А Степан вдався до короля: так і так, мовляв, я вас виру- чив, прядку полагодив, а тепер мені пора додому. Король трішки знітився:
-
- Розумієш, принцеса щось дуже розвередувалася: не хоче, щоб ти їхав – і край. То може б ти погостював у нас ще трохи. Ми з тобою на полювання з’їздимо, бал влаштуємо.
- Та, яке ж полювання влітку? Законом заборонено.
- Та я ж – король. Які закони для короля?
- Ніяк я не доберу, що у вас за держава. Я думаю, що король в першу чергу повинен закону дотримуватись.
- Ні, хлопче, закон – він для підданих. А королю все можна.
Умовив король Степана залишитися ще на якійсь там час. Від полювання хлопець відмовився категорично. Хотів було відмовитись і від запрошення на бал, та подумав, що це буде не дуже ввічливо.
До балу готувалися всі. Були запрошені принци і принце- си із сусідніх королівств, а також всі придворні зі своїми доньками і синами. Всі прибрані, коштовності так і сяють, запропонували і Степану підібрати собі одяг до смаку, та він відмовився. Одягнув свою вишиванку, що матуся йому ви- шивала, – той гарно. Всі горді та й пишні, як павичі. А Степан собі ходить, розмовляє з усіма – і байдуже йому, що вони знатні та й багаті. З усіма він ввічливий, привітний, знає кому яке слово сказати. А принцеса тільки на нього і дивиться. Постеріг це Степан і думає собі:
-
- Е, справи мої кепські. Не збираюся я до короля в зяті.
Треба скоріше тікати, тікати звідси.
От і закінчився бал. Гості декотрі роз’їхались, а декотрі спати пішли. Не спиться Степанові. Взяв він свою сопілку та й вийшов у сад. Ніч тепла, на небі зоряно, а квіти пахощі свої розливають на все довкілля. Гарно тут. Але в його селі
ще краще, там пахне матіола, там дівчата і хлопці на вулиці співають. А тут і сміху дівочого не почуєш: неначе ляльки, та й ті від недбалого майстра, бо у нього і ляльки веселі, аж око тішать.
Дістав хлопець свою сопілку – та як заграє, сумно-сумно, аж дерево росу зронило. Аж чує Степан – двері рипнули. Хтось іде, прямісінько до нього. Придивився – принцеса. Хлопець знітився: от халепа! Ще й попаде, що розбудив її. Та принцеса була на диво тиха і привітна. Такою Степан її ще не бачив.
- Пробач, принцесо, що я збудив тебе.
- Ні, не збудив, бо я й не спала.
- Чом не спиться тобі, принцесо? Адже клопотів у тебе ніяких.
- А в тебе є клопоти?
- Авжеж, є.
- Які? Хіба у нас чогось тобі бракує?
- Бракує, принцесо. Ще й як бракує!
- Чого бракує? Ти тільки скажи моєму батькові – і все у тебе буде.
- Бракує мені, принцесо, мого краю.
- Що ж це за край такий? Мабуть, дуже гарний, якщо ти за ним так сумуєш.
- Цей край називається Україна.
- Це ти про Україну грав на своїй сопілці? Тоді вона й справді гарна.
- Так, я про край свій грав на сопілці. Але всього не може розказати сопілка.
- Тоді розкажи ти. Яка вона, твоя Україна?
- Сонце влітку встає рано-рано, ще коли роса спить. Сон- це будить росу – вона блищить, як найкращі діаманти.
- Ой, як ти цікаво розповідаєш .
5!
-
- Прокидається вся живність. Біжать кури до моєї мами, а вона їм їсти несе. Потім мама доїть корову, і молоко дзвенить, падаючи у дійницю. А птаство співом аж заходить- ся . Та ти, принцесо, того не зрозумієш.
- Чому?
- Тому, що ти – принцеса.
- І це дуже зле?
- Ні, чому ж .
- Яка ж я нещасна! – Раптом заплакала принцеса.
- Ти чого? – Аж злякався хлопець. – Хіба я скривдив тебе?
- Ні, я нещасна тому, що я принцеса. І я ніколи не побачу твою Україну і тих курей, що годує твоя мати.
- Ну, це не біда. Ти до нас в гості можеш приїхати. Гос- тював же у нас твій батько. Та й тут у вас також гарно. Просто кожному найдорожче те місце, де він народився. От бачиш, який у тебе гарний сад.
- Але ти про нього не зможеш заграти на своїй сопілці.
- Зате я про тебе можу заграти.
І хлопець приклав до губ сопілку, і полинула мелодія: то ніжна, то примхлива. Принцеса засміялася:
-
- Виходить, що я – гарна?
- Ти дуже гарна, – сказав хлопець – і сказав це щиро, бо принцеса була на диво гарна, особливо зараз, коли облиши- ла свої примхи.
- А чому ж це ти не просиш моєї руки? Адже так буває у казках?
- Ну, не у всіх. В цій казці так не буде. Бо ти принцеса і маєш вийти заміж за принца.
- А я не хочу, не хочу за принца, – і принцеса тупнула ніжкою.
- Та я тебе не змушую, але рано чи пізно, ти таки вийдеш заміж і неодмінно за принца.
52
- І вийду. Бо ти не хочеш попросити моєї руки.
- Не можу, принцесо.
- Чому? Ти ж сам сказав, що я гарна.
- Я мушу їхати додому.
- Візьми з собою і мене. Степан засміявся.
- Ти навіть не уявляєш собі, про що ти просиш. Наші дівчата все роблять самі: і воду носять, і перуть, і шиють, і їсти варять, і ще багато чого.
- А прислуга?
- Нема у них прислуги, вони ж не принцеси.
- Бідні ваші дівчата! А все ж візьми мене з собою.
- Ні, принцесо, кожен має жити там, де народився.
- А ти?
- І я. Я незабаром поїду.
- Тоді я помру! – Зойкнула принцеса.
- Ні, принцесо, ти будеш жити довго і щасливо. А на згадку про мене я тобі одну цікаву іграшку зроблю.
- Яку? Я вже хочу знати.
- От, коли зроблю, тоді і побачиш.
Так вони в розмові простояли до ранку. І побачила впер- ше принцеса, як сходить сонце, і за милувалася тим дивом. А коли вони розійшлися, почав Степан щось майструвати. Нікому він не показував свою роботу, навіть принцесі, хоч вона і дуже просила. Зверніть увагу, не наказувала, а проси- ла.
Принцеса дуже змінилася: стала лагіднішою добрішою, все менше комизилася, часто задумувалась, що й не чула, як її кликали. Мабуть, від того вона стала ще гарнішою. З того всього, аж король дивувався: що це сталося з його донькою. А Степан зачинявся в своїй майстерні і щось робив там, таємниче і фантастичне. Працював цілий день. А ввечері,
коли палац затихав, хлопець брав свою сопілку і виходив у сад, і до нього приходила принцеса. Він грав на своїй сопілці, а вона слухала, і їм обом посміхався місяць, і кожна зіронь- ка бажала їм добра. Та все сумнішою ставала принцеса, бо наближався час їхньої розлуки.
І ось настав останній вечір. Зовсім сумна вийшла принце- са. На очах блищали сльози.
-
- Завтра я їду додому, – сказав Степан.
- А чи не можна відкласти від’їзд? Ну ще хоч на один день! Ну, чому завтра?
- Бо закінчив вже я свою роботу і можу вже їхати.
- А я?
- А ти сядеш за свою прядку. До речі, ти ніби й не рада, що я тобі її полагодив.
- Безглуздя яке! Сидіти і виводити безконечну срібну нитку!
- Але ж тебе це раніше захоплювало.
- А зараз – ні.
- То я даремно приїхав? Даремно виконав таку тонку роботу?
- Ні ., – опустила очі принцеса, – не даремно . я прясти- му, але . ти обіцяв мені зробити щось на згадку.
- Я й зробив.
- Покажи.
- Ось.
І хлопець розгорнув свій подарунок. На срібній підставці витонченої роботи виблискувала дзеркальна куля.
-
- Візьми.
Принцеса взяла в руки.
-
- Тепер заглянь.
Принцеса заглянула – і побачила себе.
-
- Тепер поверни.
55
Вона повернула кулю іншим боком – і побачила його, Степана. Він стояв під деревом і дивився на неї. Принцеса непорозуміло глянула на хлопця.
-
- Це.
- Це так і залишиться. коли я піду. А тепер ще поверни. І побачила принцеса їх обох, веселих, усміхнених, і загра-
ла сопілка солодко й ніжно.
-
- Це диво!
- Але мені однак сумно. Заграй мені.
І хлопець заграв, та так, як не грав ніколи. Вітерець затих, дослухаючись до чарівної музики.
І раптом срібний човник з’явився у повітрі і легенько опустився на землю. А з того човника вийшла фея, легка і гарна, ніби зіткана з місячного світла. Стала вона перед парою і сказала:
-
- Маєш дар великий, хлопче. Не губи його, неси людям. А ти, принцесо, не сумуй: дар його такий великий, що не може належати тобі одній. Одне я можу зробити: ось на тобі, хлопче, перстень. Одягнеш його на праву руку – опинишся вдома, одягнеш на ліву руку – опинишся ось тут, у саду. Три місяці щороку ти можеш безборонно гостювати у принцеси, і ніхто не сміє тобі перешкоджати, а зараз заграй мені, – нехай послухаю твою чарівну сопілку.
І знову до зірок полинула музика – найдовершеніша на світі музика любові.
Не вдовзі фея покинула їх, а вони стояли до ранку, сумні і щасливі водночас.