Увечері, попоравши худобу, позамикавши хліви, комору і стодолу, всі позбиралися в хаті. Вже й повечеряли. Збиралися лягати спати. Надворі загавкав Мунька, та так люто, що, здавалося, от-от когось розірве.

– Ти чуєш, стара, як наш Мунька гавкає? А хтось казав, що на подвір’ї  і  собаки путнього нема. На кого це він так?

Не встиг старий договорити, як хтось клямцнув сінешніми дверима.    Видно, це був хтось чужий, бо довго не міг намацати клямку від хатніх дверей. Двері нарешті відчинилися – і на порозі став… Улита оторопіла. На порозі стояв він, той циган, що її так налякав. Усміхнений, у білій сорочці, що так пасувала до його циганської вроди. Улита ладна була і зараз чкурнути невідь-куди, але стримала себе: всі ж у хаті. Чого вже так лякатися?

– Добрий вечір, – привітався.

– Добрий вечір, парубче, коли не жартуєш. Заходь та сідай – нехай в нашій хаті старости сідають, – сказав господар, – заходь та розкажи нам, хто ти такий і чого ти так налякав нашу дівчину.

Максим ніби щойно побачив Улиту, але тільки зиркнув на неї та й скоренько очі відвів, наче боявся, що вона зараз знову втече.

– Мені дуже прикро. Я їй і справді нічого не зробив і слова поганого не сказав. Ось у неї спитайте. Я не знаю, чого вона так злякалася.

– Це добре, що ти до нас зайшов. То й я ладен повірити тобі, що не чуєш вини за собою. А тепер, якщо вже ти прийшов у нашу хату, то розкажи нам, коли твоя ласка, хто ти такий і як прибився у наші краї.

– Звуть мене Максимом. Циган я, як ви бачите. Я з Херсонщини. Приїхав щось трохи заробити. Я трактор знаю.

– А я думав, що цигани вміють тільки ворожити та коней красти.

– Не ви один так думаєте. На жаль… А ми, цигани, – люди, як всякі інші. І серед нас трапляються і роботящі, і ледачі, і чесні, і всякі. Як і серед ваших.

– І як тобі у нас?

– Нічого. Подобається. Люди тут добрі, село гарне.

– Дозволю собі спитати… Що тебе привело до нашої хати?

– Та от… Просте запитання – проста й моя відповідь на нього буде… Дівчина мені ваша сподобалася.  Улянка чи як там її. Хочу за жінку її взяти.

– Отакої! Так відразу й за жінку! А ще й не знаєш навіть до ладу, як її звати. Е, хлопче, так не годиться. Та ж бачиш, що дівчина тебе боїться. Як же ж ти її за жінку візьмеш?

– Це вона так спершу. Тому що циган. Вона звикне. Хіба цигани не люди? Також мають родину, дітей. В мене і хата на Херсонщині є. Та не хата, а цілий будинок.

– У нас кажуть: жидові і цигану не йми віри, бо одурить.

– Дурне кажуть!

– Ну, добре. А чи знаєш ти, хлопче, що Улита, чи пак, Улянка – сирота. За нею нічого нема. Навіть хати.

– Та вже знаю. Казали мені. Будемо робити – всього надбаємо.

– Добре кажеш. Мені така твоя мова подобається. От що я тобі скажу. Улита – дівчина добра, чесна, роботяща, біду знає, а що гарна – ти вже й сам те розгледів. Якщо захоче, візьмеш її. А якщо ні… Вибач. Неволити її ніхто не буде. Гарбуза підносити тобі, як це роблять за звичаєм у нас на Україні, ніхто не буде, але, якщо не владнаєш з дівчиною, то підеш, як і прийшов.

– Та я знаю. Кажу ж вам:  вона звикне.

– А що до нас прийшов – хвалю. Цього й наші хлопці не завжди дотримуються. Бачу я, хлопець ти розумний, поштивий, але ж одна біда – циган.

– Ну, дядьку, ну, тітко, скажіть же хоч ви що!

Максим заледве не рвав на грудях сорочку.

– Що ж мені бідному тепер робити? Я ж не можу перемінитися. А Улянку люблю, кажу це при всіх, щоб ви знали. Чуєш, Улянко?

– Не кажи так, бо зараз вона знову втече.

Всі засміялися. Улита була вся червона, наче її хто жаром обсипав. І де стільки того рум’янцю взялося?

– Циган – він і є циган, – засміявся старий Білосевич. – Та хіба ж ти не знаєш, що про любов треба дівчині на вухо шептати, щоб чули тільки зорі, місяць і ви обоє…  Ех, де ж то мої молоді літа?  Гай-гай!

– Отакої! – обізвалася Білосевичка, – і він про молодість згадав!

– А чом би й не згадати? А пам’ятаєш?

І тихо заспівав… Всі наче тільки того й чекали, підхопили тихо і задушевно. І Улита. А як же ж без неї?  Без неї ні одна пісня не обходилася.

Місяць на небі,

Зіроньки сяють,

Тихо по морю

Човен пливе.

В човні дівчина

Пісню співає,

А козак чує –

Серденько мре.

Дівчата співали, потім вступали хлопці, і їхні голоси то сходилися, то розходилися. А старий казав:

– І хто склав таку пісню? Звідкись вона до нас  прибилася. Ні моря в нас нема, ні човнів, а от пісня припала людям до душі, прижилася.

І знову вплів свій голос у пісню, і милувався тією піснею і своїм голосом.

Ой, очі, очі,

Очі  дівочі,

Темні, як нічка,
Ясні, як день.

Ви ж мене, очі,

Плакать навчили.

Де ж ви навчились

Зводить людей?

– А як співають! А? Скажи, Максиме, а у вас також так співають? – розмріяно спитав старий.

– Співають. Тільки не так. Наші пісні запальні, з танцем. Або з надривом, зі сльозою.

У цигана кінь і поле,

Та ще вітер вороний.

Гей, гуляй, циганська доле,

Не спиняйся, коню мій!

Чом ти, мила, зажурилась?

Що тобі не до смаку?

Ти для мене народилась,

Я шукав тебе таку!

Може, пісня натомилась

Чи гітара невпопад?

Не журися, моя мила,

Заспівай зі мною влад!

У цигана шлях і воля,

Кінь буланий, наче птах,

А моя циганська доля

Десь гуляє у степах!

Ех!..

А коли замовкла пісня, всі заворожено ще чогось чекали.  І справді, здавалося, що Максим зараз від пісні перейде до танцю. Очі йому горіли, лице було запальне і одухотворене. Дівчата дивилися на нього з відвертим захопленням, тільки Улита опустила очі, хоча її Максимова пісня зворушила чи не найбільше.

– Добре співаєш, – сказав старий Білосевич. – Тільки-от… Щось у твоїй пісні є таке, чого немає в нашій. У нас пісня наспівна, ллється собі тихо і плавно, з душі вихлюпується, а твоя рве коню копита, летить навперейми вітру. В тебе також гарна пісня. Бачиш, як воно… Кожна людність свою пісню має – і нема тій пісні кінця, і нема їй краю.

– Ех, мені б гітару. Я б вам ще не так заспівав.

За розмовами та піснями засиділися за північ. Лампа стала блимати. Це був признак того, що в ній мало гасу. Треба було лягати спати. Пора була пізня. Максим пішов, а в хаті ще довго точилися розмови про нього і Улиту. Дівчата шепталися поміж собою, а старий зі старою мали собі над чим мізкувати.

– Воно й те, що циган, – казав старий, – тут задумаєшся. А з другого боку… А як ніхто не трапиться, щоб її взяв?.. Бідна ж… Може, потім і сама нарікатиме, що відрадили.

– Але ж ще молодесенька. Може ж таки хтось знайдеться, – зітхала стара.

– Та він так ніби й нічого. Але ж хто його так відразу розбере?  Людина з чужих країв, з чужими звичаями…  Не знаю.

А що ж Улита? Вона була змучена всім пережитим, а заснути не могла. Стільки всього нахлинуло на неї. Бачила перед собою Максимову дужу парубочу поставу, бачила його очі. Вона і боялася їх, і притягували вони її якимсь незбагненним заворожуючим чаром. І соромно було їй перед Білосевичами. Що вони про неї подумають? І паленіла при згадці про Максима. Не один з хлопців задивлявся на Улиту. Але, щоб так… Хочу, каже, за жінку її взяти…  Улита думала, думала – і передумати всього не могла. Аж поки сон не здолав її. Так і заснула Улита з посмішкою, що заблукала на її юному личку, шукаючи собі відклику в дівочому серці.

 

Максим став заходити до Білосевичів. Улита і справді потрохи звикала до його циганської вдачі, задивлялася на його вроду. А часом Максим десь притримає її у садку та й шепне їй лагідне слово.

– Дівчино моя, чи хто вималював тебе? Чи ти вечорами з зорями розмовляєш, що від них набралися світла твої любі очі? Лебідочко моя! Посміхнися до мене. Не відводь від мене очей своїх і перестань вже нарешті мене боятися.

Дівчина паленіла. Вона нічого не казала, тільки серце її мліло і летіло кудись само, без неї. І яке б то дівоче серце не відгукнулося на ті Максимові слова? Улиті співчували, її жаліли, але, щоб хтось отак промовляв до неї… Такого ще не було.