– Цить, капосний! Не було такого і не буде, щоб чумак з нечистим братався. Але от. Що мені з тобою робити? Ти. мухомор – ось ти хто! І шапочка у тебе яскрава, щоб здалеку видно було.

І тут-таки перед очима у Сидора, ніби щойно виріс яскра- вий мухомор. Сидір обійшов його гидливо, підійшов до боч- ки, що була заповнена водою, умився і сів відпочивати. Та не сиділося йому тут, де щойно він подолав зло. І Сидір пішов до чаклунової господи.

– Золота його мені не треба, хоча й заборгував мені госпо- дар за службу. Візьму лише фляги для води та харчів трохи. От і все.

І пішов, не зачинивши воріт за собою. А для чого? Вий- шов Сидір на знайому галявину і заспівав, та так лунко і розкотисто, що, певно, і в сусідньому лісі чутно було:

Ой вийди вийди Серденько Галю.

Не доспівав він і рядочка, як сарна вже тут стояла.

– Я була тут неподалік, – сказала вона, – і все бачила. А що тепер?

Вона була в тривозі.

– А тепер, Галю, веди мене до мудрого дерева, бо я сам далебі дорогу не знайду.

І вони пішли. Сидір йшов легко, немов не він сьогодні так натрудився. А сарна йшла понуро, опустивши голову.

– Ти чому така сумна? – нарешті звернув увагу на неї Сидір.

– Та. – і очі звела, повні сліз.

– Чи не рада, що ми всю нечисть понищили?

– Рада, ще й як рада!

– Щось не видно.

– Та я журюся не про те.

– А про що ти журишся, ясочко?

– Та журюся, що сарною, мабуть на світі проживу весь свій вік.

– Та ти що! – сполохався Сидір.

– Хіба ти мені не віриш? Чи Івану не віриш? Та ми ж ідемо шукати степову Мавку, а вона вже нам підкаже, як вас розчаклувати.

– А як не підкаже? А як не знайдете? А як забудете про нас?

– Е, дівчино, не знаєш ти чумака Сидора. Чекайте нас, ми повернемося.

І тут підійшли вони до мудрого дерева, де на них з нетер- пінням чекали. Спершу була безмежна радість. Раділи з перемоги. Дякували мудрому дереву, дякували одне одно- му. А потім почалися сльози. Плакала Настуня, бо ні за що не хотіла розлучатися з Іваном.

– Я поїду з вами, – говорила крізь сльози дівчина.

– Та зрозумій ти, – переконував Сидір, – кінь у нас один. Тобто. – Сидору стало ніяково, що він заговорив про коня при Настуні. Та того ніхто не помітив.

– Я пішки піду, – плакала дівчина.

– Поживи у чаклуновій оселі, – умовляли її Сидір з Іва- ном.

– Та ні за що! Ні однієї хвилиночки!

– З нами тобі не можна. І треба тобі тут нас чекати, щоб ми тебе потім знову не шукали. Тут ти будеш у безпеці, всі лісові мешканці будуть з тобою.

Настуня мусила змиритися. І хлопці вирушили в дорогу.

Дорога була довга і трудна. Підбилися в коня ноги, заз- нали обидва холоду і голоду. Мали ще чимало всіляких пригод. Та не про те сьогодні мова.

От дісталися вони нарешті до тих розлогих степів, по котрих чумаки з Криму сіль везуть.

Сонце тут смажить, ніби на гарячу пательню потрапили,

• ні тобі хмариночки!
  • Ой, брате, пропадемо ми тут, – благально сказав зморе- ний вкрай Іван.
  • Назад вороття нема, – відповів Сидір. – А ти, брате, про Настуню свою думай. Ти ж любиш її?
  • Ой, люблю!
  • То терпи. Вони ж там на нас чекають.
  • То дай же хоч води напитися.
  • І води не дам. Хіба що трохи, губи змочити. Напоїмо Мавку, а решту – самі!

Сидір і сам ледве здобувся на голос. Змочили губи – і рушили далі. Аж тут десь опівдні, саме, коли сонце вже їх, здається, досмажувало, з’явилася дівчина. Вона йшла їм на зустріч. Та гарна ж, у вінку з польових квітів. Квіти свіжі, ніби щойно зірвані, ніби і сонце їх не пекло. Дівчи- на йшла прямісінько до них. Хлопці і про спрагу забули. А дівчина чинно привіталася і попросила, звертаючись до Сидора:

• • А чи не маєш ти, козаче, часом води напитися?
  • Є у нас вода, пригощайся, красуне!

І подав їй Сидір флягу з водою. Дівчина відпила трохи, а решту вилила коневі під ноги. Сидір з Іваном остовпіли, а дівчина зареготала:

• • Що? Жаль води? А Сидір поспішно:
• Ні, красуне, не жаль.
• Знаю, знаю, що мене шукаєте, і знаю, для чого.
• Допоможи нам, коли твоя ласка.
• Авжеж допоможу. Ви ж мені і води не пошкодували. Повертайтесь до мудрого дерева. Відміряй від дерева три кроки і копай криницю. Вода в тій криниці буде цілюща і благодатна. Нап’ється хворий – одужає, нап’ється немічний
• міцнішим стане, нап’ється сильний – сили йому примно- жаться. І зніме та вода всі злі чари та наговори.

А за ваші добрі серця скорочу я вам дорогу. Так що не жалійте води – незабаром матимете її вдосталь. А зараз . І вона вирвала квітку із свого вінка і подала Сидорові.

• • Візьми цю квітку і обоє закрийте очі.

Квітка була в руці у Сидора, друзі закрили очі, лише на мить закрили, ще у вухах дзвенів чарівний голос степової Мавки, а вже були вони у своєму лісі біля мудрого дерева. Ніхто не сподівався, що повернуться вони так швидко.

Напившись досхочу джерельної води та добре відпочив- ши, взявся Сидір за роботу – криницю копати. Недовго і копав – як благодатне джерело забило. Наповнилась Сидо- рова криниця цілющою водою, і всі, хто того хотів, могли пити її, вмиватися нею. Напився кінь – парубком – красе- нем став, напилася сарна – стала прегарною чорнявкою з довгою косою. А пташина мала пити не стала:

• • Полечу перше і оповіщу всіх мешканців лісу. Бо як вони знатимуть? А вже потім .

І полетіла. І, випереджаючи її, линула радісна пісня про цілющу воду з криниці, що викопана чумаком Сидором біля мудрого дерева.

Приходили, прибігали, прилітали звірі і птахи. Вони пили цілющу воду і ставали людьми – спадали з них злі чари.

Скільки ж їх, врятованих! І вся вони дякували чумакові Сидору. А Сидір сказав:

• • • Не мені дякуйте, а всім: і мудрому дереву, і сарні . – і запнувся, – Галі, і Іванові, і маленькій пташині .

Повів очима, шукаючи пташку, та її не було. Вродлива невеличка блакитноока дівчина посміхалася до чумака:

• • • Ось де я!

І Сидір також посміхнувся.

• • • А ще дякуємо Мавці степовій, що нарадила нам цю криницю викопати.

Сидір підійшов до криниці і кинув у воду квітку з вінка степової Мавки:

• • • Хай твоя квітка ніколи не в’яне!
    • Я чую тебе, – долинув здалеку ніжний дівочий голос.
    • Невже із степів її голос долинув аж до нас? – здивував- ся Сидір.

І почув далекий загадковий дівочий сміх.