Дід приспішував хлопців:

• Не баріться, бо часу у нас не так уже й багато. Та ще, чуєте, – сказав він, – візьміть-но мені достойну одежу для “заморського принца”.

Спершу хлопці непорозуміло глянули на нього, а потім засміялися.

Раптом десь в глибині зали замиготіло світло.

• Кличе! – заспішили хлопці.
• Нічого, підожде, – заспокоїв їх дід Мусій.
• І не до неї спершу, а на берег моря. Там на нас рибалка, тобто принц чекає.

Коли вони всі з’явилися на березі моря, наш рибалка, що так і сидів, де його залишив дід Мусій, спершу аж злякався. Але, глянувши на веселого діда Мусія, трохи підбадьорився.

А старий вже командував:

• Ану-те, хлопці! Чи ви без свого перстня нічого робити не вмієте?

Хлопці розгублено дивилися то на рибалку, то на діда Мусія.

• Та скоріше – часу мало. Стрижіть його, голіть, мийте. Принц мусить виглядати пристойно. Незабаром рибалка стояв невпізнаний, у розкішних королівських шатах.

Дід прискіпливо оглянув його з усібіч.

• • Хлопці, ви ж його ходити навчіть, як принци ходять. А то він ходить ніби в рибальських чоботях.

Всі голосно сміялися.

• • А флейта, флейта ж твоя де? – раптом закричав дід Мусій.

Знайшли і флейту. – Ну, з Богом!

І всі рушили до замку. Коли наблизилися старий сказав:

• • А тепер грай. Так як за свого парубкування.

І полилася ніжна хвилююча музика. Всі повибігали з зам- ку і зачаровано слухали. Вийшла і королева. В неї на очах були сльози. Флейта замовкла. Королева запросила всіх в замок.

• • Чому ви так довго були? – тихо запитала вона в діда Мусія.
  • Та це дуже далеко.
  • Я вже одягала та й одягала перстень. А вас все нема та й нема.
  • Та ми ж у зовсім іншій казці були. Туди і чари перстня не досягають.
  • Який же він гарний, – тихо сказала королева, розгляда- ючи принца.
  • Ще б пак, – усміхнувся дід Мусій.
  • Але на когось він ніби схожий, – все придивлялася вона.
  • Та сам на себе, – посміхнувся у вуса старий.

Поки королева і принц люб’язно розмовляли, дід непом- ітно вийшов, моргнувши до хлопців з казки.

• • Вам час додому, бо незабаром чари перстня закінчаться. І може так трапитись, що залишитись ви жити у нас. А кожен має жити там, де він народився. Та ще от що: всю челядь, щоб із собою забрали.
  • А може, не треба? – засумнівалися хлопці.
• Навіть конче необхідно. Де це видано, щоб наші жінки прислугу мали? Ну, що ж, бувайте здорові! Кланяйтеся Гречкосієві. Та й Тертюху також. А ми вже тут якось розбе- ремося. Ви ж до нас в гості приходьте.

Попрощалися. Дід повернувся до замку. Королева вирі- шила, що саме час подавати обід. Вона вийшла, щоб розпо- рядитися, але в замку ні душі. Вона покликала діда:

• Не розумію, куди всі пощезали, – сердито гарикнула жінка.
• Та мабуть, додому пішли, – спокійнісінько зауважив дід Мусій.
• Як це “додому”? А обід?
• А хіба ж ти не господиня? Чи вже й забула, як обід готується?

Королева замалим не спопелила поглядом діда Мусія.

Вона почала здіймати з пальця перстень.

Вона здіймала його та знову одягала, але все було даремно.

• Даремна справа, – зауважив дід Мусій, – геть-таки да- ремнісінька.

Королева звела на нього очі:

• Як це? Чому?
• А так, що перстень втратив свою силу.
• І що?
• А нічого. Все стало на свої місця.
• А принц? Що скаже принц?
• Нічого не скаже. Бо він такий принц, як ти королева. Жінка стояла розгублена і не знала, королева вона чи ні. Нарешті спитала:
• А ти?
• А я. Я і справді казкар. Тут ні чарів, ні брехні.

У жінки блиснули сльози. Вона зняла перстень і пожбу- рила його в море.

І заплакала гірко і безнадійно. Аж тут вийшов і сам “принц”. Він підійшов до жінки, обняв її і сказав:

• • Заспокойся, жінко, і давай нарешті обідати.
  • А замок? – запитала вона крізь сльози.
  • А замок ми продамо. Навіщо він нам? Ми збудуємо собі будиночок. Затишний і гарний, і про всяк випадок, далі від моря. Я буду вирощувати хліб, ти будеш мені допомагати. Ми будемо глядіти дітей, до нас будуть приходити гості. Хіба це не казка?

А зараз давай-таки обідати, бо я голодний.

Та й дід Мусій аж зубами креше. Правда, діду Мусію?

• • Від доброго обіду я ще ніколи не відмовлявся. І тут нарешті жінка усміхнулася.

То хіба ж це не найкращий кінець для казки?

Казка діда Карпа

Маленька Тетянка з самого ранку все смикала та й сми- кала маму: розкажи та й розкажи казку. А мамі ніколи – робота: треба худобу порати, їсти зварити та й на город іди, а то бур’яном все позаростало. А дівчина своє:

• Ну, мамо, одну казочку! Ну, будь ласка! Ну що тут робити? Та мама таки придумала.
• Ти от що, донечко, біжи до діда Карпа. Він мудрий і геть усі казки знає: і ті, що в дитинстві розповідали, і ті, що потім читав, – усі запам’ятав. А вже нових скільки? І де він їх тільки бере?

От пішла Тетянка до діда Карпа. Він сидів під хатою на ослінчику і щось витісував. Дівчина до нього:

• Розкажіть, діду, казку!
• Казку? Тобі страшну, чи смішну?
• Та. Чи страшну, чи смішну, – аби лиш цікава була.

А треба вам знати, що дід Карпо був не байдужий до дітей і до казок. Отож і зрадів, що Тетянка за казкою до нього прийшла.

• Сідай зручненько, та слухай гарненько.

Дівчинка вмостилася на маленькому стільчику навпроти діда Карпа, а той і почав:

-Котилася торба з високого горба.

А в тій торбі сало, люлька та кресало. З’їм я кусень сала та й візьму кресало:

викрешу вогню – й казочку почну.