ДИВЛЮСЬ НА СВІТ ДИТЯЧИМИ ОЧИМА
ЛОСЬ-РЯТІВНИК
Йде зайчатко по стежині.
В кожній лапці – по морквині.
Важко так іти малому.
Та несе свій скарб додому.
Вдома, знає зайченятко,
Ждуть його і мама, й татко,
Два брати і дві сестрички,
Вони зовсім невеличкі.
Вовк назустріч: – Добрий вечір !
Дуже ти, малий, до речі.
Я не їв уже три дні.
Час вечеряти мені.
Білка крикнула: – Ай-ай !
Кидай моркву і тікай.
Ну, не гайся, ну, скоренько.
Ой, яке ти ще дурненьке !
А сама заради сміху
В вовка влучила горіхом.
Потім шишку, потім другу.
Вовк терпів таку наругу.
Бо у лісі не щодня
Так ось стрінеш зайченя.
Зайченяті ж ой, біда !
Моркву кинути шкода.
А тут вовк зубастий,
Можна ж і пропасти.
І пропасти б довелось,
Та із лису вийшов лось.
Дядька лося всі боялись.
Він суворий був лісник.
– Ти чого тут хуліганиш ?
Найсильнішим бути звик ?
Він на вовка як ревне !
Він до вовка як гукне !
– Перш, ніж кривдити малого,
Запитав би хоч мене.
Ти малечу не лякай.
Іншу здобич пошукай.
Так буває не щодня.
Йшло додому зайченя.
По вузесенькій стежині,
В кожній лапці – по морквині.
ВІХОЛА НА ВТІХУ НАМ
Живуть у лісі віхоли,
Живе мороз тріскучий.
Звідкіль вони приїхали ?
З якої диво-кручі ?
Чи з яру глибоченного
До нас вони з’явились ?
І серед лісу темного
З зимою оселились.
Зима до них голубиться,
Сніги їм вистеляє,
А віхола на втіху нам
Дороги замітає.
Вночі приходять у село,
Немов за ким полюють,
З хатів видмухують тепло,
По вікнах сни малюють.
Ми з хлопцями й дівчатами
Катаємось охоче.
Мчимо з гори з санчатами,
А хтось на лижі хоче.
Петрусь із татусем своїм
Вже ковзани лаштують.
І не страшні морози їм,
Вони їх і не чують.
ПРОКИНУВСЯ ВЕДМІДЬ
Прокинувся ведмідь серед зими.
Ведмедиха займалася дітьми.
Вони такі кумедні та манюні.
Багато з ними клопоту мамуні.
А він не спав. І що таке з ним сталось ?
Серед зими чомусь йому не спалось.
Чи зарано спати ліг ?
Чи холодний був барліг ?
Сам не знав, чому
Не спалося йому.
Ще й не чути про весну,
А ведмідь лежав без сну.
На холод виходити неохота.
Якби хоч була там якась робота.
Кругом сніги. Ні меду, ні малини.
Гуляють скрізь зимові хуртовини.
І хоч він має теплого кожуха,
Та все ж боїться, що замерзнуть вуха.
І раптом чує: зовсім близько
Завив так жалібно вовчисько.
– Голодний, мабуть, неборака,
Намерзся, певно, як собака,
Та й виє з туги. От дурний.
Засни собі, як ото ми.
Не треба харчу для зими,
Дивися сни аж до весни.
Смокчи собі лапу
І тихо посапуй.
Усякий звір і птиця
Тебе боїться.
Який з того толк ?
Добре, що я – не вовк.
Ведмедиха дітей мостила спати.
Він потягнувся, теплий, волохатий,
Сказав щось тихо, позіхнув
І до весни таки заснув.
ДВА ВЕСЕЛИХ КОТИКИ
У дівчинки у Насті
Живуть, як і годиться,
Два котики пухнасті,
А з ними мама киця.
Як дівчинка зі школи йде,
На неї вже чекають –
Два котики-пухнастики
Настуню зустрічають.
Несе вона в торбинці
Для котиків гостинці:
Ковбаску і котлети,
І молока пакетик.
А два веселі котики
Пустують та стрибають.
Настуні треба вчитися,
Вони ж їй заваджають.
Один заліз на плечі їй,
А другий вліз на руки.
Морока з ними дівчинці.
Куди там до науки !
Та котиків-пустунчиків
Забрала мама киця.
– Не можна так, – сказала їм,
– Нехай Настуня вчиться.
Як будете старатися,
Я теж вас буду вчити:
Як без води вмиватися
І як мишей ловити.
Не думайте, що легко це,
Але навчитись можна.
Це знає кожне кошеня,
Це вміє киця кожна.