Пішли дивитися на Квасюкову хату. Хата була ще міцна, можна було жити. Іншим разом Улита від радості ніг би під собою не чула, а зараз… Не тішила її та хата.

Все було законно: заплатили гроші, оформили документи. Як побачила Улита, як Максим гроші за хату відраховує, стало їй страшно. Вона таких грошей ніколи і в руках не тримала.

«Звідки все-таки в нього гроші?» – думала Улита і нічого придумати не могла. Мимоволі в голову лізли дурні думки. Відганяла їх, бо не вірила, що Максим здатний на щось недобре.

Посідали удвох у своїй хаті та й зажурилися: Максим – за своє, а Улита – за своє. А коли у чоловіка і жінки дві різні журби – то вже дуже зле.

– А тепер, Улитю, слухай, – сказав Максим. – Я вже більше так не можу. Мушу нарешті все тобі розказати. А ти вже, як хочеш, то так і розсуди.

Та й почав розповідати про Федора з Гапкою, а потім вже й про Марусю. Спершу Улита слухала і ніяк не могла второпати, про що, власне, йдеться. До чого тут Федір і Гапка? До чого тут Максим? А коли втямила нарешті, то завмерла, боячись дихнути, ледве стримуючи себе, щоб не заридати. Хотіла вже дослухати ту Максимову розповідь до кінця. А як Максим скінчив розповідати і глянув на Улиту, то злякався. Вона була біла, як стіна.

– Улитю, Улитю, – взяв її за руку. Рука була холодна і безвольна.

– Улитю, не треба так. Не бери все те так до голови. Дурень я, дурень! Не треба було розповідати. З усіх боків я дурень!

Але Улита вже приходила до тями. Нарешті вона заридала. Це було краще, аніж сидіти отак без руху, як нежива. Вона ридала довго і невтішно. Максим не заспокоював її: нехай поплаче, може, їй так буде легше. Потім Улита витерла сльози, глянула на Максима і гірко так сказала:

– А я думала, що знайшла в тобі рідну душу. А ти – мерзотний зрадник.

Максим мовчав. Він ладен був вислухати все з її уст, бо почував себе винним. Коли Улита трохи заспокоїлася, Максим сказав:

– Тепер ти розумієш, чому нам треба їхати звідси? Підросте Маруся – це ж кожен на мене буде дитині пальцем показувати: он, мовляв, тато твій пішов. Того я найбільше боюся.

– А я вже нічого не боюся, – якимсь грудним голосом сказала Улита. – Ти убив мене своєю зрадою. І мені тепер однаково.

– То ти… То ти тепер поїдеш зі мною?

Улита на мить уявила себе, самотню, покинуту, і їй стало страшно. Знову суди-пересуди. Як ти людям поясниш все, що сталося? Та й чи треба пояснювати? Вона й Білосевичам нічого не скаже. А що казати?..

– То ти поїдеш? – допитувався Максим.

– Поїду, – тихо сказала Улита, так тихо, наче сама собі виголосила вирок.

 

Всіх здивувало, що Улита раптом погодилася їхати на Херсонщину. Зі збиранням не тягнули. Скільки там тих пожитків? І надбати ще нічого не встигли. Як Улита їхала, то плакала так, наче з білим світом прощалася. Ніхто її не міг зрозуміти.

– Дивна якась, – казали жінки, – як вже відважилася їхати, то чого так плакати?

– Ай, не дивуйтеся. Воно ще таке молоде, а вже мусить їхати у чужий світ.

– А чого мусить? Не їхала б. Хто її заставляє?

– Е, голубонько, куди голка, туди й нитка. За чоловіком мусить.

– А я б не їхала. Нехай би сам віявся.

– Це так тобі здається.

– Їй-Богу, не їхала б.

– І не божися.

– А якби любила?

– Ну… Не знаю.

– Отож-бо й є…

 

Циганський світ зустрів Улиту незрозумілим укладом, дивними звичаями. Тут все було якось не так. Постійні мандрівки, напівкочове життя, – все це Улита ніяк не могла сприйняти. Зате Максим був у своїй стихії. І, здавалося, йому й діла не було до Улити, до її сліз, до того, що вирвав він її з коренем і пересадив у чужий грунт, де їй ніколи не прийнятися.

 

Слухаю щиру розповідь Галі Гольопихи – і відчуваю, як моє серце то прискорює свій біг, то зупиняється від тих її розповідей і від того, що випало на долю її матері. Та й не тільки на її долю. Інколи думається, що даремно жінок називають слабкою статтю. Ой, даремно.

Війна застала Улиту на Херсонщині. Чоловік пішов на фронт, а вона зосталася сама-самісінька в чужому краю, серед чужих людей. Їхній будинок був досить великий і просторий. Коли з нею був Максим, тут завжди було людно і гамірно. А тепер Улита почувалася в ньому самотньо і незатишно. Жила в циганському районі. Нічого не мала проти циганів. Люди – як люди. І серед них всякі бувають: і добрі, і не дуже добрі, і геть-таки злі. Але цигани живуть собі за своїми нікому не підвладними законами. Улиті іноді важко їх зрозуміти. Щоб їх збагнути, треба народитися циганкою і жити серед них, а Улита… Коли був Максим,  то було ще так-сяк, а самій… Часом і до плачу доходило. Та що той плач? Спів хоч душу облегшує. А плач що? Кажуть, що й від сліз легше на душі стає, але Улита щось такого не помічала. Скільки вже тих сліз вона виплакала, а легше чомусь не стає. От пісня – то інша річ. От заспіваєш – і ніби в рідному селі опинишся.

Коли б я була

Сива зозуля,

Коли б я вміла літати,

То полетіла б

Я на Вкраїну

Свого милого шукати.

І де ти його знайдеш на тій Україні, коли довкола кулі і смерть? Хоч би й зозулею стала, не помогло б. Аби хоч голову десь не склав, бо вже тоді Улита і зовсім пропала б. З приходом німців у їхньому будинку розташувався німецький штаб. Тут-таки жила й Улита. Що того страху натерпілася.

Розповідь Галі іноді обривається. Вона дихає важко і схвильовано. Переживає.

– А мама тоді… Боже мій! Молода була та гарна… Хоч малюй її. Так розказують ті, хто знав її у роки її молодості. Хоча гарною вона зоставалася до глибокої старості. А тоді… Ховала свою вроду і молодість, натягаючи на себе якесь лахміття, а свої довгі розкішні коси ховала під хустку. Улита згадувала… Ще так недавно вони з Максимом, живучи в Білозірці, до когось на весілля ходили. На тому весіллі співали Улиті вівата.

Ой, чи тебе, молодице,

Маляр вимальовав,

Що на твоє біле личко

Краси не жаловав?

– Мене маляр не мальовав,

Дав ми Господь з неба.

Я молода молодиця,

Мені краси треба.

Гай-гай! Як це було давно! Либонь, цілу вічність назад… А може, того і зовсім не було: ні Білозірки, ні весілля, ні того вівата… А може це зовсім і не з нею було?.. Ні, таки з нею, і таки ж у її рідному селі. Тоді в Білозірці сади цвіли, бджоли роїлися, земля медом пахла… А тут і соловейки, здається, пісень не співають… І сльози забриніли в пісні…

Ой, піду я в ліс по дрова,

Назбираю лому.

Завів мене дурний розум

На чужу сторону.

А на чужій сторононьці

Ні батька, ні неньки,

Тільки в саду вишневому

Піють соловейки.

Піють, піють соловейки,

А зозуля кує.

Як заплачу на чужині,

Ніхто й не почує…

Та які там соловейки! Кулі свищуть, та німецьку гаркаву мову всюди чути. А вже той німець тут себе за господаря має. Що йому ми? «Русіше швайне». І як їй жити? Та Улита розуміла: скільки б не побивалася, нічого від того не зміниться. А їй тепер і не дуже можна було так перейматися. Ходила вагітна. Чекала свою першу дитину. Колись би тішилася з того, а тепер… Ні, вона і зараз мусить тішитися, бо дитина не винна, що війна. Дитину любити треба, з любов’ю чекати, коли вона прийде в цей світ. І Улита любила свою ще ненароджену дитину, вона співала для неї, молилася за неї і для себе здоров’я у Бога просила заради тієї маленької крихіточки, що мала народитися.

– Дай мені, Господи, щасливо народити і хоч трошки ще пожити на світі, щоб не зазнало моє дитя страшної сирітської долі, якої зазнала я.

Чоловіки були на фронті. Жінок німці виганяли рити окопи. Улиту також. Кого могло цікавити те, що вона вже ось-ось має народити дитину?

– Тут в окопах і народилася моя найстарша сестра Марія, котру ми потім звали Майкою. Жінки, як могли, допомогли породілі, спорядили дитину. А потім прийшов німець з пістолетом.

– Вас іст дас? Пані чи зольдат?

– Пані! Пані! – загукали жінки, бо мати не могла промовити й слова. Вона приречено дивилася на пістолет. Не за себе боялася, за дитину, за донечку свою, котра щойно побачила світ. Бо знала мати, що розваги ради німець міг просто так собі убити її немовля. А він, ще раз зневажливо окинувши оком матір і дитину, на мить зупинився, наче насолоджувався своєю силою і владою над людським життям, нарешті сказав:

–  Пані – гут! А зольдат – піф-паф!

І маму повезли в штаб. Коли мені тепер кажуть про примирення і всепрощення, про те, що ми маємо упорядкувати німецькі поховання часів війни, я чітко бачу перед собою свою матір з дитиною на руках і того німця з пістолетом, що цілився в них. Мені здається, що таке по своїх високих законах має право простити хіба що Бог, а людина просто не може такого простити. Про все це розповідала мені моя мама, коли ми, голодні, лежали біля неї в чужій нетопленій хаті. Це була сумна і страшна казка про неймовірно тяжке життя моєї мами. А найсумніше те, що це була не казка, а правда. Дитяче серце не могло ту правду вмістити в себе, бо в ній було забагато болю.

Ой, я крикну – не докрикну

Та не доспіваю.

Якби крила, долетіла б

До рідного краю.

До родини не дійти,

Ані не доплисти.

Ой, сяду я кінець стола

Та й напишу листи.

Пишу листи, пишу дрібні,

Пускаю на море,

Аби знала родинонька,

Яке мені горе.

Пишу листи, пишу дрібні,

За вітром пускаю.

Якби крила, полетіла б

До рідного краю.

Пісня снувалася сумно-сумно. Під таку сумну колискову засинала маленька Майка. Які їй сни снилися, скупані маминими слізьми?

Нарешті прийшов Максим. Живий! Прийшов, щоб побачити свою доньку. Він був поранений і після госпіталю мав право на відпустку. А потім – знову на фронт. Чи полегшало Улиті? Полегшало тим, що побачила його, що знала – живий. А чим він, поранений, міг їй допомогти? Очуняв трохи, потішився жінкою і дитиною – і знову на фронт, знову під кулі. А Улита…  Улита чекала другу дитину. Отаке-то, секлето. Взяв Марію та й дурію.

Як я тебе, моя доню,

В перший купіль клала,

То вже твоя лиха доля

В вікно заглядала.

– Купай, купай, мати, дочку

В хрещатім барвінку.

Як виросте твоя дочка,

То й візьму за жінку.

– Гай-гай, якої сумної завела, – тихо сказала Улита чи то до дитини, чи сама до себе.

– А я, либонь, всі веселі пісні вже позабувала. Я, здається, і говорити скоро забуду. Ні, так не можна. Треба веселої. Чекай… Як там було?..

Ой, полола молодиця,

Полола, полола,

Доки свого миленького

Оком не вколола.

Не дивися, чоловіче,

Не тобі моргаю,

Я молода молодиця,

Раненько лягаю.

– Ет, не йде. Треба тієї співати, що співається.

Сокотала біла курка

Хай собі сокоче.

Пішла заміж за старого,

Бо ніхто не хоче.

– Ні, це не про мене. Мій Максим молодий та гарний. Як засвітить своїми чорними очиськами, так би й зімліла. От коли б ще не пив, ціни б йому не було. Що та горілка з чоловіком робить…

Ой, горілко-оковитко,

Вип’ю тя до капки.

Аби мене не ставила

По дорозі цапки.

– Коли б хоч не бився. Випив – чорт тебе бери, лягай спати. Або співай, як-от я…

Не літайте, голуби, по хаті…

– Хтось стукає. Хто б це міг бути в таку пізню пору? Господи! Ой, тепер страшно, коли  хтось стукає.

Виглянула. Біля дверей стояв циган, високий, чорний, як мана.

– Господи, чого йому?

Підійшла до дверей.

– Хто там?

– Открой, хазяйка.

– Чого тобі?

– Открой – скажу.

– Іди к бісу. Вже пізно. Завтра прийдеш.

– Открой. Закони циганські не уважаєш?

– Іди звідси, бо ватагу поскаржуся.

Пішов. Загупотіло попід хату.

– Господи, і як мені дістатися до тієї Білозірки? Там таки свої люди. Ніяк не дістатися. Далина яка. Що я тут буду робити з двома дітьми?.. Погасила світло, лягла.

– А то ще якась наволоч прителесениться.

Лягла, та не спала, а довго думала про свою долю, про Майку, про другу дитину, ту, що ще тільки мала народитися.