От за якийсь час в селі тільки й розмови було, що про Сидорове козеня. Почув про те пан та й прийшов до Сидора.

• • Продай мені своє козеня.
  • Воно не продається.
  • Не продаєш, то я й так заберу, ти мені заборгував.
  • Та немає в мене перед вами ніяких боргів.
  • Нема, то будуть.

Та й наказав слугам зловити козеня. Благали діти, аж плакали, і жінка просила – не помогло. Забрав пан козеня.

• • Не журися, – заспокоювала жінка чоловіка, – як прий- шло, так і пішло.
  • Ой, жінко, – каже Сидір, – чує моє серце, що без твого язика тут не обійшлося.

Полягали спати. Не спить Сидір: все за козеня думає. Аж чує-щось під вікном тихенько замекало. Вибіг він з хати – аж козеня стоїть, від холоду трясеться.

• • Сховай, – каже, – мене. А то завтра пан прийде мене шукати. Як знайде, той забере.
    • Куди ж я тебе сховаю? Панські слуги такі пронирливі: вони скрізь шукатимуть.
    • Стану я тополиною. А ти посади мене біля свого двору, та не забудь кожного дня підливати.

Посадив Сидір тополину та й спати пішов. А жінка пита спросоння:

• • • А що, Сидоре, щось ніби мекнуло під нашими вікнами?
    • Спи, це тобі наснилося.

На ранок пан і справді прийшов козеня шукати. Шукали слуги, шукали – не знайшли.

• • • Вмів узяти – треба було вміти ще й тримати, – сміявся Сидір.

Так і пішли ні з чим.

А Сидір кожного дня тополину свою підливає, лагідно з нею розмовляє. Спостерегла те жінка та й питає:

• • • А що це там за деревина біля нашого двору росте?
    • Так. Тополина собі.
    • А чому я її раніше не бачила?
    • Не знаю. Уваги, мабуть, просто не звернула.
    • А чому ти її підливаєш щодня?
    • Щоб не засохла. Хай росте собі.
    • Е, Сидоре, тут щось не те. Давай краще ми її зрубаємо та й спалимо.
    • І чого, жінко, ти така навісна? – розсердився Сидір.
    • Козеня тобі заважало, і ця безмовна деревина – також.
    • Бо користі від неї ніякої нема. Один лише затінок.
    • Ні, вже як собі хочеш, а тополину цю я зрубати не дам. Вичекала жінка слушну годину, коли Сидір в поле по- їхав, взяла сокиру та й зрубала тополину. Порубала вона її на шматки і в печі спалила. Приїхав Сидір з поля – а

деревини нема. Догадався він, що сталося лихо.

• • • Що ти, вража жінко, наробила? Нащо ти тополину спалила?

• • • Спалила – от і все.

Засумував Сидір. Вибрав він попіл, пішов у садок та й закопав його в землю, а сам став і гірко заплакав:

• • • Прости мені, мій товаришу, не зберіг я тебе.

Аж гульк – а перед ним козеня скаче, живісіньке! Зрадів Сидір.

• • • Ну, – каже, – друже мій, тепер у нас з тобою одне залишилося: обертайся ти конем – та й помандруємо світ- за-очі. А то клята баба нас обох зі світу зведе.

Як вирішили, так і зробили. Зібрав Сидір харчів у торбу і сказав до жінки:

• • • Не вміла ти, жінко, мене шанувати і до моїх порад дослухатися, то залишайся здорова: їду я світ-за-очі. Пожи- веш сама – дізнаєшся, по чім ківш лиха, то й може порозум- нішаєш.

Сказав отак Сидір, сів на свого коня та й поїхав. Їде собі, з конем своїм розмовляє. Їде день, їде другий. На третій день опинився він в негустому лісі.

Якось по особливому гарно було тут. Сонце просвічувало між деревами. Дерева кидали свої тіні, і вони здавалися живими, немов жили вони окремо від дерев.

• • • Отут і спочинемо, – сказав Сидір.

Не встигли вони і по шматку хліба з’їсти, коли йде якийсь пан. Іде собі, ніби прямісінько до Сидора.

• • • Здоров був, чоловіче добрий.
    • І ти здоров будь.
    • А чого це ти по світу без діла вештаєшся?
    • А хіба цей світ тобі належить, що й повештатись по ньому не можна?
    • Та можна. Але ти краще от що: наймайся до мене на роботу.
    • А яка ж у тебе робота? – запитав Сидір.
  • Як для тебе, то якраз підходяща. Розумієш, є у мене три сини. Норовисті хлопці. Шукаю я їм наставника. Як витри- маєш з ними три дні, виконуватимеш все те, що тобі зага- даю, нагороду дістанеш, а коли ні, то. то візьму я тоді твого коня.
  • Е, ні, – сказав Сидір, – на таке я не пристаю. Бо, що я вартий без коня? Краще тоді відразу голову мені зітнеш.
  • То й згода. Як я твою голову зітну, то й так кінь мені дістанеться. А ти які умови ставиш?
  • Ет, які там умови! Миску каші та й кусок хліба. Але коню, щоб гарне стійло і харч, щоб добрий був.
  • Е, то ти за свого коня більше журися, як за самого себе,
• хитро примружився пан. – Ну, то й пішли – тут недалеко. Не зважив Сидір на коня. А той якось сумно плентався,

понуривши голову.

Прийшли. Широкий двір просто серед лісу. Простора оселя. Увійшли в оселю. Тут тільки Сидір зрозумів, куди він потрапив. І йому стало лячно.

• • Ось мої три сини, – гордо сказав господар. І Сидір побачив трьох велетенських зміїв, у кожного з них по три голови.

Один змій – повзучий, другий змій – летючий, а третій змій – що полум’ям дихає.

Усміхнувся господар:

• • Ну, як тобі мої хлопці? А Сидір йому:
  • Хлопці, як хлопці: нічого особливого.

І змії від тих слів, ніби якось поменшали.

• • І тобі не страшно? – здивувався господар.
  • У страху очі великі. А в мене ж звичайні.
  • Ходімо, я покажу тобі, де ти спатимеш.
  • Та, що там, – відмахнувся Сидір, – де мій кінь, там і я.
    • Не гоже, щоб наставник моїх синів та спав на конюшні.
    • Та я чоловік простий, звик вже з конем одною попоною накриватися. І розуму від того, уявіть собі, не меншає.

Було видно, що господар з того був не дуже втішений.

От настала ніч, всі поснули. Не спить лише Сидір та кінь його.

• • • Ех, вляпалися ми з тобою, – сумно сказав Сидір.
    • Ще й як! – погодився кінь. – Чому ти на службу став, мене не спитавши?
    • Та як же я мав тебе питати, коли ми були не самі?
    • Воно то так. Але це і є той чаклун, що обернув мене на коня. Тільки й того, що можу іншу подобу приймати.
    • А за що він так тебе?
    • О, то довга історія.
    • А коротко можна?
    • Та можна, чом би й ні! Був я собі хлопцем, от, скажімо, як і ти. Та була в мене дівчина – гарна, як зоря вранішня. На моє лихо зайшли ми з нею у цей ліс і сподобалася вона злому чаклунові. От і.
    • Отуди к бісу! Якого ж ти лиха завіз мене сюди, якщо ти знав?
    • Винюся , брате, винен. Але так захотілося на свою зіронь- ку хоч краєм ока глянути.
    • Розумію тебе, ще й як розумію. А де ж вона, твоя дівчина? І чому ми її ще й досі не бачили?
    • Він її у темниці держить. Он чуєш, співає .

І справді, почулася тиха дівоча пісня. Голос був предив- ний. Від тієї пісні, здається, зорі плакали, і роса впала на землю і ліс.

Якби мені полинути За високу гору

Якби мені та й почути

67

Милого розмову.

Нема мого миленького Нема та й не буде Ізв’ялили мое серце ЧуЖі лихі люди.

Кінь тихо заіржав. Раптом почувся гнівний голос госпо- даря:

• • • Зараз же перестань! Спати по ночах не даєш!
    • Вже мені і поспівати не можна?
    • Не можна. Виходь за мене заміж – то й будеш співати, скільки заманеться.
    • Не вийду я за тебе, не вийду!

В голосі дівчини розпука й сльози.

• • • Ось прийде мій Іванко і визволить мене.
    • Аякже! Чекай! Його вже і в живих нема.
    • Ні, він є, і чує моє серце, що він десь зовсім близько.
    • От клята дівка!

І почувся посвист батога, і удар, і легкий зойк.

• • • Не можу! – тихо зітхнув кінь, що відтепер для Сидора мав ім’я Іванко.

Раптом відчинилися двері і вбіг розлючений господар.

Він почав несамовито шмагати коня батогом.

• • • Е, ні, господарю, – прискочив до нього Сидір, – такої умови у нас не було.

Той різко розвернувся і пішов геть.

• • • Що робити будемо? – тихо спитав Сидір.
    • Не знаю, брате, – відповів Іван, – знаю лише одне: я не піду звідси, доки не звільню її, або ж не загину. От жаль мені лише, що й тебе в цю халепу втягнув.
    • Не жалкуй, брате. Вдвох воно легше, ніж одному.

Вранці повів Сидір свого коня напувати. Аж бачить – на дереві сільце, а в тому сільці пташка заплуталася.

• • Зараз я тебе звільню, бідолашна, – сказав Сидір і обе- режно вивільнив пташку. А та пурхнула на вищу гілку та й заспівала. Та так, що Сидір з Іванком і слова розібрати могли.
  • Ой, знаю я вашу біду, та допомогти вам не вмію. Та чим можу, допоможу. Ось нате вам по три насінинки: одна поря- тує вас від зміїної отрути, друга – від полум’я, а третя від сили злих чаклувань.

Кинула пташка ці насінини та й полетіла собі.

А Сидір з Іванком ще трохи постояли, зачудовано дивля- чись їй услід, та й повернулися до двору.