Казка за казкою (перше видання)

  • Проси, що хочеш. Я згідний. Бо вже мене дуже цікавість розбирає.
  • Сидить у тебе в темниці дівчина Настуня.
  • Сидить, клята. То й що?
  • Випусти її.
  • Ти що, з глузду з’їхав? Та я її краще в сарну оберну.
  • Як хочеш. Тоді моя таємниця при мені і залишиться. А вона б тебе могла зацікавити. Ну що тобі з того, коли ще одна сарна по лісу бігатиме? А таємниця .
  • Ні, вона вперта, і я мушу її в сарну обернути.
  • І не обернеш!
  • Оберну!
  • Давай так: якщо ти Настуню не обернеш в сарну, то віддаєш її мені. А я тобі за те таємницю свою розкажу. Згода?
  • Згода. Але ти програв, бо оберну я її в сарну.

Привели Настуню. Вона й справді була гарна, але сумна і бліда. Довгі коси спадали до пояса, брівки чорненькі, наче намальовані, а очі – великі та карі, а них смуток і по сльозі в кожному. Глянув на неї чаклун – і ніби скам’янів. Та недовго отак постоявши, сказав:

  • Востаннє тебе прошу: виходь за мене заміж. Багатою тебе зроблю, найбагатшою в світі.

Кінь несамовито рив копитами землю.

  • Не піду я за тебе, сказала ж, – тихо відповіла дівчина.
  • Жаль мені, але доведеться тоді обернути тебе на сарну.
  • Та що вже хочеш зі мною роби.

І чаклун почав чаклувати. Так ретельно він вже давно не чаклував. Та марно: нічого в нього не виходило. Тоді гукнув він спересердя:

  • То забирай її з очей моїх! Тільки скоріше, поки я не передумав.

8!

    • Сідай, дівчино, на он того коня і нічого не бійся, – сказав Сидір до Насті. – Кінь той знає, куди тебе везти.

А коневі шепнув:

    • До мудрого дерева.

Кінь мотнув головою: ні, мовляв.

    • Не сперечайся, – сказав тихо Сидір, – роби як велю.

Рятуй дівчину. І чекай там на мене.

Дівчина сіла на коня, і кінь поніс її швидко і прудко до мудрого дерева, далі від володінь злого чаклуна.

    • А тепер розказуй мені свою таємницю, – втомлено опу- стився на землю чаклун.
    • Тепер розкажу . Є у мене такі насінинки, що роблять людину мудрою.
    • Давай, давай їх мені! Скоріше! Хочу бути наймудрішим!
    • Добре, – сказав Сидір. – Але ж і синів своїх поклич, і дракона, і ще хто там у тебе є.
    • Ні, я один хочу бути розумний, найрозумніший.
    • То добре. Але ж, уяви собі, як тобі буде важко щось робити, коли довкола тебе будуть самі дурні. Навіть погово- рити про щось розумне ні з ким буде. Загинеш з нудьги. А тепер уяви собі, які загадки зможе загадувати твій дракон, якщо він буде ще мудріший.
    • Це правда, але тоді так: вони нехай будуть розумні, а я
  • найрозумніший.
    • Ну, гаразд, – погодився Сидір, – клич їх.

Чаклун свиснув, та так, що з дерев листя посипалося. До них тут – таки з’явилися його сини, дракон, що знову був з шістьма головами, і ще якесь гаддя. Сидір дістав протичак- лунські насінинки.

    • Але спершу ти, – сказав чаклун до Сидора, – щоб ти нам часом якоїсь пакості не дав.

82

– З задоволенням, – сказав Сидір, ковтаючи насінинку.

– А тепер – всім! А мені найбільше.

Сидір ходив поміж отою осоружною нечистю і в кожну пащу кидав по насінинці. Він лише пильнував, щоб нікого не пропустити. Решту ж насінин проковтнув сам чаклун.

– Ти знаєш, – сказав він Сидору, – я так і відчуваю, як збільшується мій розум.

– От і добре, – усміхнувся Сидір. – То може ти все – таки заплатиш за мою роботу?

– Е, – сказав чаклун, – то це треба було б, щоб я геть дурним був, щоб живим пустив тебе звідси. Я один маю бути найрозумнішим. Хапайте його!

Але Сидір був напоготові. Він вихопив свою шаблю, що з нею в дорозі не розлучався. Всі злякано зупини- лися. Сидір звернувся до повзучого змія – одного з синів чаклуна. Він добре пам’ятав, що казала йому сарна.

– От ти, приміром, хто? Ящірка ти, от хто!

І диво, – той і справді став ящіркою і заховався в траві.

– А ти хто? – звернувся Сидір до летючого змія. – Ти всього-на-всього жук, справжнісінький жук.

І той справді став жуком і сів на листочку.

– А ти? – звернувся до змія, що дихав полум’ям. Ти – світляк, світитимеш вечором у темряві – хоч така користь з тебе буде. А ти? – звернувся Сидір до дракона. – Я ж тобі вже казав, що ти – павук. Павук і є.

І дракон відразу ж став павуком.

Чаклун з усіх сил махав руками, чаклував, щоб повернути своїм підданим їх попередній вигляд, але в нього нічого не виходило.

Тоді він впав перед Сидором навколішки:

– Не губи мене, Сидоре! Буду тобі за побратима. То ми з тобою.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

9 + 18 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.