ти!

– Слухай, Росомахо, іди звідси, доки я добрий.

– Іду вже, іду. А все-таки хлопець мій буде. Я його однак допильную.

Та й пішла, залишивши після себе хмаринку куряви – недобрий знак свого приходу.

– От відьомське кодло, – сказав рибалка.

– І як ти тут живеш у такому сусідстві?

– А що мені?  Я її не боюся. Нехай вона мене боїться. Раз те, що у мене Буран, а друге те, що у мене над дверима полин висить, а всяка нечисть полину боїться. А по кутах у мене свячена сіль насипана – теж засторога від всякого зла. Ну, хлопче, лягай, відпочинь. А я піду на сіті гляну:  чи не попалося чого. Відпочивай і нічого не бійся. Я лишаю тобі Бурана. А відпочинеш – тоді я тебе, як захочеш, на той берег переправлю. У мене човник легкий, миттю домчить. І за перевіз нічого не візьму.