ТИ НЕ ЗМІГ …

 

Повернися, ще маєш шанс,

Ще мій смуток не обмілів.

Повернись не заради нас,

А заради наших синів.

Та не чув мого крику ти,

Не почув, як заплакав син.

Більш не буду я кликати.

Вже забракло і сліз, і сил.

 

Ти летів на чужий вогонь.

Глухо бився в закрите скло.

Сивина прилипла до скронь.

Не зігріло чуже тепло.

Ти поранив собі крило

І упав на суху траву.

Більш ілюзій вже не було.

Ти повторював: «Я живу !»

Так, ти жив, але був без крил.

В серці десь заблудився спів.

Світ, котрий ти собі відкрив,

Не прийняв тебе, не зігрів.

Так проходив за днями день,

Так проходив за роком рік.

Ні любові, ані пісень –

Ось на що ти себе прирік.

За тобою журився дзвін,

Сумував за тобою Львів.

Ти пішов з цього світу, бо він

Не прийняв тебе, не зігрів.

Опадали з дерев листки,

Осінь плакала за вікном …

Смерть здолала тебе таки,

Чи спочинком, чи вічним сном.

Не приходь і мені не снись –

З потойбіччя нема доріг.

Коли кликала: – повернись,

Ти не зміг тоді, ти не зміг …

 

 

 

 

ВЕСНОСПІВИ

 

ЛЮТИЙ І ВЕСНА

 

Лютий ще завзято бадьорився,

Та сніги звелися нанівець.

Він стояв й розгублено журився,

Що в зими такий сумний кінець.

«Те дівчисько, молоде й зелене,

та весна … їй рано ще.  А вже

так і в’ється хмелем біля мене

і дороги пильно стереже.

Що за клімат – і не розбереш ти.

Я ж зимовий місяць !  В чому річ ?

Свою силу втратив я дорешти,

і морози повтікали пріч.

Ще б війнути снігом та морозом,

віхола хай землю замете.

Та тьмяніє мій старечий розум,

як дивлюся на дівчисько те».

Лютий все стояв і посміхався.

І напевно вже давно забув,

що коли він лютим називався,

бо чи не найхолоднішим був.

А весна сміялася струмками

І творила кожен день дива.

Весно, весно, що ти робиш з нами ?

Але ти, голубонько, права.

 

ВДІЛИ МЕНІ ВРОДИ

 

У сопілки заграли вітри,

Розбудили весну стоголосу.

Потягнулась, поправила косу

І на світ подивилась згори.

Ворушила ногами сніги,

Розтопила льоди кучеряві.

Заясніли квітками луги,

Засвітилися росами трави.

Залишили роботу дівчата.

Не сваріть їх, матусі, за те.

Вже весна їх покликала з хати,

Бо черемха так рясно цвіте.

А з садків, а з гаїв, а з лісів

Ті птахи, що летіли крізь зими,

Заспівали на сто голосів,

І весна засміялася з ними.

І мінився закоханий світ,

Задивилась верба в ясні води.

Весно, весно, вділи мені вроди

Хоч на схилі оманливих літ.

 

 

 

ПРОЛІСОК

 

Он пролісок проклюнувся. – Куди ти ?

Ще холодно, і ще не сходять квіти.

Тобі ще рано. З’їсть тебе зима.

Не слухає. І тягнеться до сонця.

І дужчого не треба оборонця

Та й дужчого від проліска нема.

На диво це аж дихати боюся.

До квітки лиш губами притулюся.

Такий тендітний, як дівоча мрія.

Та не здолала все ж його завія.

Він дихає життям в моїй руці,

Як праведного сонця промінці.

Він прокладає вже весні дорогу,

Він їй віщує славну перемогу.

Цей пролісок – найперший посланець.

Весна таки прийшла. Зимі кінець.

І буде радість, і зійдуть сніги,

Проснеться ліс і зацвітуть луги.

 

ВЕЧОРОВЕ ТАНГО

 

Дарує Львів нам тихий вечір

У тім закоханім краю,

І ти береш мене за плечі,

Як давню молодість свою.

Ми поєднаємось в любові,

Як це було уже колись,

І місяць стане в узголов’ї,

Щоб діти не перевелись.

В ім’я того, що не забулось,

В ім’я того, що не збулось,

Покличе нас серпанок вулиць

У безгоміння тихих площ.

І ти береш мене за руку

І, не соромлячись людей,

Танцюєм тут на львівськім бруку

Це танго, вічне й молоде.

Воно придумане не нами,

Та прижилося тут давно,

Чиїмись веснами і снами

Запало в душу нам воно.