– А де ж ти стільки татарського зілля набрала? – питаю у сестри, бо знаю, що татарське зілля у нас не росте: його треба з інших сіл привозити.

– Гольопа привіз.

– Це котрий?

– Толик, син Галин.

А тут і Галя надійшла. Щойно переступила поріг і – пісня, ще перед привітанням.

Ой, настала біла днина,

Свят Зелених другий день.

Зажурилась Україна,

Кайданами брень та брень.

Не журися, Україно,

Кайданами не брени,

Бо ми тебе не забудем,

Ми – твої вірні сини.

Отак заспівала, а тоді вже:

– Добрий день вам у хату!

– Доброго здоров’я!

Ні, таки якась невідворотна сила тягнула мене до тієї жінки.

«Я мушу про неї писати, – думала я, – мушу. Але ж як їй про те сказати?»

І все слухала її швидку мову, чистий голос.

«Отут в селі – і така оповідачка», – думала я. І вже не дуже вникала, що вона говорила. Я просто слухала, як саме вона говорила. В її мові було звучання чистої, незамуленої криниці.

Прізвище у неї Батовська. Таких прізвищ багато в селі – однофамільці. Іноді хтось щось і наплутає…

– Я їм кажу: та пишіть вже Гольопиха – то всі й знатимуть, що це я.

Отут я й присіла їй на хвіст. А що? Вона ж і сама так себе називає – то й не образиться. Можна й запитати.

– Галю, – кажу, – а чому Гольопиха? Чому вас так називають? І маму вашу так називали. Ви вже не ображайтеся, але ж це цікаво.

– А то вже, як приросло. Так і передається від покоління до покоління. А все це від того, що баба моя на конях дуже любила їздити. Хлопа такого не було, щоб з нею зрівнявся. Було сяде на коня та як гукне «Гальопа!» отак і стала я «Гальопиха», а потім вже «Гольопиха». Нічого, всі на селі вже звикли. Та й я вже звикла. А про дітей та внуків і казати нема чого: з тим повиростали. Це так, неначе друге прізвище.

Сміємося обидві. А потім вона й каже:

– Хотіла б я, щоб ти про мене написала. Не так про мене, як про мою матір. Нехай би було для дітей та внуків. Бо мама моя таки того вартувала, щоб про неї написати. Таке життя, яке випало їй пережити, тільки в кіно показувати, то вже люди плакали б, аж захлиналися б від тих сліз.

– Та я вже давно маю таку задумку: написати про вас.  Та от вже не знала, як вам про те мала сказати.

– То напиши. А я тобі все розкажу, як на сповіді. І всі мамині пісні переспіваю.

І я відчула, як якась внутрішня сила виповнює все моє єство, всю мою душу. Звідки та сила – не знаю. Але я зрозуміла, що просто мушу про те написати, бо, якщо не напишу, то до кінця днів моїх не матиму спокою. Аби мені тільки вдалося. Аби мені Бог допоміг.

– Казала Маруська: ти хочеш мою блюзку?

– Так, дуже хочу.

– Либонь, що таки буде мала.

– Та я вже собі з нею придумаю.

– Добре. То я тобі її принесу.

– От дякую. І про ціну подумайте, бо я ж не знаю. Це ж такий труд.

– Та то вже ми якось домовимось.

Я була така рада. Ще й блузки тієї в руках не тримала, а так до неї вже прикипіла. Мене чомусь з дитячих років вабило вишиття. Здавалося б, сліпій мало бути однаково. Та ні. А може, це і є ота закодованість… От, приміром, до золота, до всяких коштовностей я була байдужа, а до вишиття – ні. Хто це може знати? Таїна, ніким ще не розгадана таїна. Якось сама по собі зав’язалася розмова.

– Я пам’ятаю вашу матір. Ледь-ледь пам’ятаю. Вона колись до моєї мами приходила.

– О, моя мама красуня була. На все село. Не віриш – у Маруськи своєї спитай, вона тобі розкаже. А що вже співала – то другої такої хоч шукай – не знайдеш. До самої старості співала. Сяде, прикриє очі, задумається, а потім як заспіває, то не одна молодиця й сльозами обіллється: пісня в саме серце влучить, наче про неї і складена. І де вона тих пісень брала? Либонь, знала їх силу-силенну, а ще й сама складала. От станеться щось в родині, або розкаже їй якась молодиця про своє життя – і пісня народиться. Та така, що ніхто її і не чув, і не знав. Отака була моя мати. Що там до старості? Не те кажу. До самої смерті співала, а померла у 83 роки.

Я не переставала дивуватися: і яких тільки талановитих людей родить наша земля. Я навіть не маю на увазі відомих, визнаних. Це вже само собою. А от таких, про котрих пам’ять живе тільки серед людей. Скільки ж їх?..

– О, ми з мамою всю Тернопільщину об’їздили. Хор в колгоспі організували, то з тим хором і їздили. Перші місця брали. А коси які в мами були! До самої старості коси носила. Часом казали їй:

– Нащо вам, Улито, вже ті коси? Обстрижіть. На голову легше буде.

Мама тоді сміялася.

– Голова мусить вагу мати. Бо що то за голова, коли вона легка? Людина має відчувати, що в неї голова на плечах є, щоб не забувала думати. А коси… Своя ноша не важка.