МЕЛОДІЇ СОПІЛКИ

 

Сопілка снувала мелодії ранні

Про муки чиїсь у коханні.

А друга снувалась мелодія рання,

Як тяжко в житті без кохання.

І чули ту пісню закохані клени.

Вона долітала й до мене.

І чули сопілку сумні верболози,

Не роси сріблились, а сльози.

А вітер купався у чистому плесі,

Мелодії слухав чудесні.

І голос сопілки знімався до хмари,

Бо був сопілкар той без пари.

Тужила сопілка, сміялась сопілка.

Комусь було щемко та гірко.

А хтось дивувався, мелодій тих повен,

В душі оживав давній спомин …

 

МЛІЛИ КВІТИ

 

А весною мліли квіти на осонні,

від високих почуттів співало птаство.

Я тримала дві сльози в своїй долоні –

свій найбільший в світі скарб, своє багатство.

Я тримала дві сльози й чекала дива,

що ті сльози оживуть під сонцем раннім.

Я не знала ще тоді, що я щаслива,

бо ті сльози називалися коханням.

Десь лелека клопотався у гніздечку,

клекотів щось до лелечихи весняне.

Ти був поруч, ти був зовсім недалечко,

і тебе назвала я своїм коханим.

Ластівки вже поверталися додому,

їх захоплено вітали щирі діти.

Несли весну на крилі і вічну втому.

Це ж їм стільки з тих країв до нас летіти.

Дві сльози хотіла я тобі послати,

але висохли вони в моїй долоньці.

Мліли квіти і не вміли розказати,

що вони мого кохання оборонці.

 

ЛІТО ПАХНЕ СОНЦЕМ І ДОЩЕМ

 

КОСАРІ  Й  КОСАРИКИ

 

Косили сіно. Аж покоси мліли.

На них роса блищала, як сльоза.

Бриніла гостро клепана коса

І голоси у косарів дзвеніли.

А вже пахтіло так, що оживав

Торішній дим торішнього багаття.

І борщ пахтів, здається, в кожній хаті,

І хліб, і молоко, і сповиток

Дурманним хмелем польових квіток.

А косарів ніхто не рахував.

Косили сіно косарі завзяті,

Полудень заробляючи і чарку,

Бо кожен з них мав жінку й господарку,

Дітей черідку у веселій хаті.

А хто не мав ще, той збирався мати.

На нього вдома десь чекала мати,

А дівчина, упоравши квітник,

Вже вишивала  хрестиком рушник.

Бо як навчився хлопець вже косити,

То й на весілля можна вже просити.

Чекай, Настуню, вже на старостів.

І вип’є той, хто й пити не хотів.

Всім вистачить добра і благодаті.

Косарики ростуть у кожній хаті.

 

ПОВЕРТАЄМОСЬ  З  ПОЛЯ

 

Вже жали жито й ячмені косили.

Піт зрошував усім засмаглі чола.

Здавалось, не було вже зовсім сили

Кудись іти із прибраного поля.

Отак би й спала. Хоч би й на стерні.

Нехай вже коле – байдуже мені.

Та треба якось йти уже додому.

Корова там недоєна рує.

Крім мене, молока не дасть нікому.

Отак вже є. У кожного своє.

Ну як же їм ще хочеться співати ?

І пісню ту підхоплюю й сама –

Як сина проводжала у солдати …

Неначе веселішої нема.

Сумні пісні. Все про жіночу долю.

Такі близькі і дорогі мені.

Мов бачу я струнку гнучку тополю,

Що виросла отут серед стерні.

 

СЕРПЕНЬ

 

У веселому теплому літі

Хтось розсипав краплинки дощу.

І дерева, під сонцем зігріті,

Накупалися вже досхочу.

зітхнули натомлені трави,

Пташка голос свій подає.

Ходить серпень, веселий, смаглявий,

Подарунки всім роздає.

Кому – яблуко, а кому – грушу,

Вибирай, що тобі до смаку.

І натрушує кожному в душу

Теплу лагідь, світлу таку.

Ходить серпень, розхристаний, босий,

Йде по стежечці літо за ним …

І крадеться лисицею осінь,

Тиха, легка, як хмарка, як дим …

 

Серпень прощається з літом,

Осені стеле стежки.

Впали на землю зігріту

Яблука спілі й грушки.

Спас заглядає у вікна,

Благословить цілий світ,

І чорнобривцями квітне

Спомин оманливих літ.

Все гомонить і квітує,

Вистачить плоду для всіх.

До перельоту готує

Ластівка діток своїх.

Дивиться сумно лелека:

Вже незабаром і він

Рушить в дорогу далеку

Теплим літам навздогін.

Пахнуть ужинки медами,

Роситься слід косаря,

І владарює над нами

Тиха серпнева зоря.

Щедро і сито, і пахко –

Серпень такий уже є.

Ходить, як люблячий батько,

Щастя усім роздає.