Плаче ковалиха. І сина шкода, і чоловіка шкода, і себе шкода. Як він любив її! Які вони були щасливі! Шкода стало старому жінку: дуже вже вона побивалася. Подумав він трохи, та й сказав:

• Давно-давно, ще коли я хлопцем був, чув я від своєї бабусі, а їй розповідала її бабуся, що був такий випадок, коли вдалося оживити людське збайдужіле серце. Але ж то людське було. А тут. Залізне. Не знаю, молодице, а втім, спробувати можна. Треба, щоб твоєму чоловікові в серце зоря впала.
• А як же ж тую зорю змусити впасти в серце мого чоло- віка?
• Не треба її змушувати, вона сама впаде. Облиш ти все господарство на молодих, візьми свого чоловіка та й іди в світ. Тільки, чуєш, не їдь з ним у чужі землі – не допоможе. Ходи з ним по рідній землі, красу її споглядай: ліси наші, річки, озера, дива всякі. Ото, мабуть, чула, в народі кажуть: і залізне серце здригнулося б. Оце якраз про твій випадок. А тоді вже зоря сама в серце впаде.

2!

22

Чи повірила жінка, чи ні, а зробила так, як старий радив. Сказала про те своєму чоловікові. А йому й байдуже: йти – то й іти.

Встали до сходу сонця. Йдуть. Поля небо розгортають, жайвір у золоті дзвіночки дзвонить, вітер м’якими долоня- ми із трав росу витирає. Дивиться на все те коваль та й нічого. Тільки ніби з якогось сну почав прокидатися.

Десь задзвонили до церкви. Дзвони гудуть, сонце встало, заспані очі росою промиває. Хмарки легенькі по небу пли- вуть, одна захотіла лице сонцю витерти, та воно відмахнуло- ся від неї: не треба, мовляв, і так висохне.

Дивиться на все коваль і ніби щось починає пригадувати. Здивовано глянув навколо себе. Чи то ж пригадав? Либонь, ні. Ідуть далі. Відпочили. В якійсь селянській хаті розжи- лися на окраєць хліба і глечик молока. Та й пішли.

Аж ніч. А вони все йдуть. На небі зоряно. А зорі так і миготять. А тиша, а краса яка!.. Річка неподалік хлюпочеть- ся, дівоча пісня долинає, верба шепочеться з вітром. Дослу- хається до всього коваль, і тісніше горнеться до дружини. Аж раптом зойкнув і за серце вхопився.

• Що з тобою? – злякано спитала дружина.
• Не знаю. Тільки в серці щось запекло. Ой, де це ми?

Гарно ж як!

І пригорнув свою дружину до серця.

• Зоря впала, – сказала пошепки ковалиха і посміхнулася.

2з

Чарівний перстень

або як дід Мусій у казку ходив

Жив собі рибалка, молодий та гожий. Про вроду його казали, що такого і в казці не зустрінеш. А ще той рибалка грав на флейті, та так, що аж подих німів. Сидить часом бува на березі, рибу ловить. Та як заграє на своїй флейті, то позад нього хороводи дівчат збираються, а в морі риба хоро- води водить.

Та сього дня якось йому не до флейти було:

Сидів рибалка на березі моря і ловив рибу. Та щось не дуже-то йому таланило. Закинув невід раз – нічого не зло- вив, закинув удруге – витягнув дві маленькі рибини. Поди- вився – а вони геть-таки маленькі. Сплюнув рибалка та кинув їх у море. Закинув він невід втретє. ви вже чекаєте, що він витягне золоту рибку? Ні, не вгадали. Він витягнув якусь річ. Спершу навіть не міг зрозуміти, що це таке. Очистив свій здобуток від водоростей та дрібних раковин і. побачив маленьку, очевидно, дуже коштовну скриньку. По- морочився, поки відчинив її, і – завмер. Ніби світло диво- вижне вдарило йому в очі – аж заплющив їх рибалка. А коли знову відкрив, то побачив перстень небаченої краси. Він ніколи не бачив чогось подібного. Особливо камінчик – здавалося, що це клаптик сонця горів у його руках.

• • От так дива, – сказав сам до себе рибалка.
  • Гарний подарунок моїй жінці буде. От зрадіє.

А треба вам знати, що жінка того рибалки красуня була. Окрім того, добра, лагідна, та й господиня неабияка. І жили вони неподалік. Біля самого моря була їхня оселя, то він зараз-таки пішов додому.

• • Дивись-но, жінко, що я тобі зловив, – похвалився ри- балка ще з порога. Жінка ще не оцінила його “вилов”, а тому

сказала:

• Я не знаю, що ти там зловив, але риби, бачу, немає.

Та й замовкла, бо рибалка відчинив скриньку, і вона побачила перстень.

• Диво, – тільки й спромоглася вона сказати.
• Звідки це?
• З моря виловив.

І почав розповідати. Але вона вже його не чула: вона роздивлялася перстень. Ну що б ви зробили на її місці? Ну звичайно ж! Поміряти! Тільки вона одягнула перстень на палець, як перед нею, наче з-під землі, стали три статних парубки.

• Що накажете? – дружно запитали вони.
• Ой, – зойкнула жінка, а що можна? – розгубилася.
• Все, що захочете. Перстень чарівний, – відповіли хлопці.
• А чого ж я хочу? Чого ж найбільше? Суконь! Найгар- ніших. П’ять. Ні! Десять суконь і . – але хлопці вже зникли.
• Ой, дурепа ж я ! Та ж треба було золота! І жінка гірко заплакала.
• Заспокойся, – сказав чоловік, відчиняючи шафу, – ди- вись краще, яке диво тут висить.

Жінка подивилась – і очам своїм не повірила: у неї в шафі висіло десять розкішних суконь. Мабуть, і королеви таких не носили. Забувши про все на світі, вона почала їх приміря- ти. Всі були їй до лиця, як на неї шиті. А коли вже в кожній покрасувалася перед дзеркалом, сказала:

• А все-таки треба було золота.
• Дивна ти жінка, – сказав рибалка якось сумно.
• Перстень же у тебе. Загадай нове бажання.
• А й справді, – зраділа та. Вона зняла з пальця перстень і знову його одягнула. Ті ж хлопці знову стали перед нею.
  • Золота! – гукнула жінка, не давши їм відкрити рота.
  • Скільки? – спитали хлопці.
  • Багато!
  • Ми не зрозуміли. Скільки?
  • Кілограм. Ні, пуд.
  • Жінко, вгамуйся, – попросив чоловік.
  • Відчепись, -відмахнулася від нього і знов почала зніма- ти перстень з пальця, щоб знову ж таки одягнути і загадати нове бажання.
  • Замок! Королівський замок гукала несамовито жінка. І вже замість їхньої простої оселі височить пишний коро-

лівський замок.

А жінку все вигукує та й вигукує:

• • Хочу бути королевою!

І вже стоїть королівський трон, а на троні сидить красу- ня-королева. А кругом слуги бігають, метушаться. Лише рибалка стоїть собі в старенькій одежині, отак, як прийшов з рибалки.

Жінчин погляд ковзнув по ньому:

• • Ти ще тут, – крикнула вона. – Хіба ти не бачиш, що найгірший мій слуга елегантніший за тебе?
  • Жінко, – благав рибалка, – я ж твій чоловік!
  • Не смій! Не смій нікому про це говорити! Іди краще звідси, а то оберну тебе на якусь звірину. А що, може, й справді для забави обернути тебе, скажімо, на носорога?

І вона злісно засміялась.

Пішов бідолашний рибалка, сів над морем і зажурився. В одну мить він позбувся всього: і жінки, і свого дому. І як йому далі жити? Отак сидів і журився. Хтозна, скільки часу пройшло.

Аж іде старий сивий дід. Здивувався він, побачивши ри- балку, сумного такого, що, здавалося, останні хвилини у

27

його житті спливають. Старий підійшов ближче і спитав:

• • Скажи, чоловіче добрий, чого ти такий сумний? Яке лихо тебе спіткало? Може чим допоможу, чи щось пораджу.
  • Дякую вам, добродію, – сумно мовив рибалка, – та мені вже ніхто не допоможе. Виловив я сьогодні з моря біду на свою голову. От і журюся.
  • А що це за така біда?
  • Та. Не повірите. Я б і сам не повірив, якби не бачив на власні очі.
  • Та чому не повірю? За своє життя я всього набачився.

То розказуй же. Розказане горе меншає.

• • Та де вже там поменшає, -зітхнув рибалка, – та вже розкажу.

Витягнув я з моря сьогодні чарівний перстень.

• • В коштовній скриньці? – поцікавився дід. І додав:
  • І закривачка там така хитромудра. Довго поморочився, поки відкрив? Гарний перстень.