Розіслано по всій Україні
Випущено на замовлення державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою «Українська книга».
Республіканський будинок звукозапису та друку Утос
Провулок Т. Шевченка 4.
Київ-1,01001.
БРАТИ НЕ ПО КРОВІ, А ПО ЧЕСТІ
Жив собі на світі хлопець на ім’я Данило. Був той хлопець такий красень, що навіть в казках такого не буває. Як іде по селу, то аж тини тріщать – так дівчата за ним зорять. А то вже якось так сталося, а як – того Данило і сам не міг збагнути, що закохалися в нього разом три сестри-красуні. Що одна з них – вишивальниця, якої світ не знав, друга – ткаля дивовижна, а третя – художниця незвичайна. От подарували три сестри хлопцеві свої подарунки: одна йому сорочку вишила, що на ній квіти, як живі, аж пахнуть, аж роса на них сріблиться. Одягнув парубок вишиванку – а від неї тепло по всьому тілі розливається, аж душу гріє. Виткала друга дівчина йому пояс дивовижної краси. Заперезався парубок тим поясом – і дужу силу в собі відчув. Та таку силу, що, здавалося, ніхто б його здолати не міг. А третя дівчина намалювала хлопцеві свій потрет. Як жива вона на тому потреті. Подивишся на неї – і всі біди та негаразди наче зникають. Подивишся на неї – і сил тобі додасться, і прекраснішим світ стає. Прийняв парубок ті щирі дарунки, подякував дівчатам та й задумався. Вони ж, певно, сподівалися, що котрусь з них він таки посватає. Може б і посватав котрусь, либонь-таки художниця йому до вподоби була. Та не хотів він жодну з сестер образити, розбрат між ними вчинити. От і вирішив хлопець піти з того села хоч на якийсь час.
– Піду, – каже, – у світ, щастя-долі пошукаю. Світ пізнаю, розуму наберуся.
А що ріс Данило сиротою, то мамині сльози його не спинили, батькові слова його не припам’ятали. Діло молоде: надумав – то й пішов, з усіма любенько попрощавшись. Старшим кланявся низенько, хлопцям руку по-дружньому тиснув, а сумних дівчат поглядом прощальним окинув. Не одна дівчина заплакала за ним потайки, щоб ніхто не бачив. А сестри, так ті плакали, не ховаючи від людей своїх сліз.
Пішов хлопець. От іде він, іде собі, не поспішаючи. Бо куди йому спішити? Попереду – широкий білий світ і молодість.
От доходить він до широкої ріки. Ні мосту, ні броду. Лише старий перевізник пором держить, людей через ріку перевозить. З кого гроші бере, кого за дурно перевозить, кого відробляти за перевіз заставляє. Хлопець до нього: так, мовляв, і так, – перевезіть і мене, добродію.
– А гроші маєш?
– Не маю, – каже хлопець. – Та де б я їх взяв?
– А куди ж ти, розумнику, прямуєш?
– Та от… По світу мандрую, щастя-долі шукаю.
– Так хто ж у світ без грошей виривається?
– Е, добродію, – каже хлопець, – якби я гроші мав, то хіба пішов би світ-заочі?
– Лукавиш, хлопче. Знаю я, знаю, чого ти помандрував світ-заочі. Щастя шукаєш, а від щастя тікаєш. Чи не так? Ні, просто так задарма я тебе не перевезу, – сказав перевізник і хитро так посміхнувся.
– Я, хлопче, чоловік бувалий і дещо знаю. Знаю, приміром, те, що ти маєш чим зі мною розплатитися. Маєш ти аж три подарунки: вишиванку, пояс і портрет дівчини. Знаю, дорогі вони тобі. Але, коли хочеш, щоб я тебе перевіз, то міг би одним з тим подарунків поступитися.
Я згідний на будь-який.
– Ні, недобрий загребущий чоловіче. Жодного з тих подарунків ти не дістанеш. Вони не для твоїх брудних рук. Краще я піду та пошукаю мосту чи броду.
– Ну-ну, пошукай, пошукай. Тільки не знайдеш. Бо нема через ту ріку ні мосту, ні броду. Я – єдиний перевізник. Тому й правлю за перевіз свою ціну. Яку хочу, таку й правлю. А то вже справа кожного: погоджуватися чи ні.
Плюнув парубок з пересердя та й пішов геть від того перевізника. А той йому навздогін гукає:
– Почекай, хлопче. Куди ти так спішиш? Може зовсім тобі й не обов’язково на другий берег переправлятися. Є у мене донька на виданні. То чи не був би ти для неї за нареченого?
– Та цур тобі і пек з твоєю донькою! Вона, либонь, така ж недобра, як і ти.
Та й пішов собі геть. Йде берегом та й думає про людську недосконалість.
Притомився хлопець. Сів на камінь, ноги до води протягнув та й сидить, відпочиває.