Я вирішила завербуватися. Це був чи не єдиний шлях вирватися з того «калхозу». Бо тут нічого не можна було доробитися. Не даремно ж казали: «Роби грудьми, та не будеш людьми». Знала, що на тій вербовці легко не буде, але надіялася щось таки заробити. А інакше ж як поїдеш? Паспортів у нас не було. А щоб виробити паспорт, потрібна довідка. А хто тобі її дасть? З «калхозу» нікого не відпускали: тримали, як у зашморгу. Особливо молодь.

З вербовкою у мене все вийшло. Документи вже були в моїх руках. Завтра ми, кілька дівчат, вже мали їхати до Лановець. Колгосп в такому випадку перепони не чинив. Навіть трактора пообіцяли, бо з того болота більше нічим не виберешся.

Пішла, щоб здати свої комсомольські справи, бо була секретарем комсомольської організації. Все нібито здала. Хлопці дивилися на мене зі смутком, з жалем чи докором, один взяв у руки мою косу.

– Ну і куди ти поїдеш? Сиділа б уже вдома.

– І що я тут висиджу?

– Воно й то правда. Але все-таки…

Був тут і Льоня Батовський, високий, стрункий сільський красень. Він так і зорив за мною, але нічого не казав, тільки, здавалося мені, якось хитрувато посміхався. Та мені було якось байдуже і до нього, і до його посмішки.

– Та, хлопці, – сказав котрийсь, – нікуди вона не поїде. Вона просто нас дурить.

– Не дурю, хлопці, не дурю. Завтра ж і їдемо.

– Галю, – той, що тримав мою косу, – і справді не їдь. Без тебе тут сумно буде. Хто ж тоді співатиме? Та й сама подумай: воно ж таки між своїми людьми якось… А я тебе й не пущу. Їй-Богу! Отак і триматиму за косу.

– Овва! А ножиці нащо? Отак і зостанешся з моєю косою в руках. А я, хоч без коси, однак поїду. Пусти, бо мені ще збиратися треба. Що там у клубі нині?

– Кіно якесь.

Хлопці, здавалося, ще більше посмутніли. Я пішла до дверей, а за мною так і зорили Льоньчині очі.

– Ет, байка, – сказала я сама собі, – що вже мені ті очі і ті парубки, коли я завтра їду?

Тріпнула кісьми тай пішла. По дорозі дівчину зустріла. Вона й питає:

– Ти до клубу йдеш?

– Та не знаю, бо ще збиратися треба.

– Приходь, там кіно якесь має бути. Кажуть, що гарне. А додому тебе сьогодні гарний хлопець проведе. Щоб не брикалася.

– Який хлопець? – питаю – цікаво все-таки.

– От не скажу. Нехай покортить. Сама побачиш. Одне скажу, що гарний і що ти йому в око впала.

– Та… Мені байдуже. Я й так завтра їду.

– А може б ти, Галю, не їхала. Сумно так. Всі з села тікають.

– Я не тікаю. Я на роботу їду.

– Знаю, що на роботу. Роботи на наші руки і тут вистачає.

– Там хоч щось зароблю. А тут що? Трудодні? Знаєш, як в пісні співається: «Сидить баба на рядні і рахує трудодні». Досить, що моя мама все життя працює, а, окрім хвороб, нічого й не заробила. Та хіба тільки моя мама?

– Та так. То я знаю… То ти приходь до клубу. І за того хлопця не забувай. Гарний же!

Ми розминулися.

«Що мені тепер ті хлопці? – думала я. – Я й так завтра їду… Але цікаво, хто ж то мене нині збирається додому проводити? Гм, як сказала… «В око впала»… Ет, нехай собі. Чи таки заглянути до того клубу? Може, кіно якесь гарне».

І я попрямувала до клубу. В клубі намагалася бути непомітною. Якби не коси. Завжди всі дивилися на них, як на диво яке. Хоч візьми та обстрижи.

– Ні вже, дзуськи! Дивіться собі, як хочете. А мені що до того!

І я гордо тріпнула своїми кісьми.

Кіна чомусь не було, я вирішила скорше піти додому, доки за мною хтось не ув’язався. Цікаво було, але що вже тепер?.. Ще ось треба помити свої новенькі чобітки. Он які в болоті.

Біля криниці зупинилася, помила чоботи і – додому. От і добре, що не знаю, хто з хлопців хотів мене додому проводити. Так легше, коли не знаєш. Бо й без того на серці коти шкребуть. Сама собі я могла в тому признатися. Більше нікому я б того не сказала, тільки сама собі. Сумно їхати з села. Дуже сумно. І як воно там буде? Не хотілося ятрити душу, не хотілося нікого бачити. І майнула додому. Світла не світила: а для чого? І так поїм. Пішла на кухню і стала їсти мамин крупник. З хати обізвалася мама.

– Чого не світиш?

– Та… Я й так…

– Засвіти, засвіти.

Мамин голос пролунав якось загадково. Я засвітила – і побачила Льоньку Батовського. Він сидів і  посміхався. Ота його хитрувата посмішка вже починала мене дратувати.

– О, а ти чого тут? – не знайшлася я на щось розумніше.

– Та от… Прийшов попрощатися. Ти ж з клубу так швидко втекла, що я й не зауважив. А ти ж казала, що завтра їдеш. От я й прийшов.

І знову в його очах я вловила той хитруватий блиск, і я ніяк не могла зрозуміти, що він мав би означати.

– Але я тобі не вірю, що ти їдеш. Ти дуриш, – впевнено сказав Льонька. Я аж розсердилася.

– Твій батько дурив і тебе навчив. А я не дурю.

– А до чого тут мій батько? – спохмурнів хлопець.

– Та це так кажуть. Звісно, що ні до чого. Але дивись.

І я відчинила свою маленьку валізку.

– Ось качку мама спекла. Бачиш? І яйця. Це на дорогу.

– Ну, качку бачу. А де документи? Качка – це ще не доказ.

– От який ти і справді. І чого ти в’язнеш сьогодні до мене?

І я дістала з самого дна, з-під одягу, кілька папірців.

– Ось. Бачиш?

– Тепер бачу.

– Невіра. Тепер повірив?

– Тепер – так. Особливо мене переконала качка. Шкода качки.

– Чого це шкода?

– Ну… Її зарізали. Надаремно…

– Не надаремно, а мені на дорогу.

– От я й кажу, що надаремно. Бігала собі та качка, а так… Лежить тепер у валізі. То коли ти їдеш?

– Зранку. Нас кілька дівчат їде. Нам трактора дають.

– Добре. Я прийду тебе провести. Можна?

– Та приходь, коли хочеш. А зараз йди вже. Мені треба спати лягати.

І Льонька пішов, ховаючи в своїх очах таємничу хитрувату посмішку, яку я зрозуміла тільки потім. А зараз я лише дивувалася, що Льонька зайшов, і догадувалась, що це був якраз той хлопець, що мав мене сьогодні проводити додому.

– Хлопець він і справді гарний, – сказала я подумки і лягла спати. А на серці щось ворушилося, ніби якась зміючка. Видно-таки, не хотілося мені їхати з свого села. Але того я б нікому не сказала, нізащо б не призналася, бо мала характер своєї мами – свій смуток заховати у веселу пісню і гостре слово. Щось згадавши, я зіскочила з постелі, перейшлася через хату і вже й забула, за чим вставала. Лише тихенько собі наспівувала:

Ой, кінь на ріллі,

Борона на стерні.

А вже мені, молодому,

Вечорниці в голові.

І не пив би я,

І не їв би я,

А до теї дівчиноньки

Полетів би я.

– Лягай, дитино, бо завтра зраненька вставати. А там вже будеш спати на чужих подушках. Який то на них сон тобі буде?..

– Ет, не журіться, мамо, якось воно буде. Бог не видасть – свиня не з’їсть.

– Ой, Галю, Галю! Якби ж то я могла не журитися. От матимеш своїх дітей, тоді й знатимеш, як материне серце за них болить.

– Ой, мамо, коли ще те буде!

– А вже, думаю, що таки буде. Бачила я, як той Льонька на тебе дивився.

– Овва! Дивився! І що з того, що дивився? Я й так завтра їду.

І приснився мені сон. Буцімто йду я понад річку. А річка та повна води, наче весною. Тільки вода та чиста – аж дно видно, кожний камінчик на дні. А я йду та й шукаю кладку, щоб на той бік перейти. А кладки чомусь нема. Коли дивлюсь – а кладку вода зайняла. Стою я та й думаю, як же мені на той бік перейти. Коли Льонька підходить.

– Ти що, Галю, на той бік хочеш? – запитав.

– Та от дивлюся, що кладку вода зайняла.

– То нічого. Я тебе зараз…

І підняв мене на руки. Я пробувала від нього вирватися, та він вже ступив на кладку, що ховалася під водою. Я злякалася і вхопила Льоньку за шию. Не встигла я й оком змигнути, як він вже поставив мене на сухому місці по другий бік річки. Поставив і засміявся:

– Тільки й всього. А ти так боялася.

І раптом голос якийсь, немов здалека, сказав:

– То доля твоя.

І я прокинулася.

– Що за сон! – дивувалася, вмиваючись. А потім сама себе й заспокоїла:

– Ет, дурний спить – дурне снить. От на вербовці і буду сни свої відгадувати.

Підхопила свою валізку, попрощалася з мамою, сказала, щоб мене не проводжала та щоб не плакала за мною: не на вік їду – повернуся, хоч і не знаю коли, та й подалася туди, де мали ми збиратися, де, немилосердно гуркочучи, чекав на нас трактор. Дівчата вже повилазили на той наш транспорт, а я все стояла, зважуючись, як мені на нього залізти. Вилізти – то не була проблема, але заваджала валіза. Льонька стояв обіч зі своєю загадковою посмішкою.

– Давай свою валізку, – сказав. – Ти вилазь, а я тобі подам.

Так і зробила. Віддала Льоньці свою валізку, а сама полізла на те страховище, до котрого ми вже звикли і котре, чесно кажучи, в нашому болоті та бездорожжі нас не раз добрячи-таки виручало. Вилізла, вмостилася поряд з дівчатами, вже збиралася прощально помахати рукою. Нетерпляче глянула: чому це Льонька не подає мені валізку… Та Льоньки не було.

– Куди ж він подівся з моєю валізою?

Я вже приготувалася кинути йому якесь лайливе слово… Але Льоньки не було. І раптом я його побачила. Він впевнено і розмашисто крокував собі з моєю валізою додому. Я аж захлинулася від злості. Зіскочила з трактора і підтюпцем подалася за Льонькою. Доки я, захекана, прибігла до хати, Льонька вже встиг якоюсь дротиною відчинити мою валізу і діловито шматував мої документи про те моє злощасне вербування. Я кипіла. Я думала, що зараз-таки розірву його на шматки. Не розірвала. Зате Льонька вже встиг пошматувати всі мої папери. І що я тепер?.. Я стояла, зла і розгублена, не знаходячи слів. В моїх очах були сльози. Але я була безпорадна, така безпорадна, як ще в житті ніколи не була. Льонька був спокійний, а в його очах причаїлася все та ж загадкова посмішка.

– А тепер можеш їсти свою качку і яйця. Я ж казав, що даремно зарізали бідну птицю. Нехай би собі бігала.

Так я залишилася в колгоспі, втративши останню надію вирватися з нього. Дивилася на Льоньку з безсилою злістю, а він посміхався, і я вже нічого не могла казати, бо що вже ті слова?..