ТАМ ДИХА СТЕП
(Розмова з музою)
– Де ти була, моя примхлива музо ?
Куди ходила ? У які краї ?
Чи завела нових цікавих друзів ?
Чи розгубила і старих своїх ?
– Ні, друзів я старих не розгубила,
Хоча й нових, либонь, не завела.
Була в степу. Там кланялась могилам.
А степ буяв, шуміла ковила,
Іржали коні, і шаблі ламались,
Козацтво билось і лилася кров.
– І ти, моя хороша, не злякалась ?
– Ні, не злякалась. Там була любов.
Любов до України, віра в Бога
І слава, що ніколи не вмира.
А де любов, там завше перемога,
Там торжество і правди, і добра.
Ті козаки в твої прийдуть ще вірші.
І оживуть, і встануть із могил.
Воскресне слава. Тільки ти повір ще:
У тебе стане і снаги, і сил.
– Ти пошукай молодших. Що я можу ?
– Зневіра знову ? Меч свій не ганьби.
А я навіщо ? Надихну, поможу,
Лише люби, лише свій край люби.
Люби свою стражденну Україну.
І хай це будуть не пусті слова.
Люби її до болю, до загину.
Загинеш ти, вона ж буде жива.
– Ти пахнеш сонцем, м’ятою і полем,
І чебрецем, і росами ночей.
Де ще була, моя химерна доле ?
Не на Парнасі розважалась чей ?
Де твій Пегас ? Знов погубив підкови ?
Розволочився твій крилатий кінь.
– Він був зі мною. Кинь оті розмови.
І докоряти теж мені покинь.
Давно вже не була я на Парнасі.
Пегас зі мною, легкий, наче пух.
Розваги, знаєш, зараз не на часі.
Будити треба незнищенний дух.
Люд огрошів, знівечивсь, приземлився,
Ідеями нікого не проймеш.
Давно вже дехто й Богу не молився.
Я знаю, віри ти мені не ймеш,
Та все це правда. Блякнуть ідеали.
І люди забувають про святе.
Мовчать поети. Пишуть дуже мало.
А якщо пишуть … зовсім не про те …
Скорила світ долярова банкнота.
Боротись з нею в мене сил нема.
Молюсь за тих, чиє життя – марнота,
Хай Бог додасть їм сили та ума.
– Послухай, музо, ти мене лякаєш.
Твої слова – як льодяна печать.
– А ти, либонь, сама того не знаєш ?
Всі про те знають. Знають, та мовчать.
І ти мовчиш. Чого гріха таїти ?
Берися за роботу і твори.
Коли не ми, то, може, наші діти,
Бо наш народ, народжений згори,
Не може так зачахнути і вмерти.
Він мусить відродитися з оков.
Чи зрозуміла хоч мене тепер ти ?
Братерство, віра, слава та любов.
– Ти нам говориш істини відомі.
Те все ми добре знаємо й самі.
Та тільки хто господар в нашім домі ?
Скупі слова, а часом і німі.
– Німі слова ? Таке я вперше чую.
Їх, видно, я не здатна оживить.
Збирайся. У степу десь заночуєм.
А там і Бог тебе благословить.
Мого благословення, видно, мало.
Там диха степ, там пахне ковила …
Ти ще в степу, либонь, не ночувала ?
Поеткою тоді ти не була.
Коли до тебе схилиться зірниця,
Чумацький віз сипне на землю сіль,
Тоді тобі урочий сон насниться,
І зрозумієш, хто ти і звідкіль.
А як на дні оновленого серця
Засвітить щось, як вранішня зоря,
Тоді з віків до тебе степ озветься,
І ти почуєш думу кобзаря.
ПРИГАДАЙ, ЯК КОЛИСЬ
(Розмова з музою)
Десь дерева колишуться
У снігу на вітрах.
Не пиши, як не пишеться.
Це зневіра чи страх …
Твоя муза натомлена
І Пегас без підков.
Прийде мрія оновлена –
І озветься любов.
Сніг летить, аж виблискує,
Сіє холод в душі.
Нахились над колискою,
Там ще сплять спориші.
Хай ще сплять, хай ще ніжаться,
Додивляються сни,
Доки зимонька сніжиться,
До весни, до весни.
Муза мліє від холоду.
– Ти накинь мою шаль.
Натерпілася змолоду,
А тепер тобі жаль.
Ти, голубко, розніжилась,
Любиш дім і тепло.
Пригадай, як колись було,
Пригадай, як було.
Йшли з тобою заметами
В черевичках благих,
І стежки непрометені
Заховав білий сніг.
А над нами сміялися
Холоднеча й пітьма.
Тільки ми не здавалися,
Я була не сама.
Я тоді тільки вчилася,
Набиралася сил.
Ти до віршів просилася,
Ще Пегас був без крил.
Натерпілися всякого.
А благеньке пальто ?
Хоч би хто нам подякував
Чи помітив би хто …
Та нічого. Минулося.
Але ж все це було …
Ти чому не роззулася ?
Ну, скоріш у тепло.
Доки мостить зима свої
Через ріки мости,
Засвіти лампу гасову
І коня відпусти.
Певно, воду він питиме
Із карпатських джерел.
І застука копитами,
Полетить, як орел.
І копит стукіт чуємо,
Десь помчав наш Пегас.
Ну, а ми поримуємо,
Доки маємо час.
І хай вірші напишуться
І веселі, й сумні.
Десь дерева колишуться
У зимовому сні …
ОНУЧКА СТЕПУ
В душі так терпко пахнуть полини.
Звідкіль вони прийшли у мою душу ?
Чи їх вітри принесли з далини ?
Чи я за те ще й дякувати мушу ?
Запевне, мушу. Господи, прости,
Даруй мені ті сумніви і сльози.
Стою вже я до тебе на дорозі
Й чекаю, що колись покличеш ти.
А пам’ять, закодована, мовчить,
Виносить пісню і кобзарську думу.
Невже вона нікого не навчить
Добути з серця хоч краплинку суму
За вольним степом, брязкотом шабель,
Іржанням коней і козацьким духом ?..
Стоїть, мов на сторожі, журавель …
Це так було давно … земля вам пухом …
Хто чув той плач сплюндрованих могил,
Коли наш розум трактором рівняли ?
Народе мій, тобі додасться сил,
Ти тільки не забудь ті ідеали.
Повіяв вітер. Десь аж з давнини …
Здається, знов ускочив хтось в халепу.
Чому так терпко пахнуть полини ?
Мабуть тому, що я – онучка степу.