ЗІ СВЯТОМ НАОДИНЦІ
Згадую Нові роки минулі,
як сама сиділа за столом.
Дітки-малолітки вже поснули
безневинним і солодким сном.
Я сиджу, підперлася рукою,
одинока, грішна і сама …
В серці ані смутку, ні спокою,
тільки порожнеча і зима.
Може в гості хтось би і покликав,
та куди з дітьми ? І я не йду.
Їм без мене втрата невелика,
а мені без них … Сиджу і жду.
Як маленька, я чекаю дива.
Все чекаю казки, як колись …
Ніч така зимова і правдива,
хоч ставай навколішки й молись.
А надворі галас, сміх і кроки.
Диво мою хату обмина.
Це либонь мої проходять роки.
Все повз мене. Я сиджу одна.
Дзвонить телефон, не замовкає.
Дзвонять друзі, дзвонять вороги.
Я чомусь його не відключаю,
жду, що хтось подзвонить дорогий.
– Як ти там ? – Нічого. Так, святкую.
Бо не всім же правду розкажу.
Весело сміюся і блазнюю.
– Що роблю ? На зорях ворожу.
І сміється посуд у серванті,
жалібно видзвонює кришталь.
Туга сходить на сумне бельканто,
вторить їй жіночий ревний жаль.
Свято наодинці … це так страшно.
Й досі сльози на очах чомусь.
Добре, що це день позавчорашній.
Як згадаю, то й тепер здригнусь.
Знаю, за любов платити треба –
ту сльозу, солодку чи гірку.
Та для чого посилає небо
для жінок покуту отаку ?
Пити наодинці не годиться,
до добра таке не доведе …
Рік Новий … яка сумна традиція.
Не зустріну – він однак прийде.
З СУМНИХ МЕЛОДІЙ
ТИ НЕ ЗНАВ, З КИМ ЙТИ ТОБІ ДО БОЮ
В горнилі часу плавились серця.
А ти шукав оновлення чи згуби.
Був невгамовний і до щему любий.
Тобі здалась тісною клітка ця.
Такий вогонь у серці вирував,
Така жага і полум’я палюче.
Ти мав згоріти. Мусив. Неминуче.
От тільки … хто б тебе порятував ? ..
Ніхто не міг. Та й не було кому.
Тут всі були заповнені собою.
А ти не знав, з ким йти тобі до бою.
Й пішов в нікуди. Вийшов у пітьму.
З ромашок сльози капали на сніг,
Дзвіночки бились у квітковій гамі.
Ти залишив печаль дружині й мамі.
Ти переміг. Так страшно переміг.
Стояла тихо змучена жура.
Пішов з життя, нічого не сказавши.
Пішов від нас віднині і назавше.
Хоч добре знав: тобі ще не пора.
Страшна ціна, але ти переміг.
Нехай за те не гнівається небо.
Хмарки пливли. Пливли уже без тебе.
І вже без тебе тихо падав сніг …
ЛІКАРЕВІ, КОТРИЙ …
А вона вам вірила, як Богу,
Лікарю з байдужими очима.
Скільки літ за вашими плечима ?
І скількох ви провели в дорогу,
В ту дорогу, звідки не вертають ?
Ні, вони вже вам не дорікають.
Їх нема. Ви можете сидіти
і спокійно допивати каву.
А між тих … були можливо й діти ?
Не відповідати – ваше право.
Все ж, були чи ні ? І їхні мами
Всі скарби були віддати ладні.
І хилились мовчки перед вами,
в розпачі, сумні і безпорадні …
Лікарю з холодними очима,
скільки їх за вашими плечима ?
Їм на цвинтар слалася дорога,
а вони молились, як на Бога.
Як же ви наважились ? Як сміли
братися за те, чого не вміли ?
А вона, ота вродлива жінка,
як на вас дивилася благально …
Знаєте, це так антиморально,
що бракує слів. Одна сльозинка
хоч би ваші вії оросила.
Лікарю, ви та пекельна сила,
що надією серця наповнить вщерть,
потім з ваших рук хлюпнеться смерть.
Вранці, серед дня і опівночі
зусібіч на вас зоріють очі.
Можна збожеволіти. А ви …
Ні, не опускайте голови.
Подивіться в їхні мертві очі
Й кожного спитайте, що він хоче.
Ні, вони вже вам не дорікають.
Та чекають, ще чогось чекають.
Ви скажіть: – я вам не допоможу.
Я тепер … нічого вже не можу.
Що ж ви мовчите ? І ще вас прошу
їхнім рідним повернути гроші.
Що ? Нема ? А гривні ? А доляри ?
Донька полетіла на Канари ?
Син ваш вчиться у престижнім вузі ?
Жінка скаже що ? Що скажуть друзі ?
Зрештою, це особиста справа.
Ах, вже охолола ваша кава …
Лікарю з бездушними очима,
Хтось стоїть за вашими плечима …
А МРІЯЛОСЬ … А ДУМАЛОСЬ …
(Світлій пам’яті Люби Мельничук)
Її нема … І вже не має значення,
Кого любила, хто її кохав,
Кому колись призначила побачення
І не прийшла, а він її чекав …
Чиясь дружина, мама і бабуся.
Все відболить і висохнуть літа.
За всіх судити знову ж не беруся,
Але минає горя гострота.
Вже якось так влаштована людина.
Це може добре, а можливо й зле …
Минає найскорботніша хвилина,
А потім все тихенько відпливе.
Забудеться в життєвій круговерті.
Це буде потім, згодом, аж … колись.
Не можна захиститися від смерті,
Хоч ти корись їй, а хоч не корись.
А мріялось … а думалось … та що вже ?
Ось тут і все. Горбочок на землі.
Холодний вітер голови куйовдить.
Проблеми, і великі, і малі, –
Усе ось тут, у замкнутому колі.
Була людина – мов і не було.
Сніг падає, розважно і поволі,
Заносячи нове її житло.