СТЕЖКА ЧЕРЕЗ МАМИН ГОРОД

 

Вже матері давно нема,

Лишився тільки слід від хати.

І на городі вже зима,

Бо нікому порядкувати.

Лише зосталась стежка та.

На ній роса, густа, краплиста.

По ній я йду через літа.

В ній стільки сенсу, стільки змісту.

І кукурудза, й картоплі …

Роса лоскоче босі ноги …

І йде та стежка по землі,

Верстає зверстані дороги.

І хати вже давно нема.

Вже осінь мерзне на покосах.

Лишилась стежечка сама,

І я по ній мандрую боса.

 

У МОЄМУ СЕЛІ

 

У моєму селі,

Мабуть, вишні цвітуть,

І медами гречки визрівають.

У моєму селі

Десь дівчата ідуть

І закохано хлопці співають.

У моєму селі

Магазин «Наталі».

З тим змирилися люди – вже звикли.

У моєму селі

Трактори на ріллі,

Коням кинули зверхній свій виклик.

У моєму селі

Не живуть ковалі:

Розвалилася кузня віддавна.

Та зате на землі

У моєму селі

Не забулась традиція славна.

Із давен, із віків

Шанувати батьків,

Шанувати старійшин прароду.

Тут живе, не згора

Символ правди й добра –

Дуже дерево мого народу.

Я прийду, поклонюсь,

До землі доторкнусь

І завжди пам’ятатиму, де я.

І в мені оживе

Щось велике й нове,

Дужа сила від роду Антея.

На святій на землі

У моєму селі

Я оновлюся тілом і духом.

А коли прийде час,

Не покинь, Боже, нас,

Хай на груди земля ляже пухом.

 

ДИХНУТИ Б …

 

Дихнути б тільки повними грудьми

Десь там у полі, звідки родом ми,

Цілющого повітря, аж хмільного.

Здається, більш не треба вже нічого.

Якби ще заспівати пісню ту,

Що ронить пташка на своїм льоту.

Так заспівати, щоб озвалось поле

І щоб в душі запахли полини,

Щоб вітерець прилинув з далини

І не покинув вже тебе ніколи.

Щоб ожила знівечена душа

І помолилась Богу, вільна, тиха,

І щоб на світі стало менше лиха,

І хай воно до нас не поспіша.

 

ЖИЛА – ЯК ЖИЛА

 

Колись мене малу

вчив батько, вчила мати,

і я науку ту

онукам передам.

Байдужих не люблю,

про злих не хочу знати,

а друзям без жалю

я всю себе віддам.

Наука та була

така проста і чесна,

що я її взяла

на все своє життя.

Пливуть мої літа

за обрій чи по Деснах,

а я собі живу,

живу без каяття.

Ділила хліб і сіль,

не кривдила нікого,

не мала ворогів,

а заздрісні були.

У добрі й злі часи

молилася  до Бога.

Не ждала від людей

хули чи похвали.

І наклепи були,

плітки і пересуди,

що іноді в душі

аж закипала злість.

Та знала я одно,

що люди – просто люди,

і що за вчинок свій

з них кожен відповість.

Коли чужа біда

в мої ударить груди

і болем запече

покута або гріх,

дорогу до воріт

покажуть добрі люди.

Ворота відчиню

і обігрію всіх.

 

ВМИРАЛИ КВІТИ

 

Вмирали квіти на вікні,

Точнісінько, як люди.

Вмирали квіти на вікні –

І більше їх не буде.

Мені їх хтось подарував

За вірші в нагороду.

Вони цвіли. Їх хтось зірвав

Людині на догоду.

Вони були, вони цвіли,

Від розпачу шаліли,

Своєї дивної краси

Нікому не жаліли.

І дивний смуток полонив

Мою бентежну душу.

Я квіти ті в своїм житті

Запам’ятати мушу.

Вмирали квіти на вікні

У кришталевім лоні.

Були самотні і сумні,

Покірні й безборонні.

Вони ще начебто цвіли,

Ще око чарували.

Їх не було і ще були.

Жили і вже вмирали.