– Я ще тут мушу побути. Мушу свого брата з халепи рятувати.

– Гляди, щоб і сам не вскочив у яку халепу.

– Я не вскочу. А от Кирило одягнув їхню обручку – і все забув. Навіть дружину свою Квітану, яку любив над життя.

– Кажуть, що це все, що від такого рятунку нема.

– Кажуть. А я однак думаю, що на всякі чари має бути протидія. Не може бути, щоб не було. Повернуся я туди, де поля ясним зелом око тішать, де діти бігають, де люди живуть нормальним життям, не те, що тут. Пошукаю я там стару мудру бабусю. Мусять же і в них бути такі розумні бабусі. На них остання моя надія.

– Ой, Даниле, а тобі не страшно?

– Страшно. Але ще страшніше залишити тут Кирила, свого брата не по крові, а по честі. А ви ідіть, доки їхня увага звернена не на нас. Бо хто знає, як воно потім буде. Ідіть, люди добрі.

Подякували три брати та й пішли. А Данило пішов зворотнім шляхом. Йшов порожніми вулицями, потім лісовою стежкою. Боявся тільки, аби не заблудитися. То йому здавалося, що це зовсім не та дорога, то він раптом впізнавав її. І ось нарешті село. Тепер тільки б знайти таку стару і мудру бабусю. А як її знайти? Тут майже всі були люди похилого віку, котрим не до танців. Вони дивилися за дітьми, поралися на городах, годували курей і ще якусь птицю, якої Данило не знав.

«Ні, то все не те, не те, – гарячково думав Данило. – То все звичайні бабусі. А мені треба…»

Нарешті він побачив її. Старенька, зморщена, літа зігнули її. Спираючись на костурець, бабуся, очевидно, вийшла погрітися на сонечку. Побачивши, що Данило прискіпливо дивиться на неї, бабуся злякалася. Дійшла до лавчини і похапцем сіла.

«І чого вони тут всі якісь перелякані? – вже не раз думав Данило. – Хоча б ота бабуся… Ну чого, здавалося б, їй боятися? Прожила вже своє. А от… Боїться».

Шанобливо привітався.

– Чи міг би я, паніматко, трошки біля вас посидіти?

– Сідай. Хіба я що? Місця вистачить. Ти, сину, не думай, що я вже зовсім немічна. Я ще міцна. Собі раду даю, сусідам на городі помагаю. Так що ти не думай.

– А я й не думаю, бабусю. Та у ваші роки вам можна б і відпочити. Напрацювалися вже.

Непорозуміло глянула на Данила.

– А ти, сину… Не з наших?

– Ні, бабусю, я подорожній собі. Випадково потрапив у ваше королівство.

– А я думаю собі: ніби не схожий…

– На кого, бабусю, не схожий?

– Та тут ходять всякі… Часом в масках, часом так. Все видивляються за немічними та недужими, котрі вже працювати не здужають.

– А навіщо видивляються?

– Як навіщо? Звозять потім таких у бараки, щоб там вже собі вмирали. А я б таки хотіла на сонечко надивитися, на квіти, на птахів. Я, ти вже мені старій вибачай, подумала, що ти з тих.

– Ні, бабусю, я не з тих. Мені потрібна ваша допомога.

– Допомога? А що ж я можу?.. Ні, ти не думай, я ще міцна, собі раду даю. Але допомога…

– Послухайте, а вам розкажу. Прийшли ми сюди удвох: я і брат мій, брат не по крові, а по честі. І тут з моїм братом лихо трапилося: він одягнув обручку. А в нього ж дружина вдома, щойно тільки побралися. Не можу я свого брата залишити і забрати його з собою не можу. Він все забув. І мене не впізнає.

Бабуся сумно подивилася на Данила.

– О, хлопче, на те рятунку нема. Наші чарівники довго мізкували над тією обручкою. А таки придумали. От тепер і маємо.

– Але ж не може такого бути, щоб не було на ті чари протидії.

– Ти добре мислиш, парубче. Розумний ти, хоч і молодий. Є протидія, та, думаю, ти з того не скористаєшся.

– Бабусю, голубко, я все зроблю, що зможу. А якщо чогось не зможу, то теж зроблю.

– Ой… – скрушно похитала головою. – Та слухай вже. Розкажу. Треба напоїти твого брата джерельною водою з того місця, де він народився. І обручку покропити тією водою – тоді вона розсиплеться і брат твій все згадає. А інакшої ради нема. Але ж це, певно, далеко. Як ти тієї води роздобудеш?

– Не знаю, бабусю, буду думати.

Подякував Данило добрій бабусі та й пішов собі. Ішов і думав. І нічого придумати не міг.

«Як же ж мені тієї води дістати? – журився Данило. – От якби був дід Громовик, він би напевно щось придумав. Та як ти викличеш його з хмар? Та я все ж спробую».

Перейшов Данило кордони королівства, вийшов у степ, зняв руки до неба та як гукне:

– Діду Громовику, чи ви чуєте мене? Чи ви бачите мене?

– Бачу і чую тебе, сину мій, – у гуркоті грому почув Данило голос Громовика. Блиснули вогняні блискавиці – і дід Громовик перед Данилом з’явився, як вродився.

– Знаю я твоє горе, хлопче. Три брати мені розказали. Бачив я їх. Додому скорше поміг їм добратися. А от як зарадити твоєму горю, повіриш, не знаю.

– Я знаю, дідусю, як зарадити, – сказав Данило, – та не під силу мені та рада. Знайшов я у тому краю одну мудру бабусю. Вона мене навчила, що Кирила може врятувати джерельна вода з того місця, де він народився. Та вода зніме чари від обручки і розсипле саму обручку на порох. Тільки де я тієї води зараз візьму? Я б і пішов по ту воду, не полінувався б, так це ж довго буде.

– Якщо справа тільки в тій джерельній воді, то матимеш ти її, ще й зараз.

І гукнув Громовик до своєї блискавиці:

– Лети чимдуж та поклич мені Веселку.

По недовгім часі у небі заблисла всіма кольорами Веселка. І почувся голос її, ніжний і привітний.

– Ти кликав мене, дідусю?

– Так, кликав. Негайно лети в те село, де народився Кирило. Ти знаєш, про кого йдеться?

– Знаю. І село те знаю. Бувала там не раз. І хлопця того бачила, і сопілку його слухала.

– То лети мерщій туди, набери води з джерела і повертайся. Рятувати хлопця треба.

– Я миттю.

Та й зникла з-перед очей. Незабаром і повернулася, несучи на своєму коримислі два відерця джерельної води.

Мусив повертатися Данило в те осоружне королівство, хоч йому і не хотілося. Хлопець йшов, а над ним угорі пливла Веселка. Ото б подивувалися люди, якби таке диво побачили. Але дивуватися нікому було. Люди в небо не дивилися. Вони були заклопотані своїми земними справами. Кирило  саме вийшов з хати і тепер стояв, протираючи заспані очі. Поряд була Сміяна.

– О, Веселка, – наче аж зрадів Кирило. І тут на нього наче дощ пролився.

– О, сліпий дощ. Як у дитинстві, – засміявся Кирило. Але це був дивний дощ, бо пролився він тільки над Кирилом. Хлопець підставив долоні, зловив тієї цілющої води і випив. Змочив той дощ Кирилові голову, а здавалося, що й душу. Намочив він і ту незвичайну обручку. Обручка тут-таки розсипалася на порох, а Кирило відразу згадав, де він і що з ним.

– О, Даниле, – кинувся до свого брата. – Де ти так довго був?

– Ти краще скажи, що було з тобою. Як це тебе вдалося так заморочити, що ти одягнув їхню обручку?

– Обручку? Яку обручку?

Кирило показав свою руку.

– Нема в мене ніякої обручки. Що ти вигадуєш?

– А Квітану згадав?

– Квітану? А я її ніколи й не забував. Ні на хвилину. Квітана! Як я за нею скучив.

– Що таке? Де твоя обручка? – ніяк не могла второпати Сміяна. А як зрозуміла, то й заплакала. Вони плакали обидві з Співаною.

– Що ж, дівчата, – сказав Данило. – Доведеться вам інших хлопців собі шукати. Нічого, знайдете. Ви такі гарні. І пам’ятайте: справжня любов сильніша за будь-які чари. А нам пора. Все добре, що добре закінчується. Ходімо, Кириле. Там на нас чекає дід Громовик.

А дід Громовик і справді чекав на хлопців. Чекав і хвилювався: як вони там? Чи вдалося вирятувати Кирила? Вже й вогняну блискавицю посилав. Та вона хлопців не побачила і ні з чим повернулася назад.

Аж ось і брати не по крові, а по честі. Ось вони! Обидва! Живі та здорові. На радощах загримів Громовик громами, блискавиці свої в небо повипускав.

– Падай, Кириле, в ноги дідові Громовикові. Це він тебе вирятував. Якби не Громовик, то назавжди залишився б ти в тому королівстві, а Квітана при живому чоловікові зосталася б вдовою.

– Та чого там? – загуркотів дід Громовик. – Я тільки допоміг. Іти долучився, Даниле. Та вже брата свого не картай. З кожним таке могло трапитися. Тепер, хлопці, час вам додому повертатися. Зачекалися вас ваші суджені. Що ж, живіть щасливо. Ви того вартуєте. Хто живе з добром, той неодмінно буде щасливий. А я навідуватимусь. Та й ви не забувайте один одного. Гостюйте, кумами будьте. Добра людина – то сила, а двоє добрих людей – то подвоєна сила. Нехай добро множиться. Ну, прощайтеся, хлопці, та не назавше. А я вас довгою дорогою втомлювати не буду. Я скорочу ваш шлях додому. Закрийте очі – і кожен за мить вдома буде. Крібле… Крабле… Бумц!

 

А вдома – як вдома. Малі попідростали, старі ще більше зістарілися, а молоді, ясна річ, переженилися та заміж повиходили. Ткаля і вишивальниця, втративши всю надію, заміж вийшли. А художниця все чекала Данила. Вірила і чекала. От він і прийшов.

Весілля було тихе і скромне. Зате радості було, що аж вихлюпувалася з переповнених сердець. А по весіллі почалися Данилові розповіді, цікаві, як казки. Розповідав дружині, потім дітям, та ще й на внуків тих розповідей вистачить.