І народилася у Гафії дівчинка, міцненька  і  здоровенька. Знесилена породіля дивилася на неї, спеленуту тугим колосочком і тихо плакала.

– Чого плачеш? – дивувалася повивальниця. – Все добре, слава Богу. А то я й сама боялася за тебе: таки ж не молоденька для першої дитини, але, Богу дякувати, все обійшлося. Тепер молися, щоб щасливу долю Бог дав твоїй… Як назвеш?

– Маруся.

– … твоїй Марусі.

 

Здається, все добре. Федір радий такий, ходить біля Гафії, як коло шкла. А село що? Поговорить – та й звикне. А Гафія? Та ж ніби мала б бути щаслива: має нарешті дитину. Так же ж хотіла її, молилася, щоб Бог послав. Але їй щось бентежиться та тужиться.

Чому б це? Та Гафія, здається, знала чому… Максим!..  Ах, як хотіла вона гайнути  здому, зустріти Максима, сказати йому…  Що сказати?.. Сама не знала. Аби лише побачити, а там вона вже скаже. Само скажеться. Металася, кидалася, сама не знала, не розуміла, що з нею. А може й розуміла… І від того ставало ще гірше. Нарешті таки знайшла якусь причину. Дитину залишила з Федором, а сама пішла. Довго вона так ходила по селі, мов загубила що і тепер шукала. Аж нарешті… Таки знайшла. Максим йшов собі повагом, прибраний і гарний. Сам! Задуманий якийсь, наче й не бачив її. Світив своїми чорними очима і… Гафія вигулькнула йому назустріч і ще не знала, що буде казати. Стежка була вузька. Таки мусили привітатися.

– Добридень, Максиме.

– Здорова була, – і озирнувся довкола.

– Ти наче боїшся чогось?

– Та ні. Чого мені боятися?

– Ти знаєш, Максиме, що у мене донька?

– Та… Знаю. Нехай здорова росте.

– Наша донька.

Оглянувся знову.

– Гапко, – і замовк. Це «Гапко» різонуло їй вухо. Чоловік її ніколи так не називав. В селі називали. Так то ж у селі. А Максим…

– У тебе, Максиме, залізне серце.

– Чому залізне?

– Невже тобі не хочеться її побачити?

– Хочеться, дуже хочеться. То й що? Що я можу зробити?

– Як це що? Прийти і подивитися.

– Ти хоч розумієш, що ти кажеш? Як я можу прийти? Твій чоловік все знає…

Гафія приступила зовсім близько. Їй було соромно, вона вся горіла, але мусила йому те сказати, бо хто знає, коли ще випаде така нагода.

– Максиме, я так за тобою скучила. Невже тобі не хочеться, щоб ми ще… Ну, як тоді…

– Гапко, – оглянувся. О, знову те осоружне «Гапко».

– Лихий мене тоді попутав. Ти знаєш, у мене жінка. Я ходжу, як затравлений звір!.. А той вічний страх, що жінка дізнається? Ти думаєш, мені легко? Поїду я звідси. Їй-Богу, поїду. От покину все і поїду.

– Куди, Максиме?

– На Херсонщину подамся.

– А Улита?

– Як захоче, то нехай зі мною їде. А якщо ні, то поїду сам.

– Не їдь, Максиме. Христом-Богом молю: не їдь. Як ми без тебе? Або зачекай трохи, доки Маруся підросте, – разом поїдемо.

– У тебе чоловік є. Він все знає. Не переймай мене більше. Ти хотіла дитину – маєш. А мене облиш. Я не присягався взяти тебе за жінку – у мене жінка є. Не турок же я, щоб дві жінки мати. І не парубок, що дівку звів. Не нарікай на мене: ти маєш дитину. А я… А мені і так нелегко.

Повернувся і пішов швидко, не оглядаючись. Гафія ще довго стояла, мов остовпіла, а потім повільно пішла додому, згорьована, знівечена, зів’яла, наче аж постаріла відразу на всю свою молодість. Гафія йшла додому. Там на неї чекала її Маруся і Федір, котрого вона тепер мусила любити. Мусила, бо таки не любила, і це вона тепер знала напевне.

Їй треба зібратися з силами і жити, бо є для кого. А Федір? Він не винний. І Маруся не винна.

– І я не винна, – кричала вона мовчки, кричало її серце, та його ніхто не чув… Не було кому слухати. Треба було жити.

 

Сидить Максим, зажурений, згорбився, змарнів. Улита порається по хаті, раз-пораз кидаючи на нього цікавим поглядом.

– Максимцю, що з тобою? Чи не болить що?

– Ні, не болить, Улитко, нічого не болить.

– Але ж я бачу, що щось тебе гризе. Ти аж з лиця спав. То розкажи мені, мій голубе.

– Та хіба у нас гризоти нема? Он хата чужа і просвітку ніякого. А нам же жити треба. Діти знайдуться. Та й взагалі…

– А я вже думала: щось трапилось. Та вже так не гризися. Якось воно буде.

На хвильку стала, прикрила віями очі, потім їх відкрила, ще раз глянула на Максима та й заспівала:

Не журися, чоловіче,

Якось будем жити:

Навбираю бараболь

Та й будем варити.

А я тії бараболі

Та й салом засмажу.

А як будем пісні їсти,

Нікому не скажу.

Максим посміхнувся, пригорнув свою співучу дружину.

– Мені часом здається, що ти ті пісні сама придумуєш.

– Буває й таке, – засміялася Улита.

– І як це в тебе так виходить?

– Сама не знаю. Співається.

Голос у неї молодий та свіжий. Слухав його Максим, і викликав він у нього таке ж хвилююче почуття, як тоді, коли вперше почув той голос на тракторному стані. Раптом Максим посерйознішав і заговорив пристрасно і палко.

– Їдьмо звідси, Улиточко. Я благаю тебе: їдьмо звідси.

Улита підняла брови, лице її захмарилося, усмішка і пісня миттю кудись поділися. Максим вже не раз заводив мову про свою Херсонщину, але Улита про таке й слухати не хотіла.

– Куди? Під штири вітри?

– Ні, не під штири вітри. Їдьмо, Улитю, на Херсонщину.

Улита зітхнула.

– Видно, цигани не можуть жити спокійно. Казали мені добрі люди: не йди за цигана. Не послухалася – от і маю тепер. Знову, видно, циганська кров заграла. Але ти собі як хочеш, а я про те і чути не хочу. Ти мене на свою Херсонщину і калачем не заманиш.

– Улитю, їдьмо. Я прошу тебе. Я люблю тебе. Там я тебе на руках буду носити.

Аж сльози йому в очах стали.

– А чому для того аж в Херсон треба їхати? Бери мене на оберемок та й носи по селі, щоб всі знали, як ти любиш свою жінку.

Крутнулася, аж коси їй метнулися, засміялася. Вона бачила, що з Максимом щось негаразд, і конче хотіла його розважити. Досі їй це вдавалося, а сьогодні Максим навіть не посміхнувся, тільки скинув на неї гарячі очі, що, здається, аж запекли.

– Улитю, їдьмо звідси. Прошу тебе. Бо, коли ти не поїдеш, то я поїду сам.

Тут вже й Улита перестала посміхатися: було не до сміху.

– Що з тобою, Максиме? Розкажи мені всю свою гризоту. Тобі полегшає, от побачиш. Що ж таке може бути, щоб я про те не знала?  Я ж таки тобі жінка.

– Не можу, Улитю. Поки що не можу. Колись розкажу. Але не тепер. І не питай мене. Чуєш? Не питай. Колись. Але я ще раз прошу тебе і ладен перед тобою на коліна стати: їдьмо звідси.

– Ти лякаєш мене. Я не знаю, Максиме, що тебе так гризе. Якщо не хочеш, то не розказуй. Але моє слово таке: я звідси нікуди не поїду. Не поїду – і край. Якщо буду вмирати, то між своїми людьми.

Так сказала, замаяла кісьми та й пішла до свого порання, тихо і сумно наспівуючи:

Не поїду, чоловіче,

Хоч би мала вмерти.

Буде мене в тім Херсоні

Лютий смуток жерти.

Не поїду, чоловіче,

Хоч би було гірко,

Бо нема такого краю,

Як та Білозірка.

В Улити все було в пісні: і смуток, і горе, і радість. Тільки очі по-іншому світилися: то сумували, то сміялися блискітками. І сама вона, здається, жила в тій пісні. Іноді її питали, звідки вона тих пісень стільки знає. Засміється і скаже:

– Мушу ж і я щось мати. Одні мають поле, другі – гроші. А мені Бог дав пісню. То я дякую йому. Бо що б я без пісні робила?..  Та й знову почне…

Котилася зірка з неба

Та й впала у воду.

Не дав мені Бог багатства,

Дав пісню і вроду.

А я тупну, а я тупну

Правою ногою.

Якби була незаміжня,

Всі б хлопці за мною.

Усі хлопці, усі хлопці

Ще й вдівець багатий.

Відчепися, старий діду,

Бо вижену з хати.

– Але вже ти, Улито, – казали їй. – Тебе ніяка біда не вчепиться.

– А чого б тая біда мала до мене чіплятися? Хіба вже хлопців мало?

– Ти тихіше, а то Максим почує – буде тобі!

– Овва! Злякалася!

– Ти не кажи: цигани – вони знаєш які…

– Ото молодиця! Таку і за тиждень не переговориш.

– І не переспіваєш, – докидала Улита, засміялася, замаяла кісьми та й ішла до роботи, щось наспівуючи. Роботи вона не боялася, робота в її руках горіла. І ніхто не знав, що діялося в Улити на душі, що іноді крилося в Улитиних піснях, що терпіла вона часом…

А може, хто й знав. Ті, що знали, лише зітхали мовчки. Чоловік її Максим знову випивати почав. Таке вже з ним бувало і раніше. Та потім трохи був вгамувався. А тепер от знову… А що вже, як вип’є, то б’є її. Боже мій, як б’є… За що? А нізащо: коли мовчить – зате, що мовчить; коли співає – зате, що співає. А п’яному що? Вже й не знає Улита, на яку ногу ступити. І любить же її, вона знає, що любить, а от…

І до Улити підкралася жура, тихенько, як кицька, та й устромила пазури в саме серце.

«І що це з Максимом? Ходить сам не свій. І нічого їй не каже. А вона все бачить і нічого зробити не може, бо не знає, що з ним діється».

Думала Улита і нічого придумати не могла. Їй залишилося тільки чекати, доки Максим сам заговорить. Вона чекала довго і терпляче. І таки дочекалася.

– Будемо, Улито, хату купувати, – сказав якось Максим в неділю по обіді.

Звела на нього свої сірі очі, глибокі і виразні, що вміли дивуватися, сміятися і сумувати, а ще вміли бачити людську душу.

– Хату? Купувати? А за що, Максиме? Хіба мене кому продасиш. Але боюся, що ніхто не купить.

Хотіла засміятися, та в неї нічого не вийшло.

– Ти ж хотіла мати свою хату в Білозірці. То я тут… Заробив трохи грошей, то…

Дивилася на нього пильно.

– Заробив, кажеш? Роботи у нас, звичайно, вистачає, але, щоб за неї ще хтось гроші платив…Та ще й немалі. Такі, щоб на хату вистачило… Такого щось не чула.

– Я серйозно. Хочу тобі хату купити. Щоб свою мала. Бо я таки поїду у Херсон. Хотів, щоб разом, а ти…

– Почекай, Максиме. Чому ти так хочеш їхати? І скажи мені Бога ради, де ж ти стілько грошей взяв, щоб аж на хату вистачило? Мені, Максиме, страшно.

Аж тепер посміхнувся.

– Не бійся, Улито, не вкрав. І не вбив нікого. Кажу ж тобі: заробив. І не питай більше нічого. Скільки там тих грошей! Не хороми ж купуємо. Та яка не є хата, але вже буде своя. Я там одну приглянув, Квасюкову. Ну, ти знаєш, біля молочарні. Підемо з тобою, подивимося.

Радості чомусь не було. Все життя Улита мріяла про власний куточок в своєму селі. А тепер… Щось гнітило її, щось мучило, щось тьмарило її радість. А що – того й сама не знала. Та чому ж не знала? Знала. Її мучило, звідки у Максима раптом взялися гроші. І чому він став сам на себе не схожий? Та допитатися про щось у нього вона так і не змогла.