Рибалка здивовано дивився на старого. Спершу, аж не знайшов, що сказати.

• • А ви звідки знаєте? – нарешті спромігся він.
  • О, я багато чого знаю. Бачиш, який я сивий? То моя мудрість у голові не вмістилася і на волосся висипалася. І старий посміхнувся.
  • Я б також сміявся, якби мені не до плачу було, . аж розсердився рибалка.
  • Не гарячкуй, заспокоїв його старий. – Лишень скажи, чи то твій замок височить над морем?
  • Ні, то не мій, а лише моєї жінки, – гірко зітхнув рибалка.
  • Далі можеш не розповідати. Я і сам твою пригоду роз- повісти можу. Ти мені лишень скажи, чи жаль тобі, що замок не тобі належить? Чи хотів би ти сам володіти чарів- ним перстенем?

Рибалка злякано замахав руками:

• Що ви! Навіщо мені той замок? В мене такий гарний будиночок був. А перстень я б і справді хотів мати, щоб закинути його на середину моря.
• Гай-гай, – сумно зітхнув старий. – воно й видно, що ти ще молодий, але молодість, на жаль, минає, – знову зітхнув старий, – а горю твоєму я мушу допомогти, бо і я причетний до нього.
• Ви? – здивуванню рибалки не було меж.
• На жаль. – сумно мовив дід.
• П’ятдесят літ тому було у мене весілля з моєю старою. Ну вона тоді, звичайно, не була стара, а молода та гарна, як, скажімо, я, – дід кашлянув. – Ну не зараз, звісно, а п’ятдесят років тому. Хоча я і зараз ще. ну, річ не в тім…

Рибалка навіть не посміхнувся на дідові жарти. Він уваж- но слухав. А дід продовжував:

• Хтось з гостей на нашому весіллі подарував цей пер- стень моїй жінці. Ну, і далі ти й сам знаєш, що почалося. Жінки мабуть всі однакові. От розсердився я, викрав той клятий перстень і закинув у море. І, як бачиш, нічого доб- рого не зробив. Прибило його через стільки років до твого берега.

Обидва помовчали.

Потім старий рішуче сказав:

• Піду я в замок.
• Та ви що! Там сторожа, вас не пустять.
• А я під виглядом. ну, скажімо, купця, що продає ювелірні вироби. Адже твоя жінка не може не любити всякі бряз- кальця?

Аж тепер посміхнувся рибалка.

• На купця ви зовсім не схожі. А тих брязкалець моя жінка матиме, скільки захоче, за допомогою свого перстня.
  • І справді. – зажурився старий. Е-е! Бачу я, що сивина
• не знак великого розуму. А в тім. Здається, придумав. Послухай, твоя жінка любить казки?
  • Казки? Надзвичайно любить. Може тому і заміж за мене пішла, що я гарно казки розповідав. Тільки до чого тут казки?
  • А от до чого, – дід аж помолодшав. – Я в замок піду під виглядом казкаря.
  • Ну, а далі що? – не на жарт тривожився рибалка.
  • А далі побачимо.

Дід повеселішав і, здавалося, мав задоволення від приго- ди, що йому несподівано випала.

• • А як і справді казки доведеться розповідати? – непокої- вся рибалка.
  • О, чоловіче, – засміявся старий, – я їх знаю стільки, що й не переслухаєш. так що не хвилюйся. Ну, а коли що. то згадуй добрим словом діда Мусія.

Вони обнялися.

• • Дякую вам, що моє горе прийняли, як своє власне.
  • Ще б пак, – засміявся дід Мусій, – бо таки й власне. Та ти не сумуй: я у всяких бувальцях бував.

Вони попрощалися, і старий попрямував до замку. Доповіли королеві про старого казкаря, що проситься до неї.

• • Чудово, – зраділа королева, – я вже втомилася від ціло- денної метушні і хочу відпочити.

Кличте казкаря.

Увійшов дід Мусій і відразу побачив у королеви на пальці знайомий перстень.

• • Я втомилася, казкарю, розваж мене і розкажи казку.

Тільки, щоб цікава була, а то. сам знаєш.

Було видно, що вона королевою недавно і їй незручно вимовляти такі слова, як скажімо, “відтяти голову”.

з0

Старий посміхнувся і почав:

• Десь далеко за морем жив собі принц, та такий гарний, що ні в якій казці такого не зустрінеш. І була у принца чарівна флейта. Як заграє на ній, то яке б не було в людини горе, забувається. Хворий одужує, безсилий і боягуз стає міцним і сміливим. Одного разу.
• Почекай, казкарю, – зупинила його королева.
• Що, – здивувався старий, – казка вам моя не подобається?
• Ні, казка твоя гарна, але почекай трішки, – сказала королева і почала знімати з пальця свій перстень. Дід Мусій ніяк не міг догадатися, що вона хоче робити. А королева знову одягнула перстень на палець – і три парубки як з-під землі з’явились.
• Хочу, – сказала повелителька, – щоб був тут принц зі своєю чарівною флейтою.
• Який принц і з якою флейтою? – здивувались хлопці.
• А той, що такий гарний, що ні в якій казці його не зустрінеш. А його флейта недугу знімає і смуток проганяє.
• Ну, якщо того принца в казках не зустрінеш, то ми безсилі. – Ми ж з казки.
• Та що це тоді за чарівний перстень? – знесамовитіла королева, – та я вам зараз. – і запнулася на словах “накажу стяти голови”. Ще не звикла. Хлопці перезирнулися.

Тут втрутився дід Мусій.

• Дозволь, твоя величносте, я з хлопцями пройдуся отут в сад і все їм достеменно поясню, де того принца шукати. Я ж казкар все-таки.
• Спасибі, казкарю. Я тобі.
• Пусте, пішли, хлопці. І ті невпевнено вийшли за дідом Мусієм.
• Як це вас, хлопці, угараздило на таку службу стати? То ж справжня морока.
  • Та це все наш король, – боязко озираючись, мовили хлопці.
  • Який король? Де він живе?
  • Та живе він у казці, як і ми. Король Гречкосій.
  • Чудасія та й годі, -здивувався дід Мусій.
  • Вперше чую, щоб Гречкосій королем був.
  • В казках ще й не таке буває. А загалом, чому б і ні? Він у нас трудяга: і не тільки гречку сіє, а всяку пашницю вирощує. А по сусідству з нами живе другий король – тер- тюх.
  • Тертюх? Ну й ім’я! Зовсім не королівське, – підсумував дід Мусій.
  • Та це тому, що він цілими днями каменем об камінь тре.
  • Навіщо? – здивувався дід.
  • А просто так, забавляється. Тре собі та й тре – аж гуркіт довкола. Сам він багатий та сердитий. А ще над усе в карти любить грати. Він ніколи не програє, бо грає нечесно – махлячить. Має завжди запасну колоду і з неї бере собі карти, яких йому бракує. І все робить дуже майстерно: кому хочеш, голову заморочить.
  • Мені б не заморочив, – сказав дід Мусій.
  • Таке скажете! Наш король теж не дурень, а от.
  • Що? Програв? – здивувався дід.
  • Ще й як програв! Запросив його якось Тертюх: ходи, мовляв, по-сусідськи посидимо, в карти пограємо. Наш і пішов. Програв. Хотів відігратися – знову програв. Так за- хопився, що мало все королівство не перейшло до Тертюха. Що тут робити? Вліз в борг наш король. Трохи віддав золо- том, а на решту боргу придумав Тертюх цей чарівний пер- стень. Хто ним володіє, того волю ми мусимо виконувати.

П’ятдесят років тому, Тертюх подарував його на весіллі