ОЗВІТЬСЯ ДО МЕНЕ
Панно Лесю, озвіться до мене
З тих далеких незнаних світів.
Бо, якби я почула ваш голос,
То озвався б і вітер, і колос,
І той птах, що у небо злетів,
Несучи ваше слово огненне.
Бо, якби я почула ваш голос,
Я могла б так багато зробити.
Обізвалася б птахом до нив,
Край отой, що і вас полонив,
До знетями, до щему любити.
Тільки б якось … почути ваш голос.
Панно Лесю, якби перейняти
Вашу пісню і силу таємну,
Що у серці живе й не вмирає,
Що в палкому вогні не згорає
І виплекує вірність взаємну,
Силу ту, що від рути і м’яти.
Та земля таких родить не часто.
Вас зродила з волинського лісу.
Тільки нам не дано тії сили.
Добре, Лесю, що ви запалили
Ті вогні, переможні, урочі,
Що прорізали темряву ночі,
Розірвавши темнотну завісу,
Обіцяючи зоряне щастя.
Хочу жити, крізь сльози сміятись,
Прислужитись народу в борні.
Панно Лесю, озвіться до мене
І велике чуття незбагненне
Передайте, аби в наші дні
Без надії таки сподіватись.
ЗІЙШЛА НА УКРАЇНІ ВЖЕ ЗОРЯ
«Ой, зоре, зоре,
І сльози кануть.
Чи ти зійшла вже
І на Вкраїні ?»
(Т.Шевченко)
Зійшла, Тарасе, і твої слова
Повторює відлуння аж донині.
Вони – як правда, вічна і жива.
Зійшла на Україні вже зоря.
Та, що любив він, що звіряв їй думи.
Ти, зоре, не забула кобзаря ?
Я знаю, у космічному безумі
Такого дива, мабуть, не було.
Таких земля народжує не часто.
Дарує їм всю силу і тепло,
Та не завжди їх наділяє щастям.
Хоч правда й те, що в кожного своє
Те щастя, і химерне, і примхливе.
Один багатий, все у нього є,
А світом нудить – бачте, нещасливий !
А другий – бідний. Як він і живе ?
Та от … веселий, мов не знає лиха.
І сходить радість, бідна, але тиха,
У щире серце, добре та нове.
Таких земля народжує не часто.
Та й тих ми цінувати не навчились.
То хоч би ревно Богу помолились,
Що він зіслав нам із своїх висот
І від святих своїх щедрот
Такого велета по мислі і по духу.
І я звернулась знову до зорі.
– Ви з ним удвох так часто розмовляли,
Свою журбу і смуток виливали,
Бо знали мову зір лиш кобзарі.
Та ще поети, що від духа родом,
Такі, що народилися згори.
Вони завжди були з своїм народом.
Для них співали в полі жайвори.
Для них калина зацвітала в лузі,
І вітер розвівав чиїсь жалі,
І сумували вороги і друзі,
Як не ставало їх на тій землі.
Він все питав тебе про карі очі …
Йому боліло, бо він їх любив.
В житті нічого він не розгубив,
Бо подумки він жив в землі праотчій.
Усе, що міг,
В душі зберіг.
І, повернувшись з втомлених доріг,
У рідну землю відпочити ліг.
Зоря на світ здивовано дивилась,
А потім над могилою схилилась,
Ронила довго сльози чи росу,
Воздаючи пророкові ясу.
Ти не святий, та я тобі молилась.
Шукала порятунку від брехні,
Від словоблудів, що тобі в’язали.
Чужу одежу і чужі слова
До тебе, наш кобзарю, приміряли.
Хотіли досягти
Крамольної мети:
Щоб ми тебе, пророче, не впізнали.
Але ми знали,
Що це був не ти.
Про тебе нашептали нам гаї.
Ти з нами жив у батьківській оселі.
Співала мати думи невеселі,
А батько знав, що думи ті – твої.
Від сповиточку жив, Тарасе, з нами.
Хто нас навчив тебе так шанувати ?
І твій портрет висів між образами,
І рушником його вбирала мати.
Стара сільська сніпками шита хата.
Там чоботи старі латав наш тато.
Він працював. Працюючи, співав
І твої думи нам передавав.
А ми, малі, вбирали їх у себе
І з тим росли, з тим пізнавали світ …
Не знали ще нічого ми про тебе,
А вже співали ми твій «Заповіт».
Коли я приїжджала до села,
То матері читала «Катерину»,
Бо мати неписьменною була,
А я хотіла, щоб вона те знала,
Щоб потім ще й сусідкам розказала,
Таким же неписьменним, як вона.
Була така в ті роки не одна.
Ми плакали над долею її,
Пригадували всі жалі свої.
Хвалила мати ту свою дитину,
Що вже могла читати «Кобзаря».
На Україні сходила зоря.
А над столом схилялись рушники,
А за вікном німіли квітники.
І вишня припадала до вікна,
А може й те, що не вона одна.
Хотіли чути: що таке читають.
То може ще і досі пам’ятають.
То не були прості собі слова.
Вони – як правда, вічна і жива.
Літа і весни сумно пропливали,
Журилась осінь, сердилась зима.
Твою могилу, кажуть, розривали,
Шукали те, чого у ній нема.
А ти лежав, нетлінний та безсмертний.
Високе незахмарене чоло …
Ти не посмів би просто так умерти.
Бо що ж би з нами, грішними, було ?
В тобі сплелись прийдешні і минулі,
Й сучасні наші неспокійні дні.
Як жаль, що ти не міг зсукати дулі
І тицьнути у пики їх брудні.
За що ви продалися ? Юди ! Юди !
Вже за доляри, не за срібняки.
Та пам’ятайте, прощі вам не буде,
Ані тепер, ані через віки.
Німують плити на твоїй могилі.
Тече внизу одвічний наш Дніпро.
Ти тут, Тарасе, на Вкраїні милій,
В тобі вся наша правда і добро.
А ви замовкніть, лицеміри.
Він вам однак би не повірив.
Від вас не треба похвали,
Ані хули. Ви залишайтеся такими,
Як були.