Всі вийшли провести Степана. Король, незважаючи на заперечення хлопця, все ж відсипав йому трохи золота, а засмучена принцеса подарувала йому свою хустину, виткану з тієї срібної нитки, що вона напряла.

Одягнув хлопець чарівний перстень – і зник з перед очей

принцеси і всіх спантеличених придворних.

І заплакала принцеса гірко і невтішно. Небо захмарило- ся, посіріло, почав сіяти дощ. На землю прийшла осінь.

Потім сумно посміхнулася принцеса. Вона сіла за свою прядку і почала прясти срібні нитки – тоненькі-тонісіньки, як павутинки. Що напряде – то й пустить за вітром. А вітер підхоплював їх і ніс та й ніс по світу. Залітали вони і в те село, де жив Степан. Усміхнувся хлопець, побачивши їх. Він зрозумів, що це привіт від його принцеси.

А потім вона зовсім засумувала – і землю скувала зимова крига.

Минув час, і фея нагадала принцесі, що ще трішки че- кання – і побачить вона свого милого. І дівчина усміхнулася

– і на землю прийшла весна, і заквітло все, і заспівали пташки, в’ючи гнізда, і все частіше брала до рук принцеса Степанів подарунок.

Вона чекала. Вона прибиралася. І прибиралася квітом і зіллям земля. А коли з’явився знову у саду Степан, вся природа раділа разом з принцесою. Тоді настало літо.

І так було кожного разу. Всі вже до того звикли і приду- мали назви до цих пір року. А фея пильнувала, щоб ніщо не порушувало встановленого нею порядку.

Дід Карпо закінчив свою казку і подивився на Тетянку. Дівчинка продовжувала незворушно сидіти, ніби все ще не могла вийти з дідової казки, а потім тихенько спитала:

• Діду, у вас ще є та хустина?
• Яка хустина?
• Ну, та, що вам принцеса подарувала. Адже це ви були? Дід Карпо посміхнувся у вуса:
• Ні, Тетянко, хустини нема, а от сопілка є.
• То заграйте мені, дідусю!
• Та хто ж з самого ранку грою розважається? Зранку

працювати треба. Що люди скажуть? Скажуть, що дід Кар- по – якесь ледащо.

• • Не скажуть. Ніхто не скаже, бо всі знають, який ви працьовитий. Ну, заграйте, діду.
  • Ну, коли не скажуть, то винеси мені сопілку. Дівчина метнулася в хату і принесла дідові сопілку.

Дід Карпо потримав її в долонях, ніби зігріваючи своїм теплом, а потім приклав до уст.

І полилася тиха музика. Від неї туман розходився, сонце заяскравішало, птаство голосніше заспівало, весь світ змінив- ся, став кращим, добрішим. Але це вже була інша казка – казка живої музики.

А коли дівчинка побігла додому, до діда Карпа підійшла я:

• • Пробачте, дідусю, але я також слухала вашу казку.
  • А хто ви?
  • Я – письменниця-казкарка.
  • І як вам моя казка? Сподобалась?
  • Дуже сподобалась. Я хочу записати її, щоб прочитали інші діти. Ви непроти?
  • Звичайно ж ні. Навпаки, я радий, що казка вам до смаку прийшлася.
  • А скажіть, – трохи несміливо спитала я, – так ви. тобто той майстер любив принцесу?
  • А мабуть, що любив.
  • А чому ж він тоді все-таки не попросив її руки?
  • Бо ця казка ніби й не казка, а саме життя. А в житті важко було б уявити собі таке подружжя. Тому й не попросив.
  • То ця казка сумна?
  • Чому сумна? Отоді б була сумна, якби Степан в палаці назавжди залишився, або якби принцеса з ним поїхала. Тоді хтось з них був би нещасний. А так – казка собі, як казка.

Ми попрощалися. І я пішла додому, щоб записати ту казку для вас.

Пригоди чумака Сидора

Було це дуже давно. Ще коли чумаки у Крим по сіль ходи- ли. Пішов з ними і Сидір. Залишив жінку і дітей – та й пішов. Довго їхали вони степом, поки дісталися до того Криму.

Але таки дісталися. Завантажилися сіллю, накупили усіля- ких гостинців – та й додому. А дорога далека, важка. Та чумаки – як то чумаки: звикли вже. Ідуть собі та й співають своїх чумацьких пісень.

Аж тут з Сидором приключка приключилася: прибилося до нього маленьке дике козеня. Маленьке, гарненьке, біжить за возом – ну, що тобі лоша!

Чумаки сміються:

• Бери, Сидоре, на віз – та й вези додому – жінці гости- нець буде.

Сидір і взяв. А воно й не пручалося. Сидить собі на возі, розумними очима на степ дивиться. Зіскочить з воза, попа- сеться – та й знову на віз.

Спершу чумаки сміялися, а потім і перестали – звикли.

От їдуть вони та й їдуть. Звісно, чумацька валка: їдуть повагом, на перепочинок зупиняються.

Одного разу, коли стали у пишному видолинку, Сидір пішов собі у степ, і вже далеко відбився від чумацької вал- ки. І чого він там шукав у тому степу? А, видно, що й нічого, просто собі. І козеня за ним ув’язалося. Біжить собі, мекає

• з ним і веселіше.

Аж гульк – татари! На валку нападати не насмілилися, а тут побачили одного в степу і наскочили. І що тут робити- меш! Сидір і не з лякливих був, а тут – таки й злякався. Аж підбігає до нього козеня та й каже людським голосом:

• • Я обернусь конем, а ти сідай на мене, тримайся добре і нічого не бійся.

Сидір і здивуватися не встиг, – а вже перед ним кінь- красень стоїть. Скочив Сидір на того коня, припав до кінської гриви, а кінь злетів аж під хмари – очі татарам пилюкою позасипав. А ті стояли, приголомшено дивлячись у небо, – і вистрілити ніхто не спробував.

Переніс кінь Сидора у безпечне місце. Зіскочив Сидір на землю. Коли гляне, а перед ним знову козенятко скаче – маленьке, як рукавичка.

• • • От чудеса, – промовив Сидір. – Якби хтось розказував, то не повірив би.

А козеня й каже людським голосом:

• • • Гляди ж, Сидоре, про мене нікому не розповідай, бо доведеться тоді нам з тобою попрощатися.
    • Добре, – пообіцяв Сидір. І вони пішли до гурту.

Спершу йому аж язик свербів – так кортіло комусь розказати, та він стримувався. Навіть чарку пити перестав, щоб бува сп’яна не проговоритися.

Та от нарешті приїхали додому. Жінка і діти раділи з батькових гостинців, але найбільше всім до душі припало козеня. А воно собі стрибало та бігало, паслося на луці, нікуди у шкоду не йшло, додому само приходило, дітей за- бавляло.

Отак і жили. Добре жили. Сидір, хоч і не був дуже бага- тий, та була і хата, і в хаті, та й у дворі щось водилося: мукало та хрюкало, мекало та іржало.

Аж тут жінка якось каже:

• • • Слухай, чоловіче, давай заріжемо те козеня. Ну навіщо воно нам? Хіба у нас своїх козенят немає?
    • Ти що, жінко! Хіба ж воно кому заважає? І шкоди ніякої не робить, і діти його люблять.
    • Тільки й того, що люблять. Із-за того козеняти роботи з них ніякої нема.
  • Та скільки ж там з нього того м’яса! Воно ж маленьке!
  • То й що! От заріжемо – та й годі!
  • Не можу я його зарізати, – нарешті змушений був при- знатися Сидір. – Воно мене від смерті врятувало.

І розповів жінці про свою пригоду у степу.

• • Тільки ж гляди, жінко, щоб нікому ні слова!
  • Та що ти! Та щоб я. Та щоб мене.
  • Ну, добре, добре, – заспокоївся Сидір. Він повірив, що його жінка мовчатиме. А жінка – звісно, жінка: помовчала день, помовчала два – кортить розказати. Помовчала три дні
• ще дужче кортить: вже й терпіти несила.

От взяла вона та й розповіла кумі, заставивши її покля- стися, що вона нікому не розкаже. То в народі недарма кажуть: “Якщо знає кума, то знає півсела”.