Тут ввійшла тітка Ганна.

• • Іди скоріше. Принц тебе скрізь шукає. Певно, краще тобі вже повертатися додому, щоб лиха якого не трапилося. А той принц у нас запальний: візьме, та й не пустить тебе. Дуже вже ти йому сподобалася. Ходімо швидше!

І знову вони у тісній кімнаті. Жаль дівчині скидати свя- точне убрання, та треба. Одягнула Галина свій старенький халатик, а тітка Ганна пакунок з убранням Їй дає.

!0

• Візьми. Тепер так не ходять, та, може, на шкільний бал колись вберешся. То й мене згадаєш.

Зітхнула. – А ще.

І одягнула дівчині на палець коштовний перстень

• Одягаю тобі поки що на ліву руку. А прийде час, на праву одягнеш.
• Тітусю, а той козак?..
• Сподобався, бачу?
• Кращого й на світі немає. Невже я його ніколи більше не побачу?

Тітка Ганна загадково засміялася.

• Буде тобі козак, неодмінно буде!
• Тільки отой, тітонько! Здалеку почувся голос принца.
• Ну, мусить же вона десь бути! Мушу ж я її десь знайти.
• Іди скоріше. Прощай! Я до тебе колись навідаюся. Тільки більше вже так не лякайся.
  • Добре, не буду. Тільки козак отой.
• Не кажу тобі, щоб ти нікому не говорила, тобі і так ніхто не повірить. А будеш багато розповідати, ще скажуть, що хвора. Гляди, й у лікарню потрапиш. так що дивись.

Голоси наближалися.

• Скоріше!

Пуста зала, і – дзеркало.

І от Галина вдома. Світиться настільна лампа. Лежать її зошити. Скільки ж то часу минуло? Либонь, і небагато. У мами телевізор працює. Значить, і не помітила, що Галини не було. Що ж це з нею відбувалося? Підійшла до дзеркала, спробувала його відхилити – не вийшло.

• А може, я справді хвора? Може, це марення якесь?.. Та ж ні.

Перстень виблискував на її пальці, пакунок з убранням

!!

лежав на стільці.

– Завтра, – прошепотіла дівчина, – а зараз – спати. Спати

• і ні про що не думати.

І Галина відчула, як вона страшенно втомилася.

Вранці дівчина прокинулась і довго не могла зміркувати, чи все це з нею було, чи наснилося. Потім взяла родинні альбоми і довго їх передивлялася. Нарешті аж скрикнула:

• • Ось вона!

На фото була гарна жінка у святковій сукні. Вона по- сміхалася і, здавалося, посміхалася їй, Галині.

• • Мамо, – покликала дівчина, – хто це такий? Мама підійшла і глянула.
  • Це – тітка Ганна. Родичка наша. Померла давно. Я її вже не пам’ятаю, а, кажуть, добра була людина.

Галина зітхнула.

• • Ти чого? – стурбувалася мати.
  • Так. нічого. Козак один наснився. Гарний.
  • Ет, спиться – то й сниться. Звісно, молодому – молоде й сниться. Мені козаки вже давно перестали снитися, – якось сумно засміялась.

Галина ходила, як непритомна, робота ніяка не бралася, заглядала у всі кути, а крадькома – у дзеркало. І що це з нею було?..

А ввечері, як тільки вклалася спати, з’явилася тітка Ган- на. На диво, дівчина зовсім не злякалася, а тут-таки й запи- тала:

• • Тітусю, скажіть, а що той козак?
  • А я думала, ти про королевича питатимеш.
  • Та цур йому, тому королевичу!
  • А даремно. Він так тебе шукав, мало з розуму не зійшов.

Я вже злякалася, що здогадається.

• • А козак? І не питав?

!2

!з

• • Чом не питав? Питав. Ти от що: влаштуй у себе в школі новорічний костюмований бал. От там і побачиш свого ко- зака.
  • Справді? Ой, тітусю, я влаштую, я неодмінно влаштую. І потягнулися довгі дні, довгі, як вічність. Галинчина ідея влаштувати на Новий рік костюмований бал всім спо- добалась. І почали готуватися. Галина проблеми з костюмом не мала: у неї він вже був. А дівчата щось метикували, шили, перешивали з маминих суконь. Всі чекали, хвилювались. І

от, нарешті, свято.

Як тільки Галина у своєму розкішному вбранні увійшла в залу, вона одразу побачила його. Так, це був він, сумніву не було: козацький кунтуш, шабля при боці, ті ж карі очі.

Він підійшов до неї.

• • Здорова була, дівчино!
  • І ти здоров був, козаче!
  • І гарна ж ти, Галю.
  • Достоту, як той. чи ні?..
  • Я, Галю, знаєш, від кого хочеш тебе обороню: від турка, від татарина, – ти тільки скажи!
  • То оборони мене. від Грицька Петренка. Дівчина зашарілася і від того стала ще краща.
  • То що ж мені від самого себе тебе оборонити?

Це був її однокласник – Грицько Петренко, але, матінко, як же він був схожий на того козака!

• • Грицю, скажи. – дівчина запнулася. – А в твоєму роду ніколи не було козаків?
  • Як не було! Був. у якомусь коліні. Теж Грицько Пет- ренко, у бою з татарами загинув.
  • Ти дуже схожий на нього. Дуже.
  • А ти звідки знаєш? – звів брови Грицько.
  • Та знаю.