«НЕ ЛІТАЙТЕ, ГОЛУБИ, ПО ХАТІ…»

«НЕ ЛІТАЙТЕ, ГОЛУБИ, ПО ХАТІ…»

«Привіт зі Львова! Дорога Галю!

Надсилаю вам свій твір «Не літайте, голуби, по хаті…», присвячений вам і вашій родині. Віддаю його на ваш суд, бо він написаний про вас і про вашу маму. Якщо скажете щось змінити – зміню, переробити – перероблю. Якщо скажете, що цей твір нікуди не годиться, закину його далеко (викинути не обіцяю) і навіть не буду робити спроби, аби він вийшов у світ. На все ваша воля. І Божа. Буду вас слухатися, як не послухалася б жодного редактора. Прочитайте всією вашою родиною (звичайно, хто захоче читати) і дайте мені знати. Тільки відверто. Бувайте здорові. Кланяйтеся Білозірці.

Ваша Тетяна.

м.Львів»

Я – сліпа письменниця і поетеса (це для тих, хто про мене ще нічого не знає). Маю вже чимало своїх поетичних збірок і невеличкий прозовий доробок. «Не літайте, голуби, по хаті…» – це для мене спроба особлива. Особливе і хвилююче ставлення до цього твору. Читайте – і ви зрозумієте.

 

Кожного року я намагаюся хоч на кілька днів заїхати в мою Білозірку, в моє село на Тернопільщині. Я тут народилася, тут пройшло моє дитинство, і тому все в моїй Білозірці мені рідне і найкраще в світі. Батьківської хати вже нема, та залишився дух отих садків, запах квіток, повів вітрів, – все те, в чому я росла.

Так вже якось склалося, що зупиняюся я в своєї сестри Марусі. Колись я приїжджала сюди зі своїми дітьми, тут пізнавали вони село, і мені дуже хотілося, щоб вони полюбили його так, як люблю його я. Коли сини виросли і поженилися, я приїжджаю сюди з Сашком – своїм найменшим сином, хоч він вже також виріс, женився, і в нього спинається на ніжки його маленька донечка Юля. Сашко якось найближче до матері. Може тому, що старші діти на відстані, а Сашко наче від мене і не відходив.

Іноді з нами буває і мій чоловік Лайош. Він з задоволенням приїжджає у Білозірку. Йому тут добре. Та Лайошу ніколи: він весь у клопотах. Лайош – кобзар, а ще він клопочеться виданням моїх книжок: треба щось видавати, а потім ще якось реалізовувати. Словом, для Лайоша така поїздка – це розкіш. Хіба що на свята, а ще іноді можемо приїхати з концертом – тоді інша річ. Але у такому випадку у нас часу обмаль, ніколи гаразд і з сестрою поговорити.

Найкраще – це влітку, коли ми з Сашком вириваємося хоч на тиждень з міського суєтного світу і приїжджаємо сюди, у цей рай. Сидимо собі на лавчині біля хати чи в садку, ластівок слухаємо, півнів, а увечері – цвіркунів… Словом, відпочиваємо. Іноді зайде хтось з моїх товаришок дитячих років, говоримо, згадуємо. Багатьох людей я вже не знаю – без мене виросли. Однак цікаво.

Увагу мою привернула жінка. Вона часто забігала до сестри – приятелювали обидві, іноді щось їй допомагала. Вона приходила – і її була повна хата. Галаслива, весела,  а коли сердилася, то була крута на слово. І співала, і говорила – хоч у театр її на виставу. Голос мала дзвінкий, була вся з емоцій. Чимось ця жінка припала мені до душі.

– Марусю, хто ця жінка? – якось запитала я у сестри.

– То Галя, Гольопиха. Хіба ти її не знаєш?

– Та знаю. Але чому Гольопиха? Чому її Гольопихою називають?

– А хто його знає. Знаєш, як у селі: вже щось на когось придумають – то так і прилипне, як проросте.

– Чекай… Я ще пам’ятаю Улиту Гольопиху. Ледь-ледь пам’ятаю. До мами колись приходила.

– Ото та Галя – її дочка.

– Отої Улити?

– Так.

– Дуже цікаво. Але чому все-таки Гольопиха? І Улиту так називали, а тепер от її…

– І, щоб ти знала, дітей її так називають: Гольопа чи там Гольопиха. А чого – хто його знає. Це здавна.

– Цікава жінка ця Галя. Вона мені подобається.

– А ти б її бачила. Чиста тобі циганка. І одягатися любить у рясне та кольористе.

– Вона гарна?

– Та нівроку. Нічого їй не бракує. Хоча теж вже роки. Та по ній не видно. А головне – спритна, розбитна, скрізь входи і виходи знайде, ще скорше за молодих. Вони мені всією сім’єю допомагають, коли щось треба. А вже вишивальниця – то якби ти тільки бачила!

Другої такої пошукати треба. І не знайдеш. Скільки в неї тих вишитих подушок! А рушників! То без ліку. Але є у неї блюзка… То такої вже таки ні в кого нема. Вся в пацьорках. Вишита пацьорками. Розумієш? І як вона тільки так придумала? А роботи біля неї скільки. От би тобі таку блюзку.

– А Галя б її часом не продала?

– Та може б і продала. Бо нащо вона їй? То колись Галя виступала, а зараз вже не виступає. Але та блюзка на тебе буде мала. А шкода. Бо вже така файна. І як вже так можна було вишити? Вже в неї хотіли ту блюзку взяти – нікому не дає. Позичити – позичить, а не віддає.

І так вже я захотіла тієї блузки, що хоч плач. Я була певна, що з добрими шевкинями можна було щось придумати, щоб зробити її на мене. Але як про те сказати Гольописі? Це ж її дівування.

– Я спитаю, – сказала моя Маруся. – Що ж тут такого? Спитаю. А може вона продасть.

– Ох, якби… Хоч за які гроші.

На якийсь час розмова про ту блузку заглохла. Це нічого, я можу й почекати, але, щоб хто інший мені не перебив – от того я найбільше боялася. Та блузка блузкою, але Гольопиха чомусь запала мені в душу. Тільки от… Чому Гольопиха? Що це означає? Питати ж не будеш – ще образиться.

Поступово ми з нею розговорилися. А як же розказала вона мені про своє життя і про життя своєї матері… Я зрозуміла якимсь внутрішнім чуттям, що буду про неї писати. Але їй про те я ще нічого не казала. Все думала та гадала, на якій кобилі до неї під’їхати. Бо як скаже мені панське слово! Хто її знає, як вона сприйме і під який настрій до неї попадеш.

Приїхала до Львова та й розказую товаришці про Гольопиху. А вона мені:

– Я все зрозуміла. Ти про неї будеш писати.

– А як ти здогадалася?

– Та хіба ж важко здогадатися? Ти з таким захопленням про неї розповідаєш, що…

– Так, я буду писати про Гольопиху.

– І що це буде?

– Ще не знаю. Все думаю, як Гольописі про те сказати. Не можу ж я все, що вона мені розказала, без її на те згоди – та у книжку. Село читатиме. Це тобі не вигаданий персонаж. Коли сам письменник вигадав, то тут йому й воля: пише собі, що хоче. А про живу людину треба… Знаєш, як… Делікатно чи що.

– У тебе це вийде.

– Мусить вийти.

А то якось приїхали ми з моїм чоловіком та Сашком в Білозірку на Зелені свята. Погода була, як для нас на замовлення: тепло, гарно, сонечко сміялося з неба і для праведних, і для грішних, татарське зілля пахло на всю хату чи, здавалося, на весь білий світ. А що вже суш стояла, дощів давно не було, то можна було в садку на землі полежати і навіть заснути, не боячись простудитися. Ото ми раювали собі в тій Білозірці.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 + seventeen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.