– Спробуй.

Але злий чарівник не міг підійти до Данила. Якась перепона його наче не пускала. Він щось шепотів, махав руками, але все було даремно. На Данила чари не діяли.

– Ти що, чарів не боїшся?

– Ні, лиходію, не боюся.

– І заклинання на тебе не діють?

– Ні, не діють.

– Хто ж ти такий?

– Я – людина. Я дужчий за тебе, бо я той, хто перемагає зло.

– Зате всі інші мене бояться.

І він повернувся до людей.

– Зараз ви всі…

І тут загримів грім – аж земля хитнулася, і дід Громовик з’явився, як вродився, наче разом з блискавицею просто з неба спустився.

– Ну, Перевізнику, – гукнув Громовик. – Я двічі повторювати не звик. Нащо людям робиш зло, баламутиш все село?

– А он глянь, що вони наробили. Вони мого сина вбили.

– Оживіть йому, хлопці, сина. Нехай забирається звідси, бісова личина.

Хлопці хлюпнули на молодого живою водою – і він встав.

– А тепер забирайся звідси, щоб тебе ніхто не бачив, бо як почую, що ти робиш зло, то вважай, що тобі не повезло.

– Мені б ще тільки наречену для мого сина.

– Шукай йому наречену у відьомському кодлі. Знайдеш. А до порядних дівчат не лізь. І близько не підходь.

І загримів грім, і вогненні блискавиці вдарили спалахом. Перевізник зник разом зі своїм сином. А Громовик обізвався до весільного старости:

– А що ж весілля?  Невже мають пропасти всі напитки і наїдки?

– Що там напитки і наїдки?  Добре, що дівчина врятована. Що люди живі. Що селу нічого не загрожує.

– А може у молодої справжній наречений є?

– Може й є. Не знаю. Треба в неї спитати.

– Ану, дівчино, красуне мальована, скажи перед всім народом, не соромся. Бо любов – це не сором, а найбільша втіха. Скажи нам, чи є у тебе наречений?

А дівчина зашарілася, та не розгубилася.

– Є, – каже, – як би не було!

– То чого ж він ховається та не озивається?

– Бо він, дідусю, не лицар, а музика і поет. Не міг він стати на герць з Перевізником та його сином – не вистачило йому хоробрості. І не його у тім вина. Інший талант йому доля подарувала. Виходь, Іванку, покажися людям. Я тебе люблю такого, як ти є.

І вийшов хлопець. Кучері по плечах, скрипка в руках. Як приклав він скрипку до плеча та як заграв – аж світ звеселився, аж сонце до землі нижче нахилилося, щоб ту скрипку послухати. У молодих від тієї скрипки крила за плечила виростали, а старим здоров’я і сил додавалося. А дід Громовик від несподіванки та надлишку емоцій аж блискавиці свої повипускав і полетіли вони високо-високо, аж за хмари. І настала на світі велика радість, і на землю зійшла Божа благодать.  А коли перестав замовкла скрипка, коли музика перетав грати, то з його уст злинули вірші. То були найкращі вірші, які чуло коли-небудь людське вухо. А в тих віршах славилася врода дівчини, кращої за яку у світі немає. А як замовкли і вірші, дід Громовик сказав:

– Дуже слово твоє, хлопче. І ніжне, і дуже. Велика сила в ньому. А чарівна скрипка твоя рівних собі немає.Хвала батькам, що виростили такого сина. Слава молодим!

Захвилювалося, завирувало село.

– Якщо згідні молоді, якщо люблять вони одне одного, якщо не заперечує село і батько своє благословення дають, то просимо весільного старосту весілля розпочати та всьому лад давати.

Отут і почалося справжнє весілля. Танцювали молоді, танцювали гості, танцювало сонце в небі, а йому навперейми у вихорі танцю летіли хмари. Сміялися хлопці, тішився дід Громовик, що таке славне весілля вдалося.

А наступного дня, добре відпочивши, хвалу Богу воздавши, рушили наші хлопці в дорогу, щоб розуму набиратися, добро творити, від зла свій край боронити.

Їхали полем цілий день. Тут-таки в полі і заночувати вирішили. Заснули міцно, як можуть спати тільки люди, у яких чисте сумління і совіть не муляє. Поблизу коні пасуться, росяну траву скубають.

Прокинулися вранці від того, що їхні коні  голосно іржали. Дивляться хлопці – і нічого збагнути не можуть. Довкола них густа суцільна стіна. Тільки вгорі небо синіє. Та стіна рухається, перехитується.

– Що це таке, Даниле? – озвався зачудований Кирило.

– Не знаю. Вчора, ти сам знаєш, тут нічого такого не було.

Данило встав, підійшов до незвичайної стіни і доторкнувся до неї рукою.

– Це вода, Кириле.

– Вода?  А звідки ж вона тут взялася?

– А хто ж її знає?  Знову злі сили щось проти нас затівають.

– А я ще вчора здивувався, що дід Громовик так делікатно повівся з Перевізником та з його сином. Треба було їх…

– Дід Громовик все ще сподівався, що вони за розум візьмуться і зла більше не робитимуть.

А вони он що проти нас придумали.

– Я щось нічого не розумію:  що вони таке придумали?

– А що тут розуміти?  Довкола нас море. Найсправжнісіньке море. Якби не наша вишиванка і  тканий пояс, що захищають нас від всяких чарів, то нас би вже на світі не було.

– А як же вода може стояти суцільною стіною і не розлитися?  Ще такого не бачив.

– Виходить, що може.

– А що ж нам тепер робити?  Як звідси вибратися?

– Не знаю. І справді не знаю. І найбільший розумник не придумав би.

І раптом  чують голос.

– Я допоможу вам, брати не по крові, а по честі.

Це була велетенська риба, яку вони колись  врятували від загибелі. Ось вони побачили її. Вона вигулькнула з суцільної водяної стіни.

– Спершу я вирятую ваших коней. Я перенесу їх у безпечне місце. Бо як тільки я заберу звідси вас, вода зімкнеться – і ваші коні пропадуть.

– А як же ж  ти, рибо, вирятуєш наших коней?  Ти, хоч і велика, але не настільки.

– Це нічого. Я покличу свого батька. Він нам допоможе.

Вона потерла плавником об плавник. Почуся голосний скрегіт. І тут з’явився… Хлопці не могли зрозуміти, чи це був здоровенний кит, чи справжній плаваючий острів.  Коні, наче за помахом чарівної палички зійшли на спину того велетня і тут-таки зникли з-перед очей ошелешених  хлопців.

 

– Даниле, а ти певний, що риба… Що наші коні не зникли назовсім і що ми звідси якось виберемося?

– Певен, брате, певен, та велетенська риба нас не підведе.

– А ось і я, – вигулькнула з суцільної водяної стіни риба.

– Ваші коні в безпеці. Тепер ви… Не бійтеся, сміливо сідайте на спину мого батька. Він вас миттю домчить до ваших коней. Мій батько добре пам’ятає, як ви врятували мене від загибелі.

І знову вигулькнув велетенський кит, як острів. Хлопці без остраху сіли йому на спину і по короткім часі були вже в безпеці. Як тільки брати не по крові, а по честі вирятувались, море відразу й зникло, бо це було море, придумане злими силами лише для того, щоб знищити хлопців. Подякували брати своїм рятівникам та й сіли відпочити під розлогим деревом. Поряд мирно паслися коні.

Світило сонце, виспівувало птаство. І не вірилося хлопцям, що ще так недавно були вони  у небезпеці.

Аж раптом потужно загримів грім і просто перед ними з’явився дід Громовик зі своїми громами та вогняними блискавицями.

– Привіт, хлопці!  Живі?

– Та либонь живі.

– Винен. Не догледів. От що значить злій силі спуск дати. Ні, зі злою силою треба боротися і знищувати її треба, не жаліючи. Бо інакше вона он що виробляє. А я вас не міг знайти. Не бачив, де ви поділися. Аж потім подумав собі:

«Що то за море чи якась халепа там, де був степ?  Вибачайте, хлопці, що вчасно не прийшов вам на допомогу. Але бачите, як воно буває…  Кожен, хто зробив добро, неодмінно за нього дістане заплату. За зло, між іншим, також. Бо інакше бути не може. Бо не може зло панувати над світом і не бути покаране. І зараз ви пересвідчитеся, що я кажу правду.

І дід Громовик свиснув на всю потугу. Хлопцям на якийсь час аж вуха позакладало. Вони й уявити собі не могли, що такий здавалося б старий дід, а так голосно може свистіти. І на той свист діда Громовика стала збиратися всяка нечисть з усієї землі. Зліталися відьми і відьмаки, чорти, і маленькі плюгаві чортенята, сповзалося всяке гаддя і ще таке казна-що, що хлопці йому і назви не знали.

З’явилася і Росомаха, і Перевізник зі своїм сином. Хлопці наче й до боягузів себе не зараховували, але і їм стало якось не по собі.

– Нічого, хлопці, – сказав дід Громовик. – Вони вже вам не зможуть причинити зла. Ні вам, ні кому іншому. Досить з них. Достатньо вже бід на світі наробили. Ану, вража сило, – гукнув Громовик. І всі ті страшні істоти затремтіли перед ним.

– Спершу я зроблю вас безсилими.

І Громовик  до кожної істоти доторкнувся своєю вогняною блискавкою – і вони падали на землю, як неживі.

– Не прикидайтеся, – посміхнувся Громовик. – Я знаю, що ви ще живі. Вас вбити нелегко. Та я не дам вам більше збиткуватися над людьми. Я відправлю вас у пекло, на саме дно, щоб від вас на землі і поганого вашого сліду не зосталося. Земля створена не для вас. Її Бог створив для людей.

Останніми були Росомаха, Перевізник та його син.

– Пощади, діду. Ой, пощади, – запросилася Росомаха. – У мене ще донька незаміжня.

– Нічого, – посміхнувся Громовик. – Коли тебе поруч не буде, то може твоя донька скорше заміж вийде.

– Пожалій, діду. Ми вже будемо слухняні, – заблагав Перевізник.

– Бачив я, які ви були слухняні, коли я вас безкарно відпустив.

Незабаром всі вже лежали покотом, безсилі і знеможені. Тоді дід Громовик свиснув ще раз і махнув своїми вогняними блискавицями. Земля розверзлася – і вся та нечисть провалилася в пекло на саме дно.

– Отут би можна й закінчити казку, – сказав дід Громовик. – Гарний кінець. Чи не так? Відпустив би я вас, хлопці, додому. Досить ви вже всякого лиха натерпілися, зі злом наборолися. Та ще не всі випробування ви пройшли. І це випробування буде чи не найважче. Але мусите пройти ще й через те. Їдьте-но ви, хлопці, в королівство веселунів – королівство вічного балу і розваг.

– А хіба є й таке? – здивувався Данило.

– Є, хлопче, на світі всякого вистарчає.

– А як же ми знайдемо те королівство?

– Знайдете. Я вам дам помічницю. Я пошлю з вами одну із своїх блискавиць. У тому королівстві, хлопці, всі веселяться. П’ють, їдять та танцюють.

– Хіба там нема ні хвороб, ні горя ніякого?

– Чому нема? Є, звичайно. Та король звелів такого нікому не показувати. Тому там сумних та недужих або тих, хто не хоче весь час пити та гуляти, до роботи заставляють або кидають у в’язницю.

– За що? – здивувалися хлопці.

– За те, що сумні, за те, що недужі, за те, що не хочуть пити та гуляти.

– Якесь дивне королівство, – здивувався Данило.

– А що ж ми там маємо робити? – запитав Кирило.

– Добре запитання. Я вам зараз скажу. У королівство веселунів випадково потрапили три брати, котрих ви добре знаєте. Пригадуєте? Два брати ішли і на ношах третього несли. Ви ще їм допомогли: недужого брата на ноги поставили.

– Пам’ятаємо, – в один голос хлопці. – Як би мали про таке забути?

– Треба братів рятувати, – сказав Громовик. – Їм не до веселощів. От і сидять у в’язниці.

– А як же ми можемо їх порятувати? Ми ж і самі можемо потрапити в таку в’язницю, – заклопотано потер чоло Данило.

– Не знаю, хлопці. Думайте самі. Я впевнений, ви щось придумаєте. А ще пам’ятайте: в тому королівстві дуже гарні дівчата. Просто дивовижної вроди. Для таких хлопців, як ви, теж спокуса чимала. Всіх молодих хлопців король намагається залишити в своєму королівстві. Можете веселитися, танцювати, їсти, але не пийте їхніх напитків. Пийте лише воду з джерела. Бо у напитки вам можуть підсипати снодійне. А коли ви будете спати непробудним сном, вам на палець можуть одягнути обручку. А хто одягнув їхню обручку, той назавжди залишиться в королівстві веселунів. Тоді його вже ніхто не визволить. Я вам все розказав. А тепер чекаю вашої згоди на таку подорож. Я вас попередив, що це дуже небезпечно.