зз

одній молодій. Але недовго вона каверзувала: розумний чо- ловік її пожбурив той перстень у море, там він і лежав аж досі.

• • Ой, хлопці, – признався старий, – то був я. Хлопці були спантеличені.
  • Де ж нам тепер того принца взяти, – знову зажурилися вони.
  • То пусте, – заспокоїв їх дід, – ви мене мусите з собою взяти у вашу казку.
  • Для чого?
  • Хочу я аж дві добрі справи зробити: вас від цієї служби звільнити і допомогти рибалці, якого дурна баба, сівши на королівський трон, з хати вигнала.
  • А як це ви хочете зробити? Це вкрай небезпечно.

– Дурниці, – засміявся дід Мусій, – я вже старий. – Чого мені боятися? Я з Теттюхом в карти зіграю.

• • Та ви що! – замахали хлопці руками, – він же махляч!
  • Та що там! Нема на світі такого махляча, щоб мене перемахлячив. Ой, ми, либонь, забарилися: он слуга біжить, видно, за нами.

А слуга біг, махав руками і злякано кричав:

• • Ідіть скоріше в замок, а то королева гнівається. Дід Мусій засміявся:
  • Йдемо, йдемо. Та не махай так руками, бо полетиш. Королева була сердита:
  • Чому так довго? Я вже думала, що ви кудись втекли.
  • Що ти, твоя величносте! – поспішив дід Мусій випере- дити хлопців. – Просто хлопці дуже непонятливі трапилися. Я їм пояснював, пояснював, де той заморський принц живе, а вони, крім своєї казки,казок більше не знають. Так нічого і не зрозуміли. Доведеться мені з ними за принцом піти.
  • Добре, казкарю, – дозволила королева, – іди. Але не

барися, бо я хочу твою казку дослухати.

• Та тобі вже її сам принц розкаже, – засміявся старий.

Хлопці взяли діда попід руки – і всі зникли. Хоча зникли вони лише з очей королеви, а насправді перенеслися в каз- ку. Хоча, правду кажучи, дідові Мусію здалося, що і не в казці вони зовсім – настільки все тут було, як у звичайному світі. Навіть горобці так самісінько цвірінькали. Лише було чути якийсь гуркіт.

• Що воно таке? – прислухався старий.
• Та це Тертюх. Сьогодні у нього добрий настрій.
• А ви звідкіля знаєте?
• Це чути по тому, як він каменем об камінь тре. Сьогодні тихо, ніби знехотя. А часом буває, ніби грім гуркоче: це вже або злий або радий. Коли на весіллі перстень подарував, то такий був радий, скелю об скелю почав терти, що аж земле- трус почався.
• Ну й серйозний він у вас. ну, хлопці, я пішов. А ви мене тут чекайте.

Пішов дід Мусій прямо туди, де скреготало каміння, і незабаром побачив Тертюха. Був то бородатий дідок в бри- лику, з міцними жилавими руками, весь обсипаний скалка- ми з тертого каміння, аж виблискував проти сонця. Дід Мусій підійшов ближче.

• Здоров був, господарю, – привітався дід Мусій.
• І ти будь здоров, – відповів Тертюх, припинивши свою роботу і пильно придивляючись до прибульця.
• Звідки ти прийшов і чого? – спитав Тертюх не надто люб’язно.
• Прийшов я здалеку. Втомився. Поки відпочину, хочу з тобою в карти пограти.
• В карти? – Тертюх аж підстрибнув з радості.
• Це справа добра. Сідай ось на камінь.

Дід Мусій сів.

• • А на що грати будемо? – запитав Тертюх, оглядаючи старого, – ти що ставиш?

Дід Мусій покрутив правий вус.

• Я чоловік простий, скарбів у мене нема. Хіба от.

І старий дістав прегарну люльку: – Ще від батька мого мені дісталася. Такої люльки ні в кого у вашій казці нема.

• Добре, – схвально кашлянув Тертюх, – а від мене що хочеш?
• П’ятдесят років тому на моєму весіллі ти подарував моїй молодій чарівний перстень.
• Га-Га-Га! – весело засміявся Тертюх. – Так це до тебе Гречкосієві хлопці на виклик бігають? От потіха!
• Ні, перстень тепер не в мене. Але я хочу, щоб ти з нього чари зняв. Ну, словом, щоб не був він більше чарівним.
• Га-Га-Га! – знову засміявся Тертюх. – Завидки беруть?

Га-Га-Га!

• Ні, не вгадав.
• А що ж тоді?
• Тобі того не зрозуміти. Ну, то давай вже грати.
• Можеш свою люльку вже мені віддавати. Вважай, що вона моя, – сказав самовпевнено Тертюх.

А дід Мусій засміявся:

• Як казала моя бабуся: “Не кажи гоп, поки не переско- чив”.

Гра почалася. Дід дуже уважно дивився за Тертюхом і коли той спритно дістав з запасної колоди козирного коро- ля, сказав:

• Він, добродію, вже давно у відбої.

Тертюх промовчав. Але коли він з запасної колоди дістав козирного туза, дід Мусій дістав свого і сказав:

• А ось де він, голубчик!

з7

Програв Тертюх.

• Ще раз! – гукнув він, бо ще ніколи в житті не програвав. А дід Мусій сказав:
• Ну, а тепер, справедливості ради, давай грати моїми картами.

На цей раз гра закінчилася дуже швидко. І знову програв Тертюх.

Він почав дуже голосно терти каменем об камінь, та дід Мусій простягнув йому свою люльку і сказав:

• Я дарую тобі свою люльку на згадку. Ти знімеш чари з перстня, але не раніше, як мене Гречкосієві хлопці прове- дуть додому і назад повернуться. Домовились?
• Гаразд, – сказав Тертюх і враз якось посмутнів.
• Послухай, Мусію, – сказав він, – а ти не хотів би тут залишитися?
• Я б тобі палац побудував, золота дав би. Сумно мені тут.

А ти мені дуже подобаєшся.

Дідові аж жаль стало Тертюха, але він сказав:

• Ні, я мушу йти додому. Там мене моя старенька чекає.
• Ну, однак візьми хоч трохи золота.
• Що ти! Я від перстня натерпівся лиха, а ти ще хочеш, щоб я золото взяв. Ні вже, дякую. Ти мені також подобає- шся, але я мушу йти. Прийшов би колись до нас в гості, побачив би, як люди живуть.

Вони люб’язно попрощалися, і дід Мусій пішов туди, де його з нетерпінням чекали хлопці. Вони страшенно зраділи, дізнавшись, що Тертюх програв. Спершу аж не повірили.

• А тепер, – сказали вони, – ходім до нашого короля.
• Та ви що! Ніколи.
• О, він страшенно образиться. Він у нас дуже гостинний. Прийшли до короля Гречкосія. Здалеку почули запах свіжого хліба. Біля воріт їх з хлібом-сіллю зустріла сама

королева. І замок був, немов і не замок. Кругом плетива із соломи, вінки з польових квітів, а на столах – високі коро- ваї, хлібини всяких розмірів і всякої форми. Сам король, усміхнений і щасливий, був у солом’яному брилі і тримав у руках житні колоски. Дід Мусій був вражений і королем, і його замком. Тут було так затишно і так по-домашньому, лише жаль було, що треба йти. Але кухоль пива дід все таки випив. На прощання король сказав:

• Я вам дарую найкращі сорти свого насіння, щоб ви і там у себе такі дива вирощували.