А Степан вдався до короля: так і так, мовляв, я вас виру- чив, прядку полагодив, а тепер мені пора додому. Король трішки знітився:

• • Розумієш, принцеса щось дуже розвередувалася: не хоче, щоб ти їхав – і край. То може б ти погостював у нас ще трохи. Ми з тобою на полювання з’їздимо, бал влаштуємо.
  • Та, яке ж полювання влітку? Законом заборонено.
  • Та я ж – король. Які закони для короля?
  • Ніяк я не доберу, що у вас за держава. Я думаю, що король в першу чергу повинен закону дотримуватись.
  • Ні, хлопче, закон – він для підданих. А королю все можна.

Умовив король Степана залишитися ще на якійсь там час. Від полювання хлопець відмовився категорично. Хотів було відмовитись і від запрошення на бал, та подумав, що це буде не дуже ввічливо.

До балу готувалися всі. Були запрошені принци і принце- си із сусідніх королівств, а також всі придворні зі своїми доньками і синами. Всі прибрані, коштовності так і сяють, запропонували і Степану підібрати собі одяг до смаку, та він відмовився. Одягнув свою вишиванку, що матуся йому ви- шивала, – той гарно. Всі горді та й пишні, як павичі. А Степан собі ходить, розмовляє з усіма – і байдуже йому, що вони знатні та й багаті. З усіма він ввічливий, привітний, знає кому яке слово сказати. А принцеса тільки на нього і дивиться. Постеріг це Степан і думає собі:

• • Е, справи мої кепські. Не збираюся я до короля в зяті.

Треба скоріше тікати, тікати звідси.

От і закінчився бал. Гості декотрі роз’їхались, а декотрі спати пішли. Не спиться Степанові. Взяв він свою сопілку та й вийшов у сад. Ніч тепла, на небі зоряно, а квіти пахощі свої розливають на все довкілля. Гарно тут. Але в його селі

ще краще, там пахне матіола, там дівчата і хлопці на вулиці співають. А тут і сміху дівочого не почуєш: неначе ляльки, та й ті від недбалого майстра, бо у нього і ляльки веселі, аж око тішать.

Дістав хлопець свою сопілку – та як заграє, сумно-сумно, аж дерево росу зронило. Аж чує Степан – двері рипнули. Хтось іде, прямісінько до нього. Придивився – принцеса. Хлопець знітився: от халепа! Ще й попаде, що розбудив її. Та принцеса була на диво тиха і привітна. Такою Степан її ще не бачив.

• Пробач, принцесо, що я збудив тебе.
• Ні, не збудив, бо я й не спала.
• Чом не спиться тобі, принцесо? Адже клопотів у тебе ніяких.
• А в тебе є клопоти?
• Авжеж, є.
• Які? Хіба у нас чогось тобі бракує?
• Бракує, принцесо. Ще й як бракує!
• Чого бракує? Ти тільки скажи моєму батькові – і все у тебе буде.
• Бракує мені, принцесо, мого краю.
• Що ж це за край такий? Мабуть, дуже гарний, якщо ти за ним так сумуєш.
• Цей край називається Україна.
• Це ти про Україну грав на своїй сопілці? Тоді вона й справді гарна.
• Так, я про край свій грав на сопілці. Але всього не може розказати сопілка.
• Тоді розкажи ти. Яка вона, твоя Україна?
• Сонце влітку встає рано-рано, ще коли роса спить. Сон- це будить росу – вона блищить, як найкращі діаманти.
• Ой, як ти цікаво розповідаєш .

5!

• • Прокидається вся живність. Біжать кури до моєї мами, а вона їм їсти несе. Потім мама доїть корову, і молоко дзвенить, падаючи у дійницю. А птаство співом аж заходить- ся . Та ти, принцесо, того не зрозумієш.
  • Чому?
  • Тому, що ти – принцеса.
  • І це дуже зле?
  • Ні, чому ж .
  • Яка ж я нещасна! – Раптом заплакала принцеса.
  • Ти чого? – Аж злякався хлопець. – Хіба я скривдив тебе?
  • Ні, я нещасна тому, що я принцеса. І я ніколи не побачу твою Україну і тих курей, що годує твоя мати.
  • Ну, це не біда. Ти до нас в гості можеш приїхати. Гос- тював же у нас твій батько. Та й тут у вас також гарно. Просто кожному найдорожче те місце, де він народився. От бачиш, який у тебе гарний сад.
  • Але ти про нього не зможеш заграти на своїй сопілці.
  • Зате я про тебе можу заграти.

І хлопець приклав до губ сопілку, і полинула мелодія: то ніжна, то примхлива. Принцеса засміялася:

• • Виходить, що я – гарна?
  • Ти дуже гарна, – сказав хлопець – і сказав це щиро, бо принцеса була на диво гарна, особливо зараз, коли облиши- ла свої примхи.
  • А чому ж це ти не просиш моєї руки? Адже так буває у казках?
  • Ну, не у всіх. В цій казці так не буде. Бо ти принцеса і маєш вийти заміж за принца.
  • А я не хочу, не хочу за принца, – і принцеса тупнула ніжкою.
  • Та я тебе не змушую, але рано чи пізно, ти таки вийдеш заміж і неодмінно за принца.

52

• І вийду. Бо ти не хочеш попросити моєї руки.
• Не можу, принцесо.
• Чому? Ти ж сам сказав, що я гарна.
• Я мушу їхати додому.
• Візьми з собою і мене. Степан засміявся.
• Ти навіть не уявляєш собі, про що ти просиш. Наші дівчата все роблять самі: і воду носять, і перуть, і шиють, і їсти варять, і ще багато чого.
• А прислуга?
• Нема у них прислуги, вони ж не принцеси.
• Бідні ваші дівчата! А все ж візьми мене з собою.
• Ні, принцесо, кожен має жити там, де народився.
• А ти?
• І я. Я незабаром поїду.
• Тоді я помру! – Зойкнула принцеса.
• Ні, принцесо, ти будеш жити довго і щасливо. А на згадку про мене я тобі одну цікаву іграшку зроблю.
• Яку? Я вже хочу знати.
• От, коли зроблю, тоді і побачиш.

Так вони в розмові простояли до ранку. І побачила впер- ше принцеса, як сходить сонце, і за милувалася тим дивом. А коли вони розійшлися, почав Степан щось майструвати. Нікому він не показував свою роботу, навіть принцесі, хоч вона і дуже просила. Зверніть увагу, не наказувала, а проси- ла.

Принцеса дуже змінилася: стала лагіднішою добрішою, все менше комизилася, часто задумувалась, що й не чула, як її кликали. Мабуть, від того вона стала ще гарнішою. З того всього, аж король дивувався: що це сталося з його донькою. А Степан зачинявся в своїй майстерні і щось робив там, таємниче і фантастичне. Працював цілий день. А ввечері,

коли палац затихав, хлопець брав свою сопілку і виходив у сад, і до нього приходила принцеса. Він грав на своїй сопілці, а вона слухала, і їм обом посміхався місяць, і кожна зіронь- ка бажала їм добра. Та все сумнішою ставала принцеса, бо наближався час їхньої розлуки.

І ось настав останній вечір. Зовсім сумна вийшла принце- са. На очах блищали сльози.

• • Завтра я їду додому, – сказав Степан.
  • А чи не можна відкласти від’їзд? Ну ще хоч на один день! Ну, чому завтра?
  • Бо закінчив вже я свою роботу і можу вже їхати.
  • А я?
  • А ти сядеш за свою прядку. До речі, ти ніби й не рада, що я тобі її полагодив.
  • Безглуздя яке! Сидіти і виводити безконечну срібну нитку!
  • Але ж тебе це раніше захоплювало.
  • А зараз – ні.
  • То я даремно приїхав? Даремно виконав таку тонку роботу?
  • Ні ., – опустила очі принцеса, – не даремно . я прясти- му, але . ти обіцяв мені зробити щось на згадку.
  • Я й зробив.
  • Покажи.
  • Ось.

І хлопець розгорнув свій подарунок. На срібній підставці витонченої роботи виблискувала дзеркальна куля.

• • Візьми.

Принцеса взяла в руки.

• • Тепер заглянь.

Принцеса заглянула – і побачила себе.

• • Тепер поверни.

55

Вона повернула кулю іншим боком – і побачила його, Степана. Він стояв під деревом і дивився на неї. Принцеса непорозуміло глянула на хлопця.

• • Це.
  • Це так і залишиться. коли я піду. А тепер ще поверни. І побачила принцеса їх обох, веселих, усміхнених, і загра-

ла сопілка солодко й ніжно.

• • Це диво!
  • Але мені однак сумно. Заграй мені.

І хлопець заграв, та так, як не грав ніколи. Вітерець затих, дослухаючись до чарівної музики.

І раптом срібний човник з’явився у повітрі і легенько опустився на землю. А з того човника вийшла фея, легка і гарна, ніби зіткана з місячного світла. Стала вона перед парою і сказала:

• • Маєш дар великий, хлопче. Не губи його, неси людям. А ти, принцесо, не сумуй: дар його такий великий, що не може належати тобі одній. Одне я можу зробити: ось на тобі, хлопче, перстень. Одягнеш його на праву руку – опинишся вдома, одягнеш на ліву руку – опинишся ось тут, у саду. Три місяці щороку ти можеш безборонно гостювати у принцеси, і ніхто не сміє тобі перешкоджати, а зараз заграй мені, – нехай послухаю твою чарівну сопілку.

І знову до зірок полинула музика – найдовершеніша на світі музика любові.

Не вдовзі фея покинула їх, а вони стояли до ранку, сумні і щасливі водночас.