Летить галка через балку,

Літаючи, кряче.

Чорнобрива дівчинонька

Ходить гаєм, плаче.

Не пукає її мати

Вранці до криниці,

Ані жита жати,

Ані льону брати,

Ні на вечорниці…

Улитка незчулася, як сльози покотилися їй по личку. От як її, Улитку, нікуди не пускають. А другі діти бігають собі. А може й ту дівчину за ногу до сливки прив’язують. От би спитати в неї. Та Улита не спитає, бо не знає, де та дівчина живе. Аж тут мачуха увійшла та й перебила всі Улитині думки.

– Ти чого рюмсаєш? – накинулася мачуха, побачивши Улитині сльози. Дівчинка мовчала. А як би мала їй про те розказати?

– Побачив би хто, то й сказав би, що я тобі їсти не даю. На! Жери! Щоб тебе  розірвало!

Та й поставила перед Улитою бараболі. І кислого молока забула налити. А дівчинка так вже його хотіла, того кислого молока. Та не сміла сказати, бо знову на неї кричатимуть та гриматимуть. Самі бараболі щось не дуже їлися. Нарешті дівчинка облишила їх та й, перехрестившись, встала з-за стола.

– Чого не жереш? Диви на неї! Пані яка! Що, в очі коле? Марципанів у нас нема. Ще й приндиться.

Мачуха ще щось там мурмотіла, але Улита вже її не чула. Вона вибігла надвір по потребі.

І тут знову… Пісня! Улита завмерла, принишкла, немов розчинилася у довкіллі. Аби тільки не сполохати пісню, аби тільки вона не закінчилася. Аби тільки мачуха про Улиту не згадала, що її нема…

Поїду, поїду

В далеку дорогу,

Не знаю, чи вернусь, чи ні.

Загину, загину

Без тебе, дівчино,

В далекій чужій стороні…

– Улито, – розтяло повітря, аж дівчинка здригнулася. – Ти де?

– Я тут.

Голосочок тихесенький, переляканий, як у наполоханої пташки.

– От клята дитина! Ти що там робиш? Ану, марш спати!

– Я зараз. Я вже йду. Тут… Співають…

– Що? Ти зараз у мене заспіваєш, як візьму якого пужака. Дивися на неї! Співають!

Ніч оповила садок, їхню хату і пісню. Улита спала. І снилися їй дівчата, прибрані, з квітками. Вони співали. А біля них стояла Улита і слухала. Її ніхто не проганяв. Мачухи тут не було. Неподалік стояла жінка. Вона посміхалася і приязно дивилася на Улиту, а потім підійшла до неї, погладила її по голівці і сказала:

– Донечко моя! Я – твоя мама. Знаю, що тобі тяжко, а нічим не можу тобі зарадити. Хіба що… Слухай пісню. А ще молися, дитино.

Про той сон свій не сказала мала Улита нікому. А кому розкажеш? Ще нагримають або засміють. Тільки за ту ніч дівчинка наче подорослішала. Вона зрозуміла, що все минеться, що вона підросте, що минуться її дитячі біди, а їм на зміну прийдуть більші, тяжчі, дорослі біди. Знала Улита одне: ніколи не минеться пісня. Вона буде завжди. Вона не минеться навіть тоді, коли вже не буде на світі ні мачухи, ні її, Улити.

 

Якось в неділю заклопоталася чимось мачуха та й забула за Улиту. А вона тихенько гайнула собі з хати. Нехай вже потім буде, що буде. Нехай хоч потім і наб’є її мачуха, а Улита таки піде послухати отого старого сивого лірника, що примостився собі на горбочку, поклав свою ліру на коліна, маленьку, як мищинка, та грав щось сумне та протяжне, аж люди плакали. Сонце не пекло, а легенько гріло дідову сиву голову. Його солом’яний бриль лежав поряд, і люди кидали у нього якісь гроші. Дехто обережно клав двоє яєць. Хтось виніс дідові кухоль молока і скибку хліба, і лірник тут-таки став полуднувати. Допивши молоко, перехрестився, подякувавши Богу та людям, та й знову взявся за ліру. Щось там підкрутив, підлаштував та й затягнув сумної-пресумної – аж трава похилилася і вітер віяти перестав. А що вже Улитине серце, то воно аж зайшлося: пісня була про неї. І звідки цей дід знав про її горе? Мусив же він звідкись знати. Хто йому розказав про неї? Не знала дівчинка, що сирітського горя на світі, що листу на дереві, а сирітських сліз гірких море набралося б, якби їх докупи позбирати. Та дівчинка того не знала, бо була ще дуже мала. Вона з подивом слухала, а сльози так і котилися по її личку. Аж люди на неї зглядалися та зітхали стиха. А пісня була ніби й справді про неї.

Дивная година

По світу настала:

Не одна сирітка

Без неньки зосталась.

Ой, пішла сирітка

По світу блукати,

Рідної своєї

Матінки шукати.

Господь зустрічає,

Став її питати:

– Куди йдеш, сирітко?

– Матінки шукати.

– Вернися, сирітко,

В далекий світ зайдеш –

Своєї матінки

Довіку не знайдеш!

Бо твоя матінка

На високій горі,

Спочиває вона

В гробовому домі.

Ой, пішла сирітка

На той гріб плакати,

І там обізвалась

Її рідна мати…

Тут Улита заридала голосно і невтішно, аж її стали заспокоювати. Лірник покинув грати і вже потім не повертався до тієї сумної пісні про сирітку, як не просила його Улита. А їй дуже хотілося знати, що ж сказала мати своїй доні. Старий розумів, що таки передав куті меду, та й утяв якоїсь веселої, хоч берися в боки та танцюй – у лірника все на похваті було. Так би й минулися, може, для Улити її походеньки, але ж люди – є люди. Хтось-таки доклав мачусі, що Улита при всіх плакала, коли лірник про сирітку співав. Жорстоко покарала її мачуха і суворо заборонила дівчинці виходити куди-небудь з подвір’я. Та довго ця заборона не тривала. Пора було, як казала мачуха, дівчатисько привчати до якоїсь роботи, щоб дурно хліб не переводило. І Улита стала пасти спершу гусей, а потім і корів. І то нічого, що була ще маленька, як пуп’янок. Пора було їй пізнавати світ, що починався в садку під сливкою. Важко було малій вставати зраненька, гнати на росу, тремтячи від холоду. Часом доводилося змокнути, часом доводилося плакати, бо корова її не слухалася: видно, не сприймала таку маленьку пастушку. Але тільки тут, на полі, серед дітей і зазнала Улита справжнього дитинства. Тут була воля: і бавитись можна було, і співати, і кричати, і бігати – словом, воля! На личку вперше з’явилася веселість, а сонце дарувало дитині засмагу та здоровий блиск очей. То була бідна дитина, і Бог беріг її і захищав від всякої скверни, хоч і припас ще для її життя багато бід і всяких випробувань. А лиха доля дивилася на Улиту та нишком сміялася:

– Чекай, людська дитино, я тобі тут ще дещо приготувала.

І таки розв’язала свій вузлик з лихом, бодай не розв’язувала його ніколи. Маленька Улита вдруге осиротіла. Спершу помер батько, а потім і мачуха. Що ж їй тепер на світі білому робити? Вона ще ж зовсім мала. Люди зітхали, бідкалися, хтось навіть поплакав над Улитиною долею, не завжди добрим словом поминаючи покійну мачуху. А що з того, з тих зітхань та сліз? Дівчинка сама-самісінька. А ще ж зовсім маленька. Сама собі ради не дасть.

І тут до малої Улити прийшов старий Білосевич. В їхній родині було багато дітей. Порадилися Білосевичі і вирішили взяти малу сирітку до себе: і за дітьми буде доглядати, і справу добру зроблять – дадуть дитині харч і прихисток.

– Іди, дочко, до нас, – сказав старий, – добре тобі буде: не будеш голодувати, одягнемо тебе. А до роботи тобі не звикати. Ходи, доню. Що тобі тут самій?

І пішла Улита до чужих людей, до чужої теплої хати. Добре, що така для неї знайшлася. Мала бути за няньку, хоч сама була ще зовсім дитина. Так і жила. Всіх дітей вибавила, роботи ніякої не цуралася. Та й Білосевичі її, либонь, не кривдили. Галя Гольопиха про те розповідала мало. А що тут розповідати? Галя того не знає. Її ж тоді і на світі ще не було. А мама тими спогадами, очевидно, не дуже й хвалилася. А чим тут похвалишся? Сирітським своїм безталанням? Вічно в роботі, в клопотах. Добре те, що не голодна, одягнена та на голову не тече. Та й не гримає ніхто, як колись бувало.

У своїй юності розквітла Улита, як маків цвіт. Куди піде, парубки зглядаються, старі – то й ті голови повертають – дивляться, хвалять її коси, її вроду. Та що з того? Бідна вона. Бідна, бо сирота. Ні хати, ні поля. Одна тільки врода. Та й за те Богу дякувати. Зате вже співати їй можна було, скільки душа забажає. В родині Білосевичів пісня в пошані була.

Та й голосів гарних в їхньому роду не бракувало. Ото вже для Улити воля! Бо пісня для дівчини була чимось незвичайним, неземним. Могла слухати, втрачаючи лік часу, забуваючи про все на світі. А як нову пісню почує, то відразу й перейме. А вже потім сама співає – аж люди дивуються: звідки це в неї?

– Бог так дає. Мусить же й вона щось мати.

– Якби хтось путній посватав, то б не пошкодував: роботяща дівчина.

– І гарна.

– Красу на тарілку не крають. Бідна.

– То правда. Тепер багачок шукають. Щоб з полем, з хатою.

– Хіба тільки тепер?  Завжди так було.

– Та що те поле? Он, кажуть, трахторів наїхало. Кажуть, що на Збручі поле будуть орати. В «калхоз» підемо, то й поле заберуть. Всі зрівняємося: і ті, хто мав поле, і ті, хто його не мав.

– Та не меліть дурниць.

– Їй-Богу! Щоб з того місця не встала, коли брешу!

– Та як таке може бути? Коли моє поле, то хто ж його у мене може забрати?

– Можуть, голубко, можуть. Ще й як можуть. Сама віддасиш і відречешся. Он трахтори наїхали. Думаєш, даремно? Зараз шукають по селі, хто б для тих трахтористів їсти варив. Годувати їх будуть. Приїжджі.

Замовкли, зажурилися. І про Улиту забули.