Господар вже на них чекав. Думав – утекли.

• • Поїдеш з синами в поле. То гляди мені, за хлопцями наглядай, але й сам не ледачкуй.

Поле було серед лісу. Змій, що полум’ям дихав, дихнув – і спалив весь бур’ян і деревця, що насіялися на полі. Змій повзучий проповз полем – той зорав всю нивку. А змій летючий пролетів над полем, засіваючи його насінням. От і впорались. Сидір аж подивувався, як це у них вправно вий- шло.

• • А тепер ти на своєму коні води навози та полий нивку, бо щось дощу давно не було, земля суха.
  • Ще б не суха, – зауважив Сидір, – не треба було її своїм полум’ям так палити.
  • Чи ви чули, хлопці? Що це за комариний писк?
  • Провчимо його?
  • Провчимо.
  • Хто візьметься?
  • Та я, – зголосився повзучій змій. Та й кинувся на Сидо- ра з конем. Ужалив одного, ужалив другого – а ті й нічого: стоять собі.
  • Що за оказія? – здивувалися змії.
    • Дай-но я, – сказав той змій, що полум’ям дихає.

Дихнув раз – нічого, дихнув удруге – нічого. Дихнув у третє – а ті стоять собі.

Зрозуміли змії, що Сидір і кінь його не такі вже й прості, і що боротися з ними не так вже й легко буде.

• • • Ану, брате, спробуй ти, – звернулися до летючого змія. А той змій та був чаклуном. Від батька дещо вмів. Особливо йому вдавалося страх на людину наганяти.

Так навіть у батька не виходило. Політає над кимось трохи – то той вже стоїть ні живий, ні мертвий. Політав він і над Сидором, чаклуючи, а Сидір стоїть собі посміхається, і кінь стоїть, копитами перебирає.

• • • Що за чудасія, – дивувалися змії. А Сидір їм:
    • Побавились, хлопці? Тепер відпочивайте. А ми по воду поїдемо.

Річка була недалеко, та відразу показуватися не стали: вирішили послухати, про що змії між собою говорять, що замишляють проти них. Один сказав:

• • • Боротися з ними – не така, видно, проста штука, раз ми не впорались.
    • Ет, дурне кажеш, брате! Проти нашого батька ніхто не встоїть.
    • А що батько?
    • А батько на них дракона з загадками випустить. Так загадок ще нікому не вдавалося відгадати.
    • А які на цей раз будуть?
    • Ну, приміром, перша: що це за звір, що має шість ніг, дві голови і один хвіст?
    • І що це за звір? Я такого не знаю.
    • Невже не знаєш? Вершник на коні. Зареготали.
  • А друга?
  • А друга: біжить, біжить – не вибіжить: тече, тече – не витече.
  • А що ж воно таке?
  • Ти, брате, хоч і маєш три голови, та можна подумати, що ти безголовий. Це ж ріка.

Знову регіт.

• • А от третю ні за що не відгадати.
  • Ну-ну! Ніколи не думав, що загадки так цікаво відгаду- вати.
  • Та ти ж ще ні одної не відгадав.
  • Однак цікаво.
  • А третя: вранці на чотирьох, опівдні на двох, а ввечері – на трьох.
  • Ого, яка складна загадка.
  • Нічого складного. Це людина.

Таке вигадав. А де ж ти бачив, щоб людина на трьох чи на чотирьох ногах ходила?

• • Ну, ми того не знаємо, бо ми змії. Але людська дитина перед тим, як навчитися ходити на двох ногах, лазить на руках і ногах, тобто на чотирьох. Потім вже, так би мовити, опівдні, – на двох, а коли людина зістаріється, то ходить з палкою, тобто на трьох.
  • Отут і кінець тому чумакові: він ні за що не вгадає!
  • А що, коли все-таки відгадає?
  • Тоді батько зачаклує його у якусь тварину.
  • Але ж ти не міг його зачаклувати.
  • А батько зачаклує. В мене ще не дуже добре виходить.

А від батькового чаклування ще ніхто не втік.

• • Тут Сидір почав ніби покрикувати на свого коня, немов щойно тільки під’їхав.

Полили ниву. Почали збиратися додому. Змії собі своєю

7!

дорогою намірилися, а Сидір вирішив ще коня трохи попа- сти. Підійшли до узлісся – аж тут побачили сарну: в капкан потрапила бідолашна. Сидір звільнив її, пожбурив той кап- кан у злості.

• • • Понаробляли всякої пакості, – сказав.

А сарна стоїть – не тікає, цікавими очима на Сидора дивиться.

• • • Ти чого? – запитав той у неї, ніби тварина і справді його могла зрозуміти. А вона й зрозуміла.
    • Я бачу, що добра ти людина, – сказала сарна людським голосом, – і хочу тобі допомогти. Я знаю вашу біду. Знаю і небезпеку, що вам загрожує. Є одна таємниця, котру треба вам знати. Змії страшні тоді, коли їх бояться. А коли ти назвеш котрогось з них, скажімо, ящіркою, то ящіркою він і стане. От і все.
    • Невже все так просто?
    • Отак просто і є. Та це не так уже й легко, бо страх відбирає у людини розум, і людина тоді вже нічого не може.
    • Ну страх свій я у степах розгубив, коли з чумаками в Крим по сіль ходив.
    • То й добре. Тоді іди сміливо і нічого не бійся. А ще. Не забудь про мене і про ту пташину, що насінинки тобі дала. Ми також жертви страшного чаклуна.
    • То ви.
    • Ми – дівчата.

І в голосі сарни почулися сльози.

• • • Тут багато таких.
    • От капосна тварюка!
    • Не кажи так, бо він таким і буде!
    • Але у пташки тієї насінинки були проти чаклунства.
    • Е, це вже потім ми у лісі дерево таке знайшли. Та було вже пізно. Добре, що тебе хоч врятували.

72

• • Дякую вам. А як же вас всіх розчаклувати?
  • Не знаю. І ніхто того не знає. Десь у безкрайніх розлогих степах живе степова Мавка. Кажуть, вона знає. Але як її знайти?
  • Дякуємо тобі сарна. Чи пак як тебе звати?
  • Колись Галиною звали.
  • Дякуємо тобі Галинко! Ми обов’язково вас всіх розчак- луємо.
  • Це і мою Настуню може спіткати така доля захвилював- ся Іван.
  • А певно, що може.
  • Сарно, голубонько, пошукай ту пташку. Хай летить вона у чаклунову темницю. Хай передасть вона чудодійні насінинки дівчині Насті і хай скаже їй, що я її люблю.
  • Зроблено. Насінинки в темницю ми вже передали. А про свою любов ти їй незабаром сам розкажеш.

І сарна зникла. Друзі ще якийсь час постояли, приголом- шені та й пішли до двору. А назустріч їм вже господар їхав.

• • • Де це ви так довго тинялися?
  • Я попас трохи коня. Хіба не можна? Роботу свою ми ж зробили.
  • Так, зробили. Побачимо, як завтра буде.

От настав і другий день. Всі зібралися в широкому дворі.

Вийшов господар і сказав до Сидора:

• • Я тебе брав за наставника до своїх синів. І, ясна річ, наставник має бути розумним. От зараз ми й перевіримо, який ти розумний. Зараз ти будеш відгадувати загадки. За- гадки тобі загадуватиме дракон із шістьма головами. Гей, драконе, виходь!

І вийшло страшне чудовисько з шістьма головами, і з кожної пащі – полум’я пашить. – Ти готовий?

• • Ще ні. Я хочу голови твого павука перерахувати, бо їх здається не шість, а лише три.

І справді перед ним був. павук, щоправда величезний і страшний, та голів стало й справді три

• • • Досить, – закричав господар. – Ти відгадуєш загадки?

Чи я тебе.

• • • Та ж відгадую, – сказав Сидір, – тільки в твого павука, здається, таки одна голова.
    • Годі! – закричав господар. Але в павука і справді залиши- лася лише одна голова. Всі зачудовано на нього дивилися.
    • Та давай вже свої загадки, – посміхнувся Сидір.

Ви, звичайно, зрозуміли, що Сидір їх відгадав. І коли була розгадана третя загадка, всі розійшлися, кожен зайня- тий своїми думками: одні – як робити людям зло, інші – як його перемагати.

Погнав Сидір пасти свого коня на галявину.