ХТО ЗАХИСТИТЬ УКРАЇНУ

 

Я – Чумаківна з прадіда і діда.

Я – Чумаківна з поклику століть.

У мене сонце спить після обіда,

Ще й досі віл за хатою стоїть.

У мене сіль на віях і на скронях,

У мене спрага степу на губах.

Якби ще вміла їздити на конях,

А то не вмію навіть на волах.

Переродився наш народ дорешти,

Та дух козацький в ньому ще не згас.

Він пережив репресії, арешти,

Та гублять гроші так  нещадно нас.

Чи так вже є, чи так мені здається ?

Звідкіль взялась на нас така напасть ?

Один краде, а другий продається,

Піде за тим, хто більше йому дасть.

Опам’ятайся, люде наш хрещений,

Не дай розкрасти надбане добро.

Цей світ такий безбожний і шалений,

Та ми ще маєм Київ і Дніпро.

Опам’ятайся, мій великий люде.

Хіба ж не чуєш чийсь глумливий сміх ?

Бо України другої не буде.

Хто захистить її від нас самих ?

 

НЕ КАРАЙ НАС, БОЖЕ, БРЕХУНАМИ

 

О Боже, змилуйся над нами,

не слухай нашої хули

і не карай нас брехунами,

пророків, Отче, нам пошли.

Вожді, сліпі та бездуховні.

Кого й чому вони  навчать ?

Серця пусті, рахунки ж повні,

але традиції мовчать.

Нехай народ не кличуть всує

на розбрат, злочини  в ганьбі.

Цей світ, допоки він існує,

належить, Господи, Тобі.

Дай нам і розуму, й відваги

здолати кривду та ганьбу.

Пошли нам сили та наснаги

на справедливу боротьбу.

Дай сили вижити народу,

що боронив спокон віків

одвічне право на свободу

своїх дітей, своїх батьків.

Хай буде так, допоки віку,

допоки слово не зійде.

Відродим націю велику –

і Україна розцвіте.

 

Я МАЛЮЮ СВІТ

 

А РОКИ КЛИКАЛИ

 

Вже осінь прискорює кроки.

Куди ти спішиш ?  Зупинись.

А роки летять, мов сороки.

Скрекочуть і кличуть кудись.

– Куди ви ?  Чи ж встигну за вами ?

– Ти спробуй. – Вернутись назад ?

В минуле, до тата й до мами,

В густий наш затінений сад …

– Ти спробуй. Ну що ж тут такого ?

Хіба ностальгія чужа ?

– Боюсь, не знайду там нікого …

А де та межа ?  Де межа ?

– Не знаємо. І полетіли.

А я залишилась сама.

І коси чомусь посивіли.

А може прийшла вже зима ?

– Чому не летіла за нами ? –

Почула я відгомін літ.

– Нема вже ні тата, ні мами.

Лишився вже тільки їх слід.

Куди там мені вже летіти ?

Хіба що в солодкому сні …

Куди вже ? ..  А внуки !  А діти ! ..

Вже пізно. Зима у вікні.

 

ВИРОСЛА Я,  МАМО

 

Вчила мене мати

Старших шанувати

І молитись Богу,

Й кланятись землі.

Вчила мене мати

Травам довіряти

Всі свої печалі,

Всі свої жалі.

Виросла я, мамо.

Вже іду стежками,

Що топтала доля

У широкий світ.

Де б я не бувала,

Завше пам’ятала

Ту найпершу стежку

Від своїх воріт.

В світі я блукала

Різними стежками,

Що було і гірко,

Й солодко не раз.

Подумки верталась

Я до тата й мами,

Й до садка старого,

Де наш перелаз.

Сяду на травичку

Біля перелазу

Й до верби старої

Голову схилю –

І забуду сльози

І гірку образу,

Бо люблю цю землю,

Те село люблю.