Три дні вирувало весілля. Тепер вже тут веселитися вміли. А на четвертий день попрощався Кирило з молодою дружиною та й, осідлавши добрих коней, поїхали брати не по крові, по честі в далеку дорогу. Взяли хлопці з собою, окрім харчів, ще й живої і мертвої води.

Про всякий випадок. Вони тепер знали, що в дорозі  все знадобитися може.

– Чи битим шляхом поїдемо, чи полем? – спитав Кирило.

– Давай краще полем, – відповів Данило. – Так дорога веселішою буде.

Виїхали хлопці в поле та й їдуть собі польовою дорогою. Сонце сходить, бджола за нектаром поспішає, жайворонок від неба до землі срібну нитку снує, перепели в житах підпадьомкають.

Коли дивляться хлопці – аж двоє подорожніх йдуть і третього на ношах несуть. Зупинилися брати та й подорожніх зупинили.

– Куди це ви, люди добрі, мандруєте з таким недужим чоловіком, що вже сам іти не може? Чи в дорозі з ним таке лихо сталося?

– Та от… – мовив старший, зупинившись та опустивши ноші на траву.

– Йдемо ми світ-заочі, заробітку шукаючи, а брата свого мусили з собою взяти, бо окалічів він на ноги, а рідні діти його доглядати не хочуть. То ми собі так зміркували:  де ми будемо, там і брат наш з нами буде. Що ми заробимо, тим і брата свого перехарчуємо. От перепочинемо трохи та й далі підемо.

– А що, Кириле, може допоможемо добрим людям?

– Спробуємо.

– А чи ви лікарі?  Чи, може, знахарі які?

– Не лікарі ми і не знахарі, та все ж спробуємо вашому братові допомогти, вашій біді зарадити. Зашкодити – не зашкодимо, а чи допоможемо – зараз побачимо.

Бризнули недужому на ноги живою водою – той відразу і встав та й став ходити, ноги розминаючи.

– Залежався я, братове, розледачів, – засміявся.

Ох, і дякували хлопцям брати за таку поміч, ох, і дякували.

– Не нам дякуйте, а землі нашій, що в ній  для людини всякого ліку придбано, тільки треба його знати.

Погомоніли ще трохи подорожні – та й розминулися. Бодай кожному подорожньому по дорозі такі добрі люди зустрічалися.

От їдуть хлопці далі. Коли дивляться – аж ріка широка тече. Та така широка, що від берега до берега не видно. На піску риба здоровенна лежить, хвостом б’є, повітря хапає, без води ось-ось пропаде. А неподалік два рибалки між собою чубляться.

– Моя риба, – гукає один, – бо сіті мої.

– То й що, що сіті твої?   Без мене ти б її не витягнув. Скорше вона тебе в ріку затягнула б.

Під’їхали хлопці, розпитали, що й до чого, а Данило й каже:

– Що ви надаремно чубитися?  Краще продайте ту рибу нам. А гроші між собою розділите. А риби ви собі ще наловите.

Зраділи рибалки, що так легко вирішилася їхня справа, бо їм і самим не хотілося битися, та риба вже надто велика попалася – шкода було.  А Данило і Кирило підхопили рибу та й опустили у воду.

– Пливи, рибо, та більше рибалкам не попадайся, бо тобі горе і рибалкам біда.

Вдарила риба хвостом по воді – аж хвиля по річці заходила.  І сказала риба людським голосом – аж рибалки зупинилися в диві:

– Дякую вам, брати не по крові, а по честі, за вашу доброту. Ще колись я вам у пригоді стану.

Та й поплила собі. Постояли хлопці, подивувалися, коней напоїли та й далі поїхали.

Їхали день, їхали другий. Не поспішали, коней попасали. Куди їм спішити?

Попереду – майже ціле життя. На третій день побачили хлопці невелике село. Зелене, прегарне, вербами обсаджене. Річечка тече, білі хатки в садочках поховалися. Словом, звичайне українське село.

– Заїдемо? – спитав Данило.

– Таке село обминути гріх, – відповів Кирило.

В’їхали в село. Та чого ж воно таке сумне?  Люди заплакані, ходять, мов самі не свої. Що ж у них трапилося?

– А зараз ми у них розпитаємо, – сказав Данило.

– Стривай, хлопчика не питай. Бо що він знає?  Спитаємо ось у тієї жінки.

Та й під’їхав до засмученої молодиці, що саме витягнула з криниці  відро води. Привітався, вклонився їй низенько та й питає:

– А скажіть-но ви мені, паніматко,  чому у вашому селі люди такі сумні?

– Бо лихо у нас, – відповіла жінка і витерла сльози, що на очі їй набігли.

– А яке ж то таке лихо?  Чи не можна його якось побороти чи відвернути?

– Не можна, хлопці. Ой, ніяк не можна.  Ви в центрі села ще не були?

– Ще ні. А що там?

– Якби були, то побачили б гарну хату на помості, велике подвір’я, а на тому подвір’ї столи накривано. Люди до весілля готуються, а можна подумати, що до похорону. Дівчина гарна, як писанка. А захотів її посватати, згоди її на те не питаючи, син злого чаклуна, якого в народі називають Перевізником. І не любий він дівчині, і осоружний, та мусить йти.  Бо грозиться його батько все село спопелити, ні дітей, ні жінок не пожалівши. Та й мусить іти бідна дівчина.

– Їдемо, Кириле. Не з одним лихом ми вже боролися, то може й з тим якось впораємося.

– Ой, не їдьте, хлопці, бо пропадете. Шкода вас. Такі молоді та гарні.

– А дівчину хіба не шкода?

– І дівчину шкода. Та я так думаю, що тій біді вже нічим не зарадиш.

– Е, тітусю, той не зарадить, хто з лякливих. А ми з братом думаємо так:  вовка боятися – в ліс не йти. Отже, Кириле, підемо до лісу, вовка не злякавшись?

– Підемо.

– То поїхали. Адже там таки ж не ліс, а весілля.

От їдуть хлопці. Що ближче до весільної хати під’їжджають, то більше людей заплаканих та засмучених зустрічають.

– І що ж воно, брате, за весілля таке? – питає Данило.

– Тобі ж казали, – сумно відповів Кирило. – Ото воно і є.

Під’їхали ще ближче. Ось вона, весільна садиба. Хата заклечана, молода прибрана по-весільному, музики грають, та ніхто не танцює, батьки молодої сльозами заливаються. А як глянули хлопці на молоду, серце жалем так і зайшлося. Гарна, що про таку вроду тільки в казках пишуть, а сумна, що такого смутку знести несила. Під’їхали хлопці ближче та й питають:

– Ми люди приїжджі, то щось не розберемо, чи тут весілля, чи похорон. Якщо похорон, то й поплачемо з вами, а коли весілля, то хотіли б гостями бути, коли дозволите.

– Весілля, весілля, люди добрі. Просимо ж у двір, а з двору за стіл.

Заїхали хлопці у двір, коней прив’язали, а самі й за стіл, як годиться. Та як глянули вони на молодого, шматок в горлі застряг. Наречений був справжнім страховиськом. Малий, горбатий, ікла з рота стирчать, пишний чуб ріжки прикриває.

– Це ж воно таке мале та мерзенне, – тихо сказав Данило.

– Бідна дівчина, – зітхнув Кирило.

– Таке опудало не жаль буде і той…

Данило з повним келихом підійшов до молодих.

– Ви вже нам вибачайте, що ми без подарунків. Ми люди подорожні, випадком на ваше весілля потрапили.

Молода й не глянула, а молодий вовком з-під стріхатих брів подивився.

«Господи!  Як же з таким страховиськом жити? – подумав Данило. – Такого побачивши серед ночі, на край світу тікатимеш».

Без особливих побажань Данило сказав:

– Та для молодої ми все ж подарунок зробимо.

Та й хлюпнув на молодого мертвою водою. Впав молодий та й простягнувся поміж столами.

Молода скрикнула радісно, а гості перелякано.  Весільний староста підійшов до хлопців.

– Що ж ви, браття, наробили?

– А що ми наробили?  На світі на одну потвору стало менше. Хіба ж це зле   Зате ж яку дівчину порятували.

– А село?  Що буде з селом?  Ви про те подумали?  Чи вам байдуже?

– Не байдуже нам, чоловіче добрий. Тільки знати хотілося б:  невже у вашому селі чоловіки перевелися, що нікому захистити бідну дівчину та село своє оборонити від нелюда?

– Та… Чоловіків у нас достатньо, але страшно, бо його батько грозиться…

– Знаємо, що грозився. То й що?

– А в нас жінки і діти. У вас ще мабуть немає ні того, ні другого, тому ви такі хоробрі.

– Ми можемо його оживити, якщо він вам такий любий.

– Та кому він любий?  Але що з селом буде?

І тут здригнулася земля – і у дворі з’явився Перевізник власною персоною. Та не сумирний, якого колись бачив Данило, а лютий аж чорний, страшний до крику чарівник.

Заплакали діти, заголосили жінки.

– Ой, що ж тепер буде з нами?

– Ой, горе нам.

Заплакала і молода.

– Все це  із-за мене. Краще б мене мати була маленькою втопила, ніж із-за мене має тепер постраждати ціле село.

– І що з тими людьми твориться? – подивувався Данило. – Замість того, щоб радіти – на одного лиходія стало менше – то вони плачуть. Дивний цей світ, як на мене.

– Що тут трапилося? – гукнув Перевізник. – Хто вбив мого сина?  Нехай начувається. Лихо йому!  Знищу!  Всіх  знищу!  На порох зітру!  Сліду не зоставлю!

– Це я вбив твого сина, – ступив до Перевізника Данило. – Село тут ні до чого. Я не тутешній.

– Матимеш справу зі мною.

– А-а, я пригадую тебе, – гукнув Перевізник. – Ну тепер ми з тобою поквитаємося.