Жив та був собі в одному селі парубок. Був ні вбогий, ні

багатий, та зате майстер на всі руки, – другого такого і не знайти. Чи скриню молодій для посагу змайструвати, чи ліжко, чи воза полагодити, чи з лози щось виплести, – всі йшли до Степана, знали: краще від нього ніхто не зробить. Робив він і більш тонкі речі. Зробив якусь таку пташку, що вона, мов жива, літала і пісень співала. А одного разу придумав таку ляльку, що вона, взявшись в боки, до танцю

йшла, От такий майстер був той Степан.

А ще він був неабиякий музика. У вільний час, або тоді, коли скінчено якусь важливу і складну роботу, або, коли хлопець був уже до краю втомлений, він брав до рук свою сопілку – і лилась дивовижна музика. Підходили люди тихенько, ставали і слухали. І мала та музика чудодійну силу. Від неї ставало кожному краще і легше. От яким був той Степан.

• • Дідуню, а то не ви часом були? – запитала дівчинка, хитренько так на діда поглядаючи. – Ви теж такий майстер, що другого такого нема.

Дід посміхнувся у вуса.

• • Ти слухай і не перебивай. Якщо то і був я, то було це дуже давно. Бо тому майстру років так із двадцять було, а мені вже цілих сімдесят. А до сімдесяти ти ще й рахувати не вмієш.
  • Вмію. Я вже до ста рахувати вмію.
  • Ну, добре, це ми потім перевіримо. А зараз . Чи тобі не цікаво?
  • Ні, дідусю, дуже цікаво. То що той Степан?
  • А сталося так, що проїжджав через те село один чужо- земний король. І треба ж такому трапитись, що саме в тому селі зламалося щось у королівському повозі. Почали ко- ролівські слуги майстра напитувати. І напитали, таки ж Степана. Сам король до його господи прийшов: захотілося

44

45

йому подивитися, як той майстер буде його повіз лагодити. Та й не сидіти ж, справді, королю серед дороги. Степанова мати пригостила короля свіжим молоком від корови і свіжим пахучим хлібом. Король пополуднував і признався, в своє- му королівстві він нічого подібного не їв, і що це дуже смачно. А тим часом розглядав всі дива, зроблені руками великого майстра. Особливо сподобалась королю Степанова сопілка. Як заграв на ній Степан сумної, то в короля, хоч він і король, а королі, звісно ж, не плачуть, аж сльози на очі навернулися. А як заграв веселої, то аж у танець повело. Королівські коні – і ті стоять, копитами перебирають, ніби танцюють.

– Бачу я, – сказав король, – що ти – великий майстер. Послухай-но, чи не хотів би ти поїхати зі мною в моє коро- лівство?

• • Ні, я з свого села нікуди не поїду. Тут земля медом пахне.

Наказувати тут король не міг, бо не його то були волод- іння. Він міг лише умовляти.

• • Ти у мене будеш жити в палаці, їстимеш всякі пундики, золото матимеш.
  • Вибачай, володарю чужоземний, але, якщо я захочу, то сам собі можу палац збудувати. А щодо пундиків, то ти сам сказав, що молоко з житнім хлібом – смачніше. А щодо золота. Сам подумай: для чого воно мені? Що я з ним робитиму?

Задумався король.

• • Та воно то так. Та от маю я вдома халепу. То хотів би тебе попросити, чи не виручив би ти мене. А ми б тим часом з вашим королем вигідну угоду підписали б.
  • Та виручити я завжди готовий. Тим паче, що справа набирає, так би мовити, державної ваги. А що там у тебе таке?
• Та, розумієш, є у мене дочка, принцеса, значить. Ще коли вона народилася, одна добра фея подарувала їй золоту прядку. Коли принцеса підросла, то почала на тій прядці срібні нитки прясти, – і це стало її улюбленим заняттям. А тепер прядочка поламалася і ніхто не може її полагодити. Вже яких тільки майстрів не кликали – даремно. Бачу я, що ти б з тією роботою впорався. А то принцеса нудиться, су- мує, вередує – аж захворіла, бідолашна.
• А чому вона чим іншим не займеться? – здивувався Степан. – У вас що, немає домашнього господарства?
• От простота! Так я ж король! А донька ж – принцеса!

Яке там господарство!

• Ну завели б для вашої доні хоча б курей. Це ж так цікаво.
• Нічого ти, бачу, в принцесах не розумієш. Так ти мене виручиш?
• Та виручити можна. Але потім я мушу повернутися додому.
• То це вже обов’язково. Ми тебе з почестями і нагорода- ми проведемо.

Хлопець погодився, не довго і збиралися. Степан взяв інструмент, харчів трохи та ще сопілочку свою прихопив.

• Так ти той. про ту вигідну угоду з нашою державою не забудь, – нагадав хлопець королю.
• То це вже неодмінно. Негайно міністрів своїх пошлю. Та й поїхали. Дорога була далека, та коні добрі були, а головне – майстер під рукою. Заскрипіло щось – він і поди-

виться, і полагодить.

Отак і приїхали у те далеке чужоземне королівство. Всі вийшли зустрічати короля, а він і хвалиться доньці:

• Ось я тобі майстра привіз – миттю твою прядку пола- годить.

48

• Пхе, – закопилила губи принцеса, – отой селюк? Пола- годить? Гляди, щоб ще гірше не поламав!
• Припини, дочку. Я бачив його роботу. І до Степана:
• Незважай: звичайні дівочі примхи.
• Ви мені даруйте, пане королю, але вона у вас просто невихована. Та моя б мама за таке.

Та й запнувся: згадав, що він не вдома.

Принесли прядку. Хлопець довго її розглядав. Річ була цікава, тонкої роботи. Всі по черзі прибігали дивитися, чи ще не полагодив. Нарешті майстрові це набридло, і він на- казав прогнати всіх і замкнути двері, щоб йому не заважали. Робота була дуже делікатна, тим і цікава. Не їв Степан і не пив, і нікого до себе не пускав, аж доки не ожила прядка: замуркотіла, закрутилася, виводячи рівну і тоненьку срібну нитку. От тоді відчинив хлопець двері і велів покликати принцесу. То позбігалися всі. Дивилися, дивувалися, майст- ра хвалили. Навіть принцеса усміхнулася. А потім сказала:

• Ти тепер житимеш у нас і, якщо прядка ще раз поло- миться, то ти знову полагодиш її.
• Ні, принцесо, твій батько обіцяв негайно відпустити мене додому.
• Що? Ти мені смів заперечувати?
• А я не твій підданий, принцесо.
• Так знай, – тупнула ніжкою королівська донька, – ти житимеш у нас і нікуди не поїдеш! Мало чого наобіцяв тобі мій батько. Буде так, як я захочу.

Принцеса зачинилася у спальні і нікому не відчиняла двері. І на свою улюблену прядку наче й уваги не звертала. Ніхто не розумів, що сталося з принцесою, не могла ж вона справді сказати, що закохалася в того майстра, в того селю- ка, що не був схожий на інших і був такий гарний.