!4

!5

• • А-а я думаю, чого це мій далекій пращур мені наснився. Та ще й пальцем накивує: гляди мені, Галинку не кривдь, а то буде тобі!
  • Жартуєш!
  • Чому жартую? Справді наснився.
  • І так казав?
  • Казав. А ще казав, щоб я неодмінно латину вчив. От чудний сон.

І дівчина не могла збагнути, чи він жартує, чи каже прав- ду. Та це вже не мало ніякого значення. Галина дивилася на свого козака і думала:

• • Достоту, як той. гарний. Кращого й у світі не має. А Грицько дивився на Галину і думав:
  • Ну і дівчина! Таки найкраща! За таку і в бій можна.

Але добре, що в бій іти не треба було, і вони закружляли у новорічному танку.

Серце коваля

Жила на світі дівчина, гарна-прегарна, як маків цвіт по- серед поля. І жив неподалік коваль. Що всякі дива викову- вав. І покохав коваль ту дівчину. А вона горда була та пиш- на, бо знала, яка вона гарна.

От одного разу і каже та дівчина до коваля:

• Ковалю, ковалю, викуй мені сонце та й постав під моє віконце. Нехай воно буде таке ж, як на небі, ясне, та нехай буде тільки моє, власне. Нехай воно світить мені удень і вночі, зігріває мене у добру й злу годину.
• Ні, красуне, – мовив коваль, – ще не народився на світі такий майстер, щоб міг сонце викувати, я лише можу пода- рувати тобі свою любов. І світитиме вона тобі вдень і вночі, і зігріватиме вона тебе у добру і злу годину. Якщо ти прий- маєш мій дарунок, то будь мені вірною дружиною.

Погодилась дівчина стати дружиною коваля. І весілля було гарне та пишне, бо не було кращої пари на всій землі. От живуть вони рік, живуть другий, живуть п’ятий, живуть десятий. Все у них добре, всюди лад, і достаток, і злагода. Та от дітей їм бог не дає. Каже якось дружина до свого чолов- іка:

• Ти такий великий майстер, що й у світі другого такого не знайти. Викував би ти мені синочка чи донечку. Хоча б із заліза, та все б розрада в хаті була.

Послухав коваль дружину та й викував синочка – та та- кий же ж був, як живий. А що вже гарний, то й не надиви- тись. По кімнатах ходить, оченятами водить, руки до роботи всякої прикладає, коваля з ковалихою батьком-матір’ю на- зиває.

Ото вже хвалить дружина свого чоловіка – не нахвалить- ся. А потім знов засумувала.

!8

• Чим я тобі не вгодив, моя кралечко? – питає в неї коваль. Він продовжував любити її, як в перший день, коли побачив.
• Всім ти вгодив мені, любий чоловіче. От лишень викуй нашій дитині таке серце, щоб любов у ньому була, щоб і мені дитина ласку свою дарувала. А то що? Сказано, заліз- не.
• Не можу я, дружино моя, таке серце викувати. Любов живе лише в людському серці.
• Можеш. Не може бути, щоб такий майстер, як ти, та не викував такого серця. Ти просто не хочеш, бо вже не любиш мене. А без того не буду я щасливою.

Та й заплакала. Заплакала вперше за все їхнє подружнє життя. Не міг дивитися чоловік на ті її сльози. Взяв він сина за руку та й повів у свою майстерню. розтяв коваль собі груди, взяв своє любляче серце, та й поставив у груди своєму залізному хлопчикові, а собі поставив його механічне.

Повернулися вони додому, син як кинеться до матері:

• Люба моя матусю!

Ковалиха усміхнулася і повеселішала.

Невдовзі син і дівчину знайшов собі та таку гарну, що на його матір схожа. От і невістка в хаті господарює, ковалисі допомагає.

Та тільки з ковалем щось не так: сумний ходить, збай- дужів до всього. Колись грою на сопілці всіх тішив, а тепер і не дивиться в той бік. І робота його не веселить, і весною на спів соловейка не озивається, як то було раніше.

• Що з тобою, чоловіче мій коханий? – питає дружина.
• Все добре, – каже чоловік і байдужими очима на вроду її дивиться.

Засумувала ковалиха. Думала вона та гадала, що сталося з її чоловіком. Вже почала думати, що іншу він собі на-

!9

20

гледів. Аж тут підгледіла якось вона, що у нього на грудях великий шрам. Отут ковалиха все зрозуміла. Зрозуміти-то зрозуміла, а от як горю зарадити – не знала.

Жив у тих краях дід, старий-престарий. Кажуть, йому аж сто років було. Жінка до нього: мусить же він знати. Так і так, мовляла, допоможіть.

Похитав дід головою скрушно:

• Ні, не знаю я ліків на твою біду. Хіба попроси чоло- віка, щоб у хлопця назад своє серце забрав.

Заплакала ковалиха, гірко заплакала:

• Це, щоб я своїми руками та синове щастя зруйнувала?
• Ну, то живи зі своїм чоловіком, з таким, якого маєш.

Іншої ради немає.