Ото була жінка! Вона й нас співати навчила. Може й вижили ми у найтяжчі роки завдяки маминій пісні. Ніколи не забуду… Лежимо ми, голодні, в нетопленій хаті. Біда чорна по мокрих стінах, з усіх кутів виглядає. Здається, вже нам кінець. Отак всі разом і помремо з голоду чи замерзнемо. Безпросвіток – хоч вовком вий. А мати наша… Господи, нехай земля  їй буде пухом, бо стільки натерпілася вона в житті, нехай би хоч після смерті послав їй Бог спочинок…  Ото й каже мати:

– Давайте будемо співати.

І почне якоїсь. І ми співаємо. Якби таке показати в кіно, ніхто й не повірив би. А так було. Я тому свідок. Якби таке показати в кіно, то люди б сльозами зійшли. Але тепер все більше веселі фільми дивитися люблять. Або про багатих, ситих, зодягнених, котрі чомусь плачуть.  А я дивлюся – і в толк не візьму, чого вони плачуть. А ми співали. І наша біда від тієї пісні відступала кудись у сутінки. Може тому й вижили.

– Ти, Галю, – казала мати, – ти мусиш всі ті пісні у зошит переписати, щоб не пропали. Бо шкода було б.

І я писала. Хукала на пальці і писала. Щоб потім, колись, їх заспівати з своїми односельцями у хорі. Але тоді я ще про те не знала: ні про хор, ні про те, чи виживемо. Тоді я просто рятувала мамині пісні, щоб не пропали. І себе рятували, щоб вижити, не замерзнути, не померти з голоду.

– І пам’ятаєте ви ті мамині пісні?

– Пам’ятаю. Всі до одної пам’ятаю.

І заспівала…Та як заспівала! Отак, як колись в наших українських спектаклях співали, вистраждано і зболено, аж та пісня всю мою душу сколихнула.

Не літайте, голуби, по хаті…

А в мене серце аж зайшлося. Так вже я любила оту первину глибинну пісню, до котрої ще не доторкалася нічия рука. Її не треба було удосконалювати, то була сама досконалість. А в теперішніх спектаклях чомусь майже не співають. Чого б це? Чи то актори безголосі трапляються, чи ще що?.. Включать магнітофон та й… А то зовсім не те. Треба, щоб актор все це вистраждав та й виспівав власним голосом. Отак, як Улита, чи пак, її донька Галя.

Вставай, вставай, ти, моє кохання,

Бо готове вже твоє снідання.

– От коли цю пісню співаю, то наче бачу перед собою свою матір. Так чомусь вона мені з тією піснею запам’яталася.

Тепер я достеменно знала, що таки покладу на папір оту чисту людську сповідь. Аби мені тільки хисту вистачило і щоб Бог мені допоміг. А ще, щоб не розхлюпати по дорозі ту Улитину пісню, що перейшла у спадок до її доньки Галі. Чи переберуть ту пісню Галині діти та внуки – не знаю. У них тепер інше життя, інші цінності – і тут вже нічого не вдієш. Так тепер скрізь.

– Чекай, – раптом похопилася Галя, – так ти мала б і Майку мою знати.

– Майку? Знала я Майку. Так, її теж Гольопихою звали. Вона бавитися до нас приходила. Жвавенька така дівчинка була. А потім чомусь померла. То ця  Майка…

– То була моя старша сестра.

Я так і охнула. Світе білий, який же ти тісний. Не розминутися в тобі. І я заговорила тихіше.

– Так, я пам’ятаю Майку. У неї ще сукня була… Ну, кольору я, звісно, не знаю. Я вже тоді була сліпа. Але… Під пальцями відчувалися ніби рисочки.

– Так. Ти пам’ятаєш. Я потім в тій сукні довго ще до школи ходила.

Другого дня Галя принесла мені свою блузку. Це була дивовижна блузка. Аж важка від пацьорків. Звичайно, на мене вона була мала, але я знала, що у Львові хтось неодмінно знайдеться, що допоможе мені зробити її на мене. Таки знайдеться якась добра кравчиня.

А потім я виступатиму в ній на наших концертах і буду розповідати, що вишила ту блузку дивовижна жінка Галя Гольопиха, котра живе в моїй Білозірці, що на Тернопільщині. А люди дивитимуться і дивуватимуться. Грошей Галя за блузку не взяла, хоча я й наполягала.

– Це тобі на пам’ять про Майку.

І здалось мені, що між нами є якийсь дивовижний зв’язок, не розгаданий ще людьми.

 

І я засіла за своє писання. Жила я не близько, не далеко, а у Львові. Коли відчувала, що Гольопишиних розповідей мені ось-ось забракне, тоді я телефонувала, і ми з Галею довго розмовляли, а дещо з тих розмов фіксувалося на магнітофоні, аби я нічого не забула, не наплутала, бо я добре розуміла ціну людських страждань, людських радостей, а ще й ціну пісні, породженій тут-таки на життєвій дорозі.

То не вітер, то не буйний,

Що дуба ламає;

То не лихо, то не тяжке,

Що мати вмирає.

Не сироти малі діти,

Що неньку сховали:

Їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.

Засміються злії люде

Малій сиротині;

Виллє сльози на могилу –

Серденько спочине.

(Т.Г.Шевченко)

Світе білий, невже на тобі місця замало? Чому, коли хтось народжується, то інший хтось мусить вмерти? Ще коли вмирає старий хтось, то жаль не такий великий: пора прийшла. А коли молоде… Та ще коли лишається сиротою маленька дитина, тоді вже той жаль, здається, по всій землі розтікається.

 

Плакала дитина. Плакала розпачливо і невтішно. Вона була ще зовсім маленька: вона щойно прийшла у цей світ. Біля породілі поралися дві жінки: баба-повивальниця – сива і мудра, і Марія – середніх літ молодиця, далека рідня породілі.

– Дівчинка, – сказала повивальниця.

– Бач, як плаче, – пожаліла маленьку Марія.

– Вона знає.

– Що знає?

Глянули на породілю. Обидві мовчки глянули – і Марія зрозуміла, про що йдеться: породіля вмирала.

– Невже знає? – засумнівалася жінка.

– А ти ж як думала? Пуповину відрізали, а зв’язок з матір’ю триває. Його не відріжеш. Тому й знає.

Жінка перехрестилася.

Того ж таки дня дитя осиротіло: померла мати. Зітхали молодиці:

– Краще б вже і дитину з собою забрала. Нащо має тут мучитися?

– Бійтеся Бога. Гріх таке казати. Бог вже знає, як буде краще.

Дитину охрестили. З хрестинами не тягнули, бо хто це знав, як доля з дитиною розпорядиться. Священик дав ім’я дівчинці Секлета.  Але чомусь це ім’я не прижилося: видно, таких імен в тому селі не знали. То дівчинку стали називати Улитою. А коли підросла – Улянкою, щоб стародавнє ім’я не псувало дівочої вроди. А чого ж? Ім’я – як ім’я. Як на мене, то Улита – зовсім не зле, навіть цікаво, бо такого імені не було ні в кого. Потім Улянка якось все-таки відпало, а вже з іменем Улита прожила вона аж до самої смерті.

Батько не довго й сумував. Мусив женитися, бо мала дитина потребувала догляду. Але мачухи бувають недобрими не тільки в казках, а в житті також. На жаль…

Росла Улита без маминої ласки, без лагідного слова. Ніхто й не потішився, як на ніжки зіп’ялася, як перші кроки зробила, ніхто й не пожалів, коли падала і перші синці набивала. Сама собі плакала, сама й втішалася. Сказано: сирота! Та вже там таке гарненьке дівчатко росло, таке спокійненьке, аж сусіди дивувалися. Дивувалися та й зітхали: що то, як матері нема…

– Не любить її мачуха.

– Яке ж зле серце треба мати, щоб до такої крихітки не прихилилося.

– Не дурень те вигадав – мачуха!

Ще й п’яти їй не було, а вже не раз і не два вмилася сльозою, може ще й до пуття не розуміючи свого сирітства. Посадить мачуха в садку, прив’яже за ніжку до сливки – сиди. Хочеш – плач, хочеш – сама собі забавлянки придумуй: з бур’янцю чи прутиків яких, став хатку, придумуй ляльок. Або дивися собі за пташками, як вони пурхають з гілки на гілку. Сидить Улита, півнів передражнює, над горобцями сміється. Часом до неї кіт Мурко прийде. Ото вже радіє тому котові: і гладить його, і пестить, а кіт Муркоче собі та лащиться до дівчинки, наче розуміє.

А то якось сиділа так Улита до пізнього вечора, прип’ята до сливки. Чи забула за неї мачуха, чи так що. Раптом чує дівчинка: ой, що це?.. Саме женці з поля поверталися та й співали, втому свою розганяючи. Сонце за день напекло, попереки болять, серп в руці важко вже нести, а пісня так і ллється.

Ой, на горі та й женці жнуть.

А попід горою,

Яром-долиною

Козаки йдуть.

Дівчатко завмерло, аж ротика відкрило з подиву: як гарно! І як це вони так? Спробувала й собі. Ні, не те. Вона так не вміє. Ще спробувала…

– Хто це у вас в садку так співає? – спитала сусідка у господині. Та прислухалася.

– А-а! Та це Улитка скімлить. От клята дитина! Нема від неї спокою!

– Та нехай собі співає. Кому від того кепсько? Мусить же і вона чимось себе розважити.

– Аби то співала, а то так, скімлить.

– Ще маленька. Навчиться, – зітхнула сусідка. – Ви шкодуйте її, воно – сиротя…

– А я їй що, кілки на голові тешу? Чи їсти не даю? Здохла б, якби не я.

Сусідка зітхнула та й подалася додому, а мачуха пішла відв’язувати Улиту, котру вже досить комарі потяли. Мали б совість: що там їсти?..

З того часу пісня запала дитині в саме серце. Як почує де спів, аж затрясе її. І їсти забуде, і забуде, де вона і що з нею. От і зараз… Співали десь дівчата. О! Вона чує, чує…  От якби тільки мачуха баняками та рогачами не дзвонила…