• І коли це ми ті танці танцювати будемо?

От і згодилося. І Галина попливла. Вона бачила себе, гарну і граційну, в дзеркалах, в сяючому паркеті, вона бачи- ла радісні очі принца, а з гурту дивився на неї кароокий козак.

Поступово всі пари одна по одній перестали танцювати –

кружляли лише вони, а всі захоплено на них дивилися, навіть король.

Принц танцював з нею увесь вечір, тільки з нею. А коли всі перейшли до іншої зали, де були накриті столи, Галина прослизнула в сад. Тут на неї чекала несподіванка: козак, отой самий козак! У кунтуші шабля при боці.

• • Здорова була, дівчино!
  • І ти здоров будь, козаче!
  • От люблю таких! Не те, що ті панянки: закопилить губи.

І хлопець смішно передражнив, як панянка губи копи- лить. Галя засміялася.

• • Як звати тебе, горличко?
  • Тато і мама кличуть Галиною.
  • І гарна ти ж, гарна! Недаремно той королевич так біля тебе упадав. Тобі б вишиванку і плахту – ціни б тобі не було. А то напялили на тебе казна-що. Але й так ти гарна. Та у вишиванці була б ще кращою. Я, Галю, знаєш, від кого хочеш тебе обороню: від турка, від татарина, – тільки скажи.

Галя засміялася.

• • Та ні, у нас немає татар.

-Нема! А куди ж вони, кляті, поділися?

• • Та ні, вони є. Просто ми з ними мирно живемо.
  • Замирилися, значить? То я тобі таке скажу: Хмельниць- кий був з ними також замирився, а вони взяли та й зрадили його – у спину вдарили. Ти там, чуєш, гетьману вашому скажи, нехай обачний буде.
  • Галя здивовано дивилася на козака: про що це він?
  • У нас . немає гетьмана, – чомусь тихо промовила дівчина.
  • Немає! А хто ж у вас?
  • Президент.
  • Це що, ніби як король?

9

• • Не зовсім.
  • То зле. То зовсім зле. Неодмінно мусить бути гетьман. Щоб лад у всьому давав, щоб козаків гуртував, щоб про люд свій та безпеку краю думав. Аякже! Гетьман мусить бути. То що? Тебе і справді ні від кого не треба боронити?
  • Хіба що від Грицька, щоб не чіплявся, – засміялася дівчина.
  • То від якого ще Грицька?
  • Та від Петренка.
  • Отакої! Так я ж і є Грицько Петренко! То ж мені тебе від самого себе боронити?
  • Та ні, цей Грицько зі мною в класі вчиться. В’язне до мене.
  • Ах, харцизяка! Послухай, а може, він мені який родич?
  • Не знаю, може.
  • Однаково, хоч і родич. І родичеві спуску не дам. Я тут з татарами б’юся, а він лайдакує!
  • Не лайдакує, – раптом заступилася за однокласника Галина. – Він у нас відмінник. І співає гарно. І взагалі.
  • Відмінник, кажеш? І співає? Ти знаєш, певно таки він мій родич. І латину знає?
  • Е, ні, ми латину не вчимо.
  • Це вже зле. Скажи йому, щоб вчив. Латину треба знати.

Я знаю. Мало з ким говорити доведеться.