АКВАРЕЛІ ДУШІ
НЕ ЗНАЛИ КЛЕНИ
Ні, не тобі стояти обіч мене.
Ти сам десь там і я собі сама.
Все, що було, минуло. Тільки клени
Шепочуться про нас, та це дарма.
Вони не знають. А якби і знали,
То зрозуміли б, бо вони живі.
Калина вже вдягла свої коралі.
У мене ж досі весни в голові.
Могла б я стільки кленам розказати.
Але навіщо ці проблеми їм ?
Чи конче їм потрібно теє знати,
Що ти колись … що був колись моїм ?
Я тихо йду під кленів пильним оком.
Їм невтямки, чому така сумна.
Ти подививсь на мене ненароком –
Й між нами стала наша та весна.
ПОДИВИСЬ ТВЕРЕЗИМИ ОЧИМА
Ти такий смішний ще і наївний.
Щось тобі примарилось, либонь.
Звідки в тебе усміх той чарівний ?
І від чого в погляді вогонь ?
У житті все просто не буває –
Вже пора збагнути, вже пора.
Хоч всього ще молодість не знає –
Це така вже істина стара.
Вчися свої роки рахувати.
І чужі, якщо потреба є.
Їх не можна вкрасти і сховати:
Що моє, то все-таки моє.
Відшуміло, відцвіло – і досить.
Всьому час свій і своя пора.
Осінь срібла кинула у коси,
А на серце – присмерку й добра.
Подивись тверезими очима
І відкинь марноту сподівань.
Роки, що у мене за плечима,
Не лишили місця для бажань.
РОЗМОВА З МІСЯЦЕМ
(За мотивами народних пісень)
Якось вночі при місяці
Плакала сирітка,
Свої сльози дрібненькії
Витирала зрідка.
Місяць тканку вишивав
Та й стелив під ноги,
Аби її не муляли
Батьківські пороги.
– Чом ти, місяцю, сумний ?
А де ж твоя пара ?
– Заховала мою зірку
Та чорная хмара.
Заховала, заступила,
А я світом нуджу.
Людям свічу, а сам вночі
Серед неба блуджу.
– Отак і я, місяченьку,
Сумую та плачу.
Полюбила козаченька,
Та його не бачу.
Щовечора до другої
Він стежину топче,
А на мене молодую
Й глянути не хоче.
– Заспівай, то стане легше.
– Не вмію співати.
– То чому ж тебе такого
Не навчила мати ?
– Нема в мене матусеньки,
Лиш мачуха злая,
Все дивиться вовчицею
Та все мене ляє.
– Не сумуй, моя красуне,
Ще матимеш пару.
Так сказав та й заховався
За чорную хмару.
ДІАЛОГ ПРО ЛЮБОВ
– Чи так буває ? Перший раз побачив –
і закохався, і зійшов з ума …
– Мабуть, буває … Чуєш ? Літо плаче …
– Чого воно ? – Бо журавлів нема.
Вони вже десь верстають шлях далекий,
Летять за море, в теплії краї,
А тут лишили журавлиний клекіт,
А ще літа засмучені мої.
– Ти не про те. Скажи, чи ти любила ?
– О, так, любила. То було давно.
– Минулося ? – Ні, ні ! .. Любов – то сила.
Але любить не кожному дано.
– Але ж це мука ! Це нестерпна мука !
– Але ж як прикро, як її нема.
Там, де любов, там поряд і розлука.
Та щастя не дається задарма.
– Любити без взаємності ? Для чого ?
В любові мліти ? Та нехай їй біс !
Не побажав би й ворогу такого.
– То ти ще до любові не доріс.
Хіба ж не втіха ? Ось її побачив.
До тебе посміхнулася вона !
Ні, ти ще не закоханий, юначе.
То не любов, то ще якась мана.
Пройшла повз тебе – і війнуло пахом,
А ти, мов п’яний. Вічність або мить …
А серце шаленіє, білим птахом
За нею рветься – і не зупинить.
– Від слів твоїх тривога в серці тане.
Я ладен вже повірити тобі.
А що, коли … коли вона не гляне ?
А що, коли навіки у журбі ?
– Тоді любов, юначе, не для тебе,
Бо сумніви породжують печаль.
Змаліє сонце, зблякне синє небо,
Тебе зітне байдужість без меча.
Ти будеш жити, в тебе серце дуже,
Та вже тебе ніщо не зворухне.
Твоє єство, холодне та байдуже,
Ніколи вже за обрій не сягне.