Я ВІТАЮ ЛЮБОВ

 

Я була така необережна

І товаришкам своїм зізналась,

Що тебе люблю. Була бентежна

І така хмільна, як  ото зараз …

Не могла себе опанувати,

Не могла собою володіти.

Все чомусь хотілося співати

І сміятись. Плакати й радіти.

Я давно вже не була такою,

А можливо й не була ніколи.

Позбулася сну і супокою,

Поринала в світ якийсь казковий.

І тебе чекала, наче дива,

Чистого, справдешнього, як ранок.

Це була любов. Така правдива

І таємна, наче той серпанок,

Що ховає й не сховає вроду,

Бо красу не можна заховати.

Я співала серцю на догоду –

Не могла любити й не співати.

Потім буде біль і буде зрада,

Тільки того я не пам’ятаю.

Бо любов – то найщиріша правда

Й віра всіх жінок.  Її вітаю.

 

НЕБО, ПОШЛИ МЕНІ РАДОЩІВ

 

Ти прийшов до мене

З рунного жита.

Ти прийшов до мене

З теплого літа.

Це ти приніс

Громи і дощі,

Мої сльози і мої

Радощі.

Я тебе зустрічала,

Як добру долю.

Ворожила потай

На свою доню.

А на сина не зважилась

Ворожити.

Я любила тебе –

І хотілося жити.

Липень млів, потім серпень

Прийшов здивований,

І садок пишався,

Як намальований.

Хтось нам заздрив, а хтось

За нас радів.

Я не знала на світі

Щасливіших днів.

 

Небо, пошли мені радощів.

Осінь тепер – це пора дощів.

Листя кленове

Лягає до ніг.

Поки що дощ,

А ще буде й сніг.

Це буде потім, колись.

Листя шепоче: «корись».

Осінь. Пора дощів.

Ще хоч би трохи

Радощів.

Голос мій злітає білим птахом.

Летить зі страхом

Кудись за моря

Любов моя.

Не відлітай від мене, любове.

Небо осінньо-казкове.

Осінь – пора дощів.

Боже, пошли трохи радощів.

 

ЛЮБОВ ПРОСИЛА ПОГЛЯДУ І СЛОВА

 

Моя любов жебрачкою по світі

Ходила і просила тільки слова,

Буденного  і щирого такого,

І може запального, як моє.

Слова твої збирала я, мов квіти.

І дарувала їх своїй любові.

Вони були, як роси світанкові,

І присипляли сльози. Так вже є.

А може потай плакали й самі.

О, як же зле, коли слова німі …

 

Тобі здалось, що й того забагато.

Ти звик в житті чимало забагати.

Все, що побачив гарне, – то твоє.

Не ображайся, але так вже є.

Не вмів собі у чомусь відмовляти.

А я могла лише тебе любити,

До самозречення, і віддано, і вірно.

Комусь це може здатись неймовірно.

І що мені з тим почуттям робити ?

 

Любов … у ній вся слабкість і вся сила.

Вона нічого більше не просила,

Лише скупого погляду з-під вій,

Таких предовгих, як  в того дівчати.

Мою любов ти звик не помічати.

Ну що ж … я добре знала:  ти не мій …

Таку любов тоді лиш помічають,

Коли її раптово нестає.

А люди одне з одним розлучають,

Якщо на те якісь підстави є.

Або й нема. Тоді вони вінчають,

Докупи зводять, бо у них є смак

В житті завжди робити щось не так.

А як робити – вони добре знають.

Хоч подумки зведуть чи розведуть,

Похвалять чи осудять – це в них просто.

Чи хтось комусь не підійшов за зростом,

Чи за багатством – вже не в тому суть.

Бо в них жага до чогось незвичайного.

До явного, а краще, щоб до тайного.

Та цур їм !  Хай собі переживають

Чужі печалі, як своїх нема.

Нас зводити й розводити – дарма.

Разом ми не були та вже й не будем.

Ми з часом все закреслимо й забудем.

От тільки як мені з любов’ю бути ?

Вона не може просто так забути

Ні слів твоїх, ні погляду з-під вій.

І вже казала їй, що він не твій.

Вона не може того осягнути.

Морока мені з нею, щоб ви знали.

І вже просили, і вже їй казали –

Не допоможе, бо вона – любов.

Вона звільнилась від своїх оков,

Умовностей і комплексів. Я знаю,

Її нізащо не переконаю

Зректись його, забути, обійти.

Її переконати спробуй ти.