Наближалася осінь. Максимові час було щось вирішувати: або їхати йому до себе на Херсонщину самому, або удвох з Улитою.
– Не край ти мого серця, Улитю, – казав Максим дівчині, – вирішуй мою долю. Пора. Ну, відважся, моя лебідочко. Ти ж у мене смілива. Не можу я сам поїхати звідси. Їдьмо зі мною! Ну… Чого тобі боятися? Я тебе по честі беру, бо люблю тебе. А тут тобі що? Чужа хата, чужі люди.
– Неправда твоя, Максиме. Та хата за стільки років стала мені рідною. Та й родина ця ставиться до мене, як до своєї. За весь цей час ніхто не кинув на мене ні кривого погляду, ні образливого слова.
– То все так. Але ж однак вони мають своїх дітей, а ти їм чужа.
Задумалася Улита. А що, коли Максим каже правду? Адже так і є. Хто вона тут? Чужа-чужаниця, котру пригріли вони в себе з доброї ласки. Що їй робити?
І знову розмова перенеслася у добру теплу хату Білосевичів. І знову старий Білосевич, як мудрий старійшина свого роду, сидів коло стола і суворо дивився на Максима.
– То, кажеш, хлопче, ти не передумав брати нашу Улиту за жінку?
– Ні, батьку, не передумав.
– А що ж Улита на те?
– А Улита… Та ви самі в неї спитайте.
Старий посміхнувся.
– Якщо ти в неї досі не допитався, то де там вже мені старому… То що ти, дочко, вирішила?
Улита спаленіла.
– Ти не соромся. Окрім тебе, того не вирішить ніхто.
– Та я, дядьку, так скажу… Я піду за Максима, але…
Замовкла. Опустила очі.
– Але що?
– Але… Якщо ви приймете Максима до своєї хати. Бо звідси я нікуди не поїду, а більше нам поки що жити нема де. Може, колись доробимося і до свого кутка. А зараз…
– Ну, а ти ж як на те, Максиме? – спитав старий, ховаючи посмішку у вуса.
– Та я що? Як Улита скаже. Я на все пристаю. Аби вона тільки погодилася.
– От і добре. Великий наш рід, а буде ще більший. В добрий час, діти! Нехай Бог вас благословить.
Всі раптом заговорили, заметушилися, дівчата жвавенько так защебетали, тільки Улита так і сиділа з опущеними очима: не звикла вона, що до неї раптом стільки уваги. До Улити підійшов Максим і взяв її за руку.
– Улянко, глянь на мене. Ти наче якась смутна. Все ж так, як ти хотіла. Я залишаюся в Білозірці. Ти ж так хотіла?
– Так, Максиме, так.
– Чого ж тоді сумна? Чи не рада нашому щастю?
– Не знаю, Максиме, нічого не знаю. Так мені якось… Маркітно…
Аж сльози їй на очі прийшли.
– Ти чого, Улянко? – питав Максим, не сміючи при всіх обняти свою наречену.
– Ще подумають, що я тебе змусив чи залякав. Ну… Не плач. Посміхнися. Отак краще буде.
Село загомоніло. Улита за цигана йде. Жінки все мусили пересудити.
– За цигана йде! Що значить – сирота! Нема кому її припам’ятати.
– То й що, що за цигана! Аби добрий був та жалував її.
– Ага, пожалує! Аякже!
– Та чому ж не пожалує? Вона ж така гарна!
– Обсядеться дітьми – то й всю красу згубить. Чи одна з нас гарна колись була? А де та краса?
– Е, кумо, а ви хочете, щоб краса навік? Так не буває.
Жінки засміялися.
– Молоде – золоте!
А котрась з молодиць ущипливо так сказала:
– Тепер Улиті ворожити треба навчитися. То вже заробіток добрий буде!
– Ну, ворожка з Улити не вийде.
– Чом не вийде? Вони навчать!
– Не треба так. Добре вам казати. А як їй, сироті, що зросла поміж чужими людьми? Думаєте, легко?
– Та вже не легко, то, певно, що не легко.
– Ворожка – то ні. А вже артистка з неї була б добра. Як співає!
– Але Білосевич, дивіться-но! Цигана приймає! І не боїться! Я б боялася.
– Та ж Улита їм всіх дітей вибавила.
– То й що, що вибавила?
– Е, не кажіть. Другий би…
– А все-таки не треба було їй спішити за того цигана. Може б таки ще наш хлопець який трапився.
– А наш то що? Овва! Часом ще гірший за цигана може бути.
– То вже доля її така. А долю, кажуть, і конем не об’їдеш.
Судили-рядили, а Улиті треба було жити.
Пишного весілля не справляли. Все обійшлося миром, ладом і своїм родом. Гарна з Улити молодичка вийшла. Але від кіс своїх відмовитися не могла. Таки носила їх, пишні та гарні.
Жили у Білосевичів. Максим ніякої роботи не боявся і не цурався. Був для старого добрим помічником. Білосевич нахвалитися ним не міг. Все ніби добре склалося. Та часом таки молодих жура обсідала: нема своєї хати. І добре їм тут, та все-таки…
– Як і дітей заводити? – журилася Улита. – Білосевичі – люди добрі, та свої діти доростають. Шкода зловживати їхньою добротою.
– Та я теж про те думаю, – казав Максим. – Як там у вашій пісні співається?
Постав хату з лободи,
А в чужую не веди.
– А виходить, що ти мене в чужу хату привела.
– То вже не нарікай так не мене. Ти знав, що в мене хати нема.
– То зате у мене є. От казав тобі: їдьмо на Херсонщину. Так ти ж не хочеш.
– І не хочу. І не поїду. І не кажи мені про те.
– І що? Ми так і будемо жити весь свій вік у чужій хаті?
– Не журися, Максиме. Все так не буде. Може, з часом щось переміниться.
– Само, Улито, нічого не переміниться. Своє життя самому міняти треба.
Улита пригорнулася до чоловіка та й заспівала. Тихо, гарно, як сон, стелилася її пісня.
Ой, там на дубі
Ворона кряче,
А під тим дубом
Дівчина плаче.
Ворону бити,
Щоб не крякала,
Дівча любити,
Щоб не плакала.
Максим палко поцілував свою співучу дружину, та клямцнули сінешні двері – хтось ішов до хати. Молодята відскочили одне від одного, наче впіймані на чомусь соромітському. Бо то не водилося так в ті часи, щоб при комусь свої найпотаємніші почуття виказувати, хоча обоє були вже жонаті. Максим тільки й сказав:
– От бачиш… А якби своя хата була…
Улита образилася:
– Ти так кажеш, наче я б того не хотіла, щоб у нас була своя хата. Що ж мені тепер? Де ж мені тієї хати взяти? Ти ж знав…
Та й ледве не розплакалася. Крутнулася і вийшла. Максим і собі пішов до якоїсь роботи, понурий та неговіркий.
Того мені Галя Гольопиха не розповідала, бо й сама до ладу не знала, як воно достеменно було: в той час її ще не було на світі. Було це ще перед війною, коли її батьки щойно побралися і були ще молоді та гарні, сповнені мрій та надій. Тільки потім, колись, обпече біль і образа. Але це буде колись, коли вона вже виросте і про все дізнається. Отже, я мусила сама собі все уявити, домислити. А що там, власне, домислювати? Все було точнісінько так, як воно буває у житті: і просто, і складно водночас. І фантазувати нічого не треба. Люди, як люди, зі своїми воістину людськими проблемами. Треба було просто в них вникнути і їх описати… Так що тут обійшлася я без Галиних розповідей. Майже без них. То ви вже мені даруйте. Взяла тільки від неї сам факт з життя її батьків. Декотрі імена я змінила, декотрі залишила такими, як вони були. Все це діялось не тепер. То пощо міняти? Не осуди ближнього свого – і сам не осуджений будеш…
«І прости нам провини наші,
як і ми їх прощаємо
винуватцям нашим…»
Декого вже й на світі нема…