А Улита тим часом поралася собі жвавенько, щось наспівуючи, не чекаючи для себе ніякого лиха. Аж чує – хтось наче прийшов. Щось за неї, либонь, говорять. Цікаво. Але ж не буде вона підслуховувати. Нехай собі.
– Дядьку, – це до Білосевича, – чи не відпустите свою дівчину, щоб трактористам їсти подавала. Вони приїжджі. Їх годувати треба. Варити вже є кому, а от, щоб допомагати – нема. То, може, відпустите свою Улиту? Буде сита і між людьми.
– Сита! – обурився Білосевич, – ніби у нас вона голодна. Ми її не кривдимо. Можете у неї спитати.
– Та я знаю, але, розумієте, треба.
– То так і кажіть, що треба. А то – сита! Але вона ще зовсім молода, а там хлопці.
– То й добре. Може, котрий посватає. Улита дівчина видна. Не вік же їй ваших дітей бавити. Можна вже й про своїх подумати.
– Ще рано їй. Та й хто там є серед тих шарпаків, щоб посватав?
– Ну, чого ви так кажете? Хлопці – як хлопці. Між ними є навіть один циган. Десь аж з Херсонщини прибився.
– А ви кажете! От і віддай їм дівчину! А що про мене люди скажуть?
– Нічого не скажуть. Це навіть не просьба, якщо хочете. Це – наказ.
– Ну, якщо так, то…
І Улита пішла подавати їсти тим трактористам. Сором’язлива була. І не дивилася на тих хлопців. Зате вони дивилися на неї. Помічали і її коси, і її вроду, і те, як жваво вона порається. А Улита що? Потихеньку звикала до своєї нової роботи. Власне, нічого там такого не було. Роздати обід, зібрати посуд, перемити. Нічого складного. Але те, що весь час треба триматися на людях – це було трохи незвично і обтяжливо. Ось і зараз… Дівчина несла тацю з брудними мисками.
– Улито, – хтось покликав. Вона підняла голову – і зустрілася з жагучими очима циганчука, кремезного красеня. Дівчина тут-таки відвела очі, та було вже пізно: їй ніяк не вирватись, не втекти від його чорних очей, котрі, либонь, ще більше почорніли. Максим давно вже помітив її вроду і крадькома стежив за нею. Улита почула, як він сказав до хлопців:
– Оце буде моя жінка! Господи!
Улита кинула тацю з мисками додолу – та й надвір, не оглядаючись. Господи, куди ж їй? Де їй сховатися від тих чорних очей, від тих Максимових слів? Серце калатало – ледь не вискакувало. Улиті здавалося, що той циган ось-ось наздожене її і пектиме, пектиме своїми чорними очима. Куди ж їй сховатися? Та так, щоб ніхто не знайшов? Прибігла до Білосевичів – нікого. Це добре, що ніхто її не бачив. У стодолі купа соломи. Улита – туди. Зарилася в ту солому. Отут її ніхто не знайде. А вона лежатиме у тій соломі, аж доки не вмре. Нізащо не вийде зі своєї схованки. Хоч би там що – не вийде. І плакала собі тихенько над своєю лихою долею, що не полишає її і не дає спокійно жити. От шкода, що співати не можна. Вона б заспівала. Та вже такої найсумнішої, яку лиш знала. Та не можна співати, щоб не знайшли.
Зчинився справжній переполох: пропала Улита. Ні на стані її нема, ні вдома.
Старий Білосевич сердито кричав:
– Я не знаю, що з дівчиною сталося. Ви за неї будете відповідати. Я скаржитися буду. Я на вас в суд подам. То все ті ваші шарпаки! Теж мені, трахтористи! Може, хтось скривдив дівчину.
– Та ніхто її не скривдив. Несла миски. Там щось, либонь, той циган сказав, а вона миски пожбурила та й навтіки. Як дика.
– Не дика, а порядна дівчина. То у вас там дичина. Хто коли бачив, щоб з цигана трахторист вийшов? І де її тепер шукати? Де вона? Я вас питаю.
– Та нікуди вона не подінеться. Десь сховалася та й сидить. Шукати треба.
– Та шукали вже.
– Он ваш Мунька до стодоли чогось дереться. Гляньте, як лапами двері шкребе. Може, вона там?
Песик і справді шкрябав лапами по дверях і жалібно скавчав, а часом, бачачи, що на нього ніхто не зважає, починав гавкати. Собака любив Улиту, бо ж не хто інший, як вона найчастіше йому їсти виносила та й гладила, називаючи Муньку всякими пестливими словами. А зараз… Мунька знає, що Улиті зле. Чого вона від Муньки зачинилася? Муньці було образливо.
– Відчини. Я тебе люблю, – просив песик. Але Улита не відчиняла.
Мунька знає, що дівчина там, а відчинити ті важкі двері не може. От собача доля.
Нарешті стодолу відчинили. Мунька знає, що Улита в соломі. Собака виліз на солому, саме на те місце, де, завмерши, лежала перелякана Улита.
– Улитю, Улясю, виходь, – кликали Білосевичі.
– Виходь, доцю, досить тобі вже ховатися. Мунька вже тебе знайшов.
– Виходь, Улянко, ми тебе вже нікому не віддамо.
І Улиті нічого не залишалося, як вилізти зі своєї схованки. Ну і вигляд у неї був, скажу я вам. Якби Мунька міг сміятися, то сміявся б найголосніше. Вся в соломі, соломи повна голова, соломою повтикані коси, сама заплакана, очі від сліз аж позапухали. Мунька радів, що вона знайшлася, і лащився до неї, докоряючи їй, що вона сама сховалася, а Муньку з собою не взяла.
Улита знайшлася. Всі тішилися, що з нею нічого поганого не сталося, тільки злякалася вона дуже того здоровенного цигана. Песик Мунька стрибав Улиті на груди і все хотів лизнути дівчині лице. А що був маленький, то це йому ніяк не вдавалося. Аж господар на Муньку мусив прикрикнути, бо нічого не допомагало. Він нікому не давав слова сказати. Розпитували Улиту, що там і як було, чого вона так злякалася того цигана.
Жаліли її, сміялися з її переляку, а трохи й сварили. Бо хіба ж можна ні з чого піднімати такий переполох? Всіх налякала. Заледве до Лановець не дзвонили. Нарешті господиня здогадалася покликати дівчину обідати, бо та з учора таки й рисочки в губі не мала. Всі нарешті заспокоїлися. Хлопців покликав батько до якоїсь роботи, а дівчата гурточком пішли за Улитою до хати, бо дуже їм кортіло розпитати в Улити про того цигана.
– Але ж ти наробила переполоху. На все село. А що вже ми напереживалися, – бідкалася Білосевичка.
– Та якби ви бачили! Здоровенний такий, чорний. «Оце, – каже, – буде моя жінка». Ой, як я злякалася!
Дівчата обступили Улиту та й ну питати, по-своєму, по-дівочому.
– Він що, Улянко, такий гидкий?
– Ні, дівчата, він… Гарний, тільки…
– Ото дурна! Як гарний, то чого боятися? Я б не злякалася.
– Ага, не злякалася б! Він же циган!
– То й що, що циган? Але ж парубок! Та ще й гарний! Ой, дівчата, мушу я його побачити. Умру, коли не побачу.
– Овва! Ще б я із-за цигана вмирала!
– Але ж гарний! Улянко, ну, розкажи, який він.
– Та я, дівчата, на нього й не дивилася. І не розгледіла добре. Тільки глипнула – і навтіки!
– Ти у нас, як дикунка якась. Що він собі подумає?
– Ай, нехай думає, що хоче. Але я більше до тих трахтористів не піду. Нехай їх хто хоче годує! Хай хоч повмирають з голоду!
– Що ви тут позбиралися всі? Неначе свято яке! – гарикнула мати на дочок. – Дайте ви їй спокій. Ану мені до роботи! Кому з вас діла якогось бракує? То я зараз і знайду.
Дівчата так і бризнули на всі боки, а Улита вся зашарілася, як мак.
– Молодюсенька ще, – зітхнула Білосевичка та й теж поспішила до своєї вічної хатньої роботи.