Федір Одуд мав себе за доброго господаря. Та й люди на селі так вважали. І жінка його Гафія, котру на селі не називали інакше, як Гапка, господиня була не з гірших. На ті нелегкі часи вони жили досить засібно. А чого ж? Обоє старалися, працьовиті, не лежибоки якісь. І поле було в них, і в полі. Одне тільки горе мали: не дав їм Бог дітей. Через те Гафія часто плакала. Намагалася ті свої сльози приховати від чоловіка. Та хіба ж приховаєш, коли вони так печуть? Ось і зараз… Побачила Гафія, як дорогою йшла молодиця з дитиною на руках. Щаслива така, усміхнена, щось до дитини жебонить, і воно їй посміхається. Побачила таке Гафія – і сльози обілляли її: і вона могла б отак. А тут чорти Федора наднесли до хати – та й побачив її сльози. Його не одуриш, знає, чого вона плаче. Та й навіщо дурити? Їй набридло вже. Звісно, він не винен. Але й вона не винувата, що отак карається. І молилася вже, і просила в Бога, та все дарма. Видно, грішна вона перед Богом, коли так тяжко її покарав.

– Чому плачеш, Гафіє, дружино моя вірная?

Федір обняв її за плечі, а вони тремтіли дрібно і жалісно. І вся її постава була якась жалюгідно-безпорадна. Федір добре розумів, чого вона плаче. Спитав просто так, аби спитати. То був їхній спільний біль: нема дітей… Коли поженилися, була ще якась надія, хоч Федько був старший за Гафію. Та надія зігрівала душу ще якісь роки. А коли з часом він і зовсім втратив свою чоловічу силу… Попрощався з надією мати хоч на старші роки своє дитя, свою кровиночку, щоб потім, колись, доглянула їх до смерті. Отоді, стиснувши кулаки, Федір кляв оту жіночу вірність, що здебільшого трималася ще по селах. Згрішила б його Гафія з кимось путнім, то може б краще було для них обох. Може б і дитинка знайшлася, а він, Федько, не знав би, що не від нього. Або зробив би вигляд, що не знає, та й прийняв би за своє.  А так…

– Скажи, Гафіє, чи я був для тебе поганим чоловіком?

– Гріх би мала таке казати, – крізь сльози відповіла молодиця.

– От бачиш… І живемо ми без біди, дякувати Богу. А ти знаєш, як другі бідують, хоч і з дітьми.

– Ой, Федьку, не край ти моє серце. Знаєш сам, що воліла б я краще бідувати, аби тільки мати…

– Дурне кажеш: бідувати! Це так тільки здається, це так тільки думається легко, а насправді це ой, як важко. Ти подивися на других, на тих, що з дітьми. Як вони здебільшого бідують! І що з того, що мають дітей, коли їх годувати нічим, зодягнути нема в що. Ото вже тієї радості!

– Не треба, Федю. Я ж тобі не дорікаю. А що поплачу іноді, то ти вже мусиш мені простити. Тільки не кажи мені нічого про чужі біди. Не треба. У кожного біда своя.

– Я часом думаю і ніяк не можу зрозуміти, ніяк в толк не візьму, чому ти не згрішила з іншим чоловіком. Спробувала б. А може й все було б добре.

– А тому, йолопе, що я в церкві присягалася.

– Ой, жінко, за таке діло і Бог простив би. Ти ж не з похоті, не з розпусти, а щоб народити дитину. Послухай, Гафіє… А може… Ще й тепер не пізно? Га? Тобі скільки? Ще й сорока нема. Ге-ге! Та ти в мене ще, як ягідка… А ти знаєш, моя бабця…

– Ти ще прабабцю згадай! Ну, чого причепився? Йди вже до якої роботи і дай мені спокій нарешті.

– Чекай, Гафіє. Вислухай мене. Ще не пізно. Тільки треба… Виховують же люди чужих дітей. А тут буде твоє. Ну й що з того, що не моє? Але ж дитина! Ти чекай, не перебивай. Якщо вже не вийшло, щоб я не знав, то… Це однак буде наша дитина.

Гафія непорозуміло глянула на чоловіка.

– Ти що сьогодні? Підбілу об’ївся чи що?

Хотіла вже йти, та Федір притримав її за плечі.

– Почекай. І не сердься. Доки маємо ще час… Доки ти ще… Словом, треба зважитись. Я сам все влаштую. Ти тільки погодься. Не відмовляйся. Я сам тобі приведу. Ти тільки погодься.

– Дурнішого чоловіка світ не бачив!

– Нехай так. Я дурний, я смішний. Але я хочу, щоб у нас була дитина. Ти жінка зголодніла, напостилася досить… Із-за мене, проклятого. Краще б я був на світ не родився… Може б заміж вийшла за когось путнього. А так… Сам не живу і тобі не даю.

– Ні, Федоре, ти, певно, таки хворий. Мелеш казна-що.

– Ні, Гафіє, дружино моя кохана, не хворий я. Словом, я буду думати, і ти думай. Думай, Гафієчко, доки є ще час. Ми з тобою і так припізнилися.

Жінка дивувалася з тієї мови, сердилася, плювалася, але та думка десь засіла в її голові, будила уяву, ба, навіть пристрасть. Ну чому б їй і справді не спробувати? Ні, в ній ще не все згасло, вона ще гарна і дужа. Вряди-годи у Гафії став з’являтися блиск в очах, а вона засоромлено гасила його віями. Це не сховалося від Федора, і він зрозумів, що дружина дала свою на те мовчазну згоду. Його це не розсердило, а навпаки, втішило. Вона чекає. Тепер все залежить від нього. Він мусить діяти. Треба не затягувати, щоб не згас цей молодий блиск в її очах.

«Кого б же?.. – думав Федько. – Не можна в такій делікатній справі якогось нечупару та незграбу. Якщо жінка на таке піде змусу, тоді пиши пропало – нічого не вийде. Треба, щоб хоч на хвильку її пройняло. Ох, як же тяжко мені на таке йти! Як важко!.. Знала б ти, Гафіє!.. Та треба. Знаю, що треба. Та тільки кого б то?.. Щоб і язик мав не лопату. Хіба що… Максим! Так, Максим! Він гарний з біса і не язикатий. Щоправда, жінку свою любить, по бабах не ганяє. Ще б не любити таку красуню! Такого не легко буде намовити. Хіба що… Та то вже само собою… Тут без грошей не обійтися… Бідність у них така велика, що… Треба спробувати».

Та думка цвяхом засіла у Федоровій голові. Носив її, як гріховну спокусу. Розумів і те, що відтягувати ту справу не треба. Час не чекає. Та й Гафія може передумати. Правда, про свої думки вона йому нічого так і не сказала. І не скаже – це він знає напевно.  Але Федора не обдуриш. Він бачив по блиску, що вряди-годи миготів в Гафіїних очах, що вона погодиться, хоча їй і соромно, а може й лячно.

– Гафієчко, люба моя, – казав їй Федір подумки, – та я б до тебе нікому і підійти не дозволив би, якби не наше з тобою лихо. Треба, Гафієчко, – умовляв подумки чи то дружину, чи самого себе.

І таки зустрів Максима. То була субота. Зустрілися ніби випадково, хоч Федір давно вже пантрував за ним.

– Здоров, Максиме, – привітався, мов з давнім приятелем, хоча вони ніколи не приятелювали.

– Чому ніколи не зайдеш? Так немовби обминаєш нашу хату.

Максим аж розгубився з несподіванки.

– Та якось…  Все ніколи.

– А ти… Завтра при неділі і заходь. Баби до церкви підуть – а ти заходь.

І вже зовсім тихо додав:

– Справа є. Поговорити треба. Без зайвих вух … То прийдеш?..

– Та… Прийду.

А сам ніяк не міг придумати, чого цей чоловік його кличе.

 

Розмова з Максимом була важка. Федько губився, не знав, як її почати. І розпита пляшка не допомагала.

– Ти, Максиме… Тільки не дивуйся, що буду тобі казати… Розумієш… Ти хлопець, вважай, не тутешній. Ще молодий. Але, думаю, розумієш, що таке, коли нема дітей.

– Звичайно, розумію. Але до чого тут я?

– Ти, Максиме, не гарячкуй. В тебе жінка молода і гарна. Ви щойно тільки побралися, у вас ще все попереду, у вас будуть діти, і можливо навіть багато дітей. А у мене… Я знаю, ти не баболап. Та воно й не дивно: при такій жінці… Але, розумієш, тут така справа… Словом, треба, щоб ти з моєю жінкою… Ну, розумієш, щоб у неї була дитина. Я, розумієш…  Моя Гафія – баба нічого. І я б ніколи на таке не зважився. Але сам розумієш, без дітей воно якось не те.

– Ти що, Федоре, з дуба впав? Чи ти думаєш, що, коли циган, то можна й глумитися? У цигана також є і честь, і гідність. Як чоловік може просити, щоб хтось з його жінкою?.. Ти явно не того… Пробач, але твоя жінка – не кобила, а я – не жеребець.

– Нащо ти так?.. Це мій біль… Ти знаєш, що це таке – не мати дітей? Не знаєш. Бодай і не знав того ніколи. А я знаю… Це, чоловіче, так болить, якби тобі різали по живому серцю. У тебе жінка молода і гарна. У тебе ще все попереду. Вона народить тобі тих дітей цілу черідку, може стільки тобі й не треба буде. А мені ж, бідному, як? А моїй жінці? Хоч пропадай!

– Я розумію твій відчай. Але до чого тут я? У мене молода жінка. Ми щойно тільки побралися. Ми живемо добре. Я люблю її. Ти хоч це здатний зрозуміти? Навіщо ж мені таке?.. Ти, Федоре, вибач, але… Пошукай для такої справи когось іншого.

– Ти, Максиме, думаєш, що я свою жінку не люблю? Помиляєшся. Я теж люблю свою жінку, бо якби не любив… Дивитися не можу, як вона по ночах плаче. Їй би дитину…

– Дивний ти чоловік, Федоре. Та якби до моєї жінки хтось підійшов з таким… Убив би. От тобі хрест, що убив би! А ти…  Не розумію.

– Я заплачу. І добре заплачу. І добру справу зробиш. Людей від самотності врятуєш. Це ж добра справа. Таке й не гріх… А головне – ніхто не буде знати. Ми ж також не хочемо, щоб хтось знав. Сам розумієш, справа делікатна. Нічого не кажи. Не відмовляйся. Спершу подумай. Тільки недовго. Часу у нас обмаль. Сам розумієш – вік…

Поверталася Гафія з церкви і зустріла Максима, що саме виходив з їхнього двору.

«Так ось кого він для мене вибрав!»

Спаленіла. Приклала руку до грудей, стримуючи серце, що заледве не вискакувало.

«Значить, Максим!..»

Лице горіло – аж долоні до нього приклала – не допомогло. Спинилася, щоб перевести дух.

«Циган… То й що, що циган! Але ж гарний… Який гарний! А очима чорними як засвітив на мене. Ой!..»

І ледве не зімліла, уявивши себе в обіймах того дужого ставного чоловіка. Вона соромилася своїх думок, гнала їх від себе, а вони все лізли та й лізли в її хмільну від шаленства голову, в душу, у все її трепетне єство.

– Максиме, – шептала Гафія знесилено, – мені від тебе нічого не треба. Нічого-нічогісінько. Тільки дитину.

Шептала і сама собі не вірила, що каже правду. Бо хто це може знати, коли ми й самі не знаємо свого єства?..

 

– Поїду я, Гафіє, до брата. Давно не бачив. Якось писав, що хворіє. Треба його провідати. Поїду в Київ на тиждень. А ти тут… Не сумуй, Гафієчко.

– А може… Не їхав би?..

– Ні, Гафіє, треба. Збери мені що там годиться – і я поїду, як намірився.

Гасила віями блиск очей, соромилась того блиску і власного стуку серця соромилась. Чекала.

Чекала і потім, після того шаленого тижня, що виповнив її жагою, якої не знала в молоді роки.

– Боже мій, – казала сама собі, – як же я досі жила? Як же я жила! Треба було краще в монастир або… В прірву головою… Як же ж я жила? І як я далі житиму? Як я тепер любитиму свого чоловіка? Після такого… Вдавати, що люблю… Це страшно. А може… А може у мене таки буде дитина?.. Гей, світе білий, небо високе! Який прекрасний зоряний вечір!

І не хотілося думати, що Максим більше до неї не прийде, що це було так, за домовою. Невже більше не прийде? А їй так хотілося, щоб цей тиждень став вічністю. А він був такий короткий. І все? І більше нічого? Повернеться її чоловік – і треба вдавати, що нічого не сталося. А вони обоє знають, що таки сталося. Треба вдавати, що між ними все так, як було раніше. Ні, тільки не те. Вона більше так не зможе. Вона все життя була вірна своєму чоловікові. Він сам її на таке штовхнув. Сам і Максима намовив. Чомусь сердилася на свого Федька, але й була вдячна йому за цей шалений тиждень. Але ж тільки тиждень! І все! Та може-таки у неї нарешті буде дитина. Якби Бог дав.

Приїхав Федір. Він пильно дивився на свою дружину, аби щось вловити. Не мав же ж про те в неї питати… Помітив її опущені очі. «Значить, сталося». Кольнуло в серце.

– Ну, як ти тут, Гафієчко? – спитав турботливо, пригортаючи її до себе.

– Та все добре, – відповіла тихо та й вивільнилася від його рук.

Не хотіла та й ще не вміла лукавити. Погляд чужий, байдужий.

Серце Федорові покотилося кудись та й упало.

«Вона, здається, більше мене не любить! Зовсім збайдужіла! Боже мій, що ж я наробив! А може у неї це перейде? Бідна моя! Це ж їй треба було пережити!..»

Гафія чекала. З Федором про те не говорили, але було видно, що і він також чекав.

Минув місяць. Ще тиждень… Нема!  А може, у неї вже минається? І жахнулася від тієї думки. Минув ще тиждень. Занудило. Паморочилася голова. Ще боялася вірити. Але таки, здається, буде у неї дитина. Федір теж прискіпливо дивився за нею. І тепер щасливо посміхався.

– Що? Що з тобою, Гафієчко?

– Та … – і опустила очі. – Я, здається, матиму дитину.

– Прекрасно. Гляди ж тепер, не роби важкої роботи, бережи себе.  А я вже тебе берегтиму.

Виглядала Максима, а він більше не приходив. Затаїла на нього образу. Бач який! І не здумає за неї: як там вона… Байдуже йому.

Пішла туди, де могла його зустріти. Хоч глянути! І зустріла. Йшов собі з Улитою. Улита до неї привіталася, а Максим… Теж привітався і якось чудно відвів очі. Довго потім плакала Гафія. Звісно, нащо вона йому? У нього жінка. А цей тиждень! Такий шалений тиждень! Просто так? І припам’ятовувала себе: «А що ж ти хотіла? Дитину? Тепер матимеш».

І знову плакала. Від образи, від жалю до себе, від… Очевидно, від того, що зрозуміла: їй потрібна не тільки дитина, а ще щось таке, чого не міг їй дати її чоловік.

Минав час. Село сколихнула звістка: Гапка чекає дитину!

– Це ж треба! Стільки років дітей не було, а тепер вже на старші роки… Аж чудно.

– Які вже там такі роки? Гапці, либонь, ще сорока нема.

– Для першої дитини однак пізнувато.

– Не що інше, як хтось поміг Федорові.

Тихий пересміх.

– То й добре, що поміг, коли сам не здатний.

– Цитьте, пересмішниці, – погамувала стара Очеретиха. – Вам би тільки в зубах когось носити. Гапка – жінка чесна. Хто про неї може щось погане сказати? Ніхто. Гріх сміятися над таким.

– Та нам, бабо, що? Нехай родить.

– Ото й воно:  нехай щасливо родить.