От, коли відійшли вже вони на безпечну відстань, Сидір і каже:

• • • Послухай, Іване, треба нам трохи тих протичаклунських насінин дістати.
    • А для чого? Ми ж маємо, і Настуня має. Е, брате. Треба тими насінинками всю ту нечисть нагодувати.
    • Нечисть? Ще й на неї таке добро переводити?
    • А ти подумай гарненько. От зараз шестиголовий дракон став павуком, але ж чаклун знову може його драконом зро- бити. Треба, щоб на всю його нечисть його чари не діяли.
    • І правда. Ну і розумний ти чоловік, Сидоре! – похвалив товариш.
    • А ти думав, у Крим по сіль дурні ходять? Та давай краще думати, як нам сарну викликати.
    • А як ти її викличеш?
    • А я здається придумав, – сказав Сидір. Не може бути, щоб серце дівчини на пісню не озвалося.

І Сидір заспівав:

Сонце низенько Вечір близенько. Спішу до тебе Мое серденько. Ой вийди вийди Серденько Галю

Серденько рибонько Ти Ж мій кришталю.

І вийшла сарна. Вона стояла неподалік і слухала. З очей її котилися сльози, справжні людські сльози.

• • Чого ж ти плачеш, голубонько? – запитав Сидір.
  • Ой, не ятри мою душу. Краще скажи для чого кликав?

Адже кликав?

• • Кликав.

І розказав Сидір про свій задум.

• • Це ти добре придумав. Я покажу тобі дерево, що квітне круглий рік, що має смачні і поживні плоди, а в тих плодах
• ці коштовні насінинки.
  • А чаклун про це дерево знає?
  • Ні. Воно росте в іншому лісі. Туди не сягають його володіння.
  • Це добре. Тоді ходімо.
  • А скажи мені, як ти заставиш ту нечисть проковтнути хоча б по насінинці?
  • Ну, про це не турбуйся. Я ж чумак, а чумаки, знаєш.
  • Та знаю.

І Галя знову заплакала.

• • Не плач. Ходімо. І знай, якщо треба то я й самого чорта одурю.

Дорога була далека. Всі потомилися, та таки дісталися до того дерева, що як жар горіло своїм яскравим цвітом. На одній гілці – цвіт, а на другій – плід.

• • • От диво, – сказав Сидір. І дивився, і не міг надивитися.
    • Он бачиш, – сказала Галя, – плоди трьох кольорів. В них
• різні насінинки. Проти чаклунства – он ті, жовтогарячі.

Сидір підійшов до дерева і сказав:

• • Спасибі тобі, мудре дерево, що добро твориш.

І дерево ніби зрозуміло слова Сидора, нахилило свою крону.

• • Ой, – скрикнула сарна, – воно живе, воно розуміє.
  • Звісно, розуміє . Кожна рослинка на світі – жива.

І раптом вони почули голос, що виходив, ніби з надр землі.

• • І тобі спасибі, чоловіче добрий, що прагнеш боротися зі злом. Я дам тобі особливий плід. Їх у мене не так уже і багато. Він збереже твою силу, і ніхто ніколи не зможе тебе подолати.

І до ніг Сидора впав невеликий, схожий на звичайне чер- вонобоке яблуко соковитий плід. Сидір половину з’їв сам, а другу віддав свому коневі.

• • Спасибі тобі, мудре дерево. А чи не знаєш ти, як розчак- лувати всіх зачаклованих?
  • У мене немає такої сили треба шукати степову Мавку.
  • А де ж її шукати?
  • У дикому степу, що по дорозі до Криму.
  • Знаю, знаю я ті степи, – вирвалося у Сидора. – А як знайти її?
  • Запасися водою. А в спекотний день на безлюдді вийде до тебе дівчина у вінку з польових квіток. Пити попросить. Напій її, а тоді вже проси, що тобі треба.
  • Та ж бачили ми не раз з чумаками ту дівчину. І нікому й в голову не приходило, що це степова Мавка. Невже це вона?
  • Вона і є. Та гляди, не спробуй до неї залицятися, бо

щезне і нічого не зробить.

• Дякую тобі, добре дерево. Та ще дай нам трохи жовтого протичаклунського насіння. І вибач, їстимуть його на цей раз зловмисники. Та це лише для того, щоб подолати їх.
• Добре чиниш. Щасти тобі.
• Ледве на ранок повернулися вони до двору, втомлені і забрьохані. Та відпочивати було вже ніколи: господар вже не спав.
• Де це ти швендяв всю ніч? – накинувся він на Сидора.
• Та в лісі заблукав. Ледве вибрався. Це було дуже схоже на правду.
• Ти знаєш, що тебе ще сьогодні робота чекає?
• Та ж знаю.
• То ходімо покажу.

Прийшли на узгірок. Там була вкопана в землю величез- на бочка. Господар хитро так примружився:

• Оце до вечора наповни її водою. Гляди ж мені, не ледач- куй.

Та й пішов собі геть. Обійшов Сидір навколо бочки. Кінь його тут-таки травичку пощипує.

• Де ж тут заковика? – задумався Сидір. -Якщо б все було так просто, то і роботи мені такої не дав би.

Аж тут пташина на гілці защебетала, промовляючи: – Бочка без дна. Бочка без дна. Скільки би ти в неї не лив води, вона ніколи не наповниться. Вода з неї витікає струмком, он там, у долині.

• Ах, ти, пройдисвіт, – вилаялався спересердя Сидір.
• Покажи мені те місце, де вода витікає.

І пташка полетіла, а Сидір пішов за нею. Незабаром він все зрозумів: бочка була вкопана в землю, і вода мала собі вихід і спокійнісінько витікала.

– Так, – сказав Сидір. – Доведеться полагодити кляту

бочку.

І він почав тягати важке каміння, колоди, щоб загородити витоку. Підпряг до роботи і коня. Працювали довго і впер- то. Аж потім Іван зітхнув:

– Нічого не вийде, треба нашу гать ущільнити, бо вода однак витікатиме.

– Так, – погодився Сидір, – але у нас нічим, ну, хоча б глини. Але ж нема.

– Я спробую вам допомогти, – прощебетала пташечка. – Чекайте мене тут.

І вона полетіла.

– Що ж вона може? – розмірковував Сидір.

– Певно, щось може, – сказав Іван.

Не встигли воно договорити, як в небі, наче хмара диво- вижна з’явилася.

– Ластівки, – сказав Сидір.

Так, тьма ластівок. Вони прилетіли їм на допомогу. Пташки заклопотано літали і старанно замуровували кожну щілин- ку, навіть щонайменшу.

Сонце вже пекло по-полудневому, як пташина робота була скінчена. Тепер взявся до роботи Сидір, бо бочка була ще пуста. То це вже були дрібниці. Щиро подякував Сидір своїм помічникам, бо що б він і справді без них робив.

Добре довелося Сидору лоба загріти, бо клята бочка була таки велика. Але тішило те, що вода з неї тепер не витікала, і бочка поступово наповнювалася.

Сонце вже хилилося до вечора, коли Сидір вилив останнє відро і сів нарешті трохи відпочити.

Аж тут і господар не забарився і відразу накинувся на Сидора.

– Ти чого тут розсівся? Хіба роботу зробив, що відпочи- ваєш?

79

– Та зробив.

– Як?

Господар не повірив і заглянув у бочку: вона була повна. Він не вірив сам собі. Стояв і спантеличено дивився на Сидора. Сидір усміхнувся.

– Я думав, ти і справді добрий господар, а ти – так собі, тьху.

– Що ти мелеш!

– Та хіба буде у доброго господаря така дірява бочка, як у тебе? Довелося лагодити.

Господар понуро стояв і мовчав.

– Ну, все, – сказав Сидір, – я три дні прослужив. Тепер мені належить платня.

– Зараз одержиш, – із злістю мовив чаклун і почав чаклу- вати. А Сидір стоїть собі і посміхається. А потім і каже:

– Даремно стараєшся. Нічого у тебе не вийде.

Чаклун би і не слухав Сидора, та в нього і справді нічого не виходило. І він ніби зм’як, змалів і на виду змінився.

– Скажи мені, Сидоре, – звернувся ніби лагідно господар.

• От ти ніби простий чоловік, а насправді ж воно не так, Ти обійшов всі мої хитрощі. Як це тобі вдалося? Відкрий мені свою таємницю.
  • Е, – сказав Сидір, – умови у нас такої не було. Ти ж мені свої таємниці не відкриваєш.
  • Та в мене і таємниць нема. Ти вже знаєш, що я – чаклун. То це вже й не таємниця. А от ти . І не чаклун ніби, а не можна тебе ні розгадати, ні подолати.
  • Та я з чумаків – у тому вся розгадка.
  • Е, ні, не тільки в тому. Знав я і чумаків, та ніхто з них не був схожий на тебе.
  • Ну, гаразд, – ніби повагавшись, сказав Сидір. – Я відкрию тобі свою таємницю. Та за це я в тебе нагороду попрошу.

80