Після того, як прочитала я того листа, приснився мені мій батько. Стояв переді мною такий, яким його знала за життя. Був, наче живий, але я знала, що його вже нема, що він вже мертвий. Страху у мене чомусь не було. Дивилася на нього і думала: «Чого ж він прийшов? Що він хоче? Чого йому треба?»
А батько й каже:
– Галю, відпусти до мене матір.
Я скипіла:
– Ото вже ні! Як собі хочеш, але мами я не пущу! Мало ти ще її мучив при житті! Ще мало? Не дам тобі маму! Йди собі.
І батько зник. А замість нього з’явилася Маруся, та, що могла б назватися моєю сестрою, якби вона знала і захотіла. Стала Маруся переді мною та й каже:
– Чому ти, Галю, не відпустила маму? Нехай би вони хоч тепер разом побули…
– Рано їй ще! Розумієш? Рано! Нехай ще поживе. Бо й так в тому житті нічого доброго не зазнала. Нехай хоч тепер… Хай хоч внуками своїми натішиться.
– А батько вже не натішиться, – сумно сказала Маруся.
– Тут ніхто не винен. На все воля Божа.
Я прокинулася. Мене била лихоманка. Плакала моя маленька Люба. Чоловік дивився на мене здивовано і непорозуміло.
– Галю, що з тобою? На тобі лиця нема.
– Нічого, Льоню. Це сон мені страшний такий приснився.
– Ти ж не дитина, щоб так на сни реагувати.
– Це був дуже страшний сон.
– Розкажи мені – і твій страх минеться.
– Зараз ні. Не можу. Нехай колись.
Плакала моя маленька Люба.
Старіла моя мама. І я це бачила. Кудись дівалися її сили, її колишня жвавість. З хором вже не їздила, але пісню не полишала: співала для себе, для молодих, котрі хотіли її слухати і часто просили, аби вона щось заспівала. Іноді казала про смерть, але я її зацитькувала, бо не хотіла про те слухати.
– Ти, Галько, якась дивна, – казала мама, – що з землі прийшло, те в землю піти мусить.
– Але дітей народжують матері. Чи може їх лелеки приносять?
– То й що, що матері! Однак людина з землі створена.
Я більше з нею не сперечалася, однак про смерть нічого слухати не хотіла. Сама прийде, і кликати не треба.
І снувалися мамині гадки. Тоді я від неї багато чого наслухалася. Спогадів, міркувань всяких. Мала світлу голову і гарну пам’ять. Добре, коли старість мудра. Тоді… Тоді молодші можуть щось для себе з неї почерпнути. Ми вчимося у своїх матерів не тільки, коли маленькі. Може й так, що вчимося ми від них все життя. І навіть тоді, коли їх вже немає…
Та мама ще була. До нас перейти жити вперто не хотіла.
– Дитино, я з своєї хати нікуди не піду. Тут мені добре, тут мені спокійно. Коли захочеш, сама до мене прийдеш.
І я приходила. Ми довго з нею розмовляли. Вона тішилася внучатами, а особливо тішилася, що у нас є хліб, що було й до хліба. Мала свою мізерну пенсію. Ото, бувало, одержить її, піде в магазин і купить собі шматок ковбаси. Прийде до хати, сяде та й їсть. Ні, не просто їсть, а повільно смакує: рада, що може собі таке дозволити.
– Мамо, – кажу їй, – може б треба якісь гроші скласти.
Кажу це обережно, щоб її не вразити.
– Гроші? А навіщо мені гроші? Ви вже, слава Богу, виросли. На смерть? Нехай вона сказиться, щоб я ще на неї гроші складала! А ти й так мене поховаєш. Я тебе, дитино, з пазухи годувала. Ні, я не про материнське молоко. То вже само собою. Молочу, бувало, в людей, дають мені їсти, а я юшечку їм, а барабольку для вас, для дітей, ховаю. Тому й кажу, що я тебе з пазухи годувала… Хто того не знав, той не зрозуміє, що то таке, коли твої діти голодні. Бодай того ніхто не знав…
Багато ми з мамою говорили, багато чого вона розповіла мені. Тільки за батька нічого не розповідала.
– От коли буду вмирати і якщо дасть мені Бог бути при пам’яті, все тобі розкажу: і про батька, і про себе. Як на сповіді.
– Живіть собі, мамо, – кажу їй.
– Їсти є що, в хаті тепло. Чого ж не пожити?
– Коли ж, дочко, сили вже нема. Робити нічого не можу. А що та людина варта, котра нічого не робить?
– Хіба в житті ще мало тієї роботи було? Хіба ж мало? Хіба ж ви, мамо, ще не наробилися? Вже б і відпочити можна.
– Е, дочко, нехай відпочивають ті, що вже на цвинтарі. А жива людина має щось робити.
– Йшли б ви, мамо, до нас. Хата нова, тепла, місця досить. Ніхто вам слова кепського не скаже. Ходімо.
– Е, дочко, ні. Вмирати я буду в своїй хаті. Тут мені тихенько, спокійненько, а ти й так до мене прибіжиш. Скільки там того ходу?
І я прибігала. Зроблю їй, що треба, принесу що. А вже, коли мати зовсім злягла, то я від неї й не відходила.
Був травень. Був пізній вечір. Ніщо не віщувало лиха. Мама була спокійна, але зовсім безсила. Слова її шелестіли, як сухі листочки, що мають опасти.
– Галю, дитино, поклади мені ноги рівно-рівно.
Я поправила їй ноги.
– І голову мені поправ.
Поправила й голову.
– І руки мені на грудях склади.
– Оце вже, мамо, ні.
– Ну, добре. Це потім… Нахилися, дитино, ближче до мене. Я розповім тобі те, чого досі не розповідала.
І на останніх силах, при світлому розумі мати розповідала мені про батька, про його тяжку зраду, про Марусю. Дещо й про себе розповіла. Бо часом і їй доводилося зазнати наруги, чинити те, чого не хотілося, аби для дітей своїх могла вільніше щось взяти чи з тієї ж таки ферми, чи ще звідки.
– Прости мені, моя дитино. Грішна я. А Богу вже там розкажу, то, може, простить мені, бо він милосердний. Милосердніший від людей. Мені треба, аби ти простила.
– Я прощаю вам, мамо, нехай вам Бог простить.
Мама зовсім заспокоїлася і якось так з полегкістю зітхнула.
– А тепер… Підклади мені під голову свої руки. Отак…
І дивилася на мене пильно-пильно, безвідривно. І раптом я відчула те невловиме. Мені здалося…
– Мамо!
Але матері вже не було. Всього місяць не дожила до 83 років. Що зазнала в житті, все забрала з собою, нічого нам не покинула, тільки свої пісні. Вони й тепер живуть зі мною.
Не літайте, голуби, по хаті. Не літайте, сизокрилі, бо моєї мами вже нема. І голуби полетіли з маминої хати, щоб більше ніколи сюди не повертатися. А може полетіли вони слідом за маминою зболеною душею, щоб бути з нею там, де немає страждань і печалі. А я залишилася тут на землі з маминими піснями. Коли буду вмирати при пам’яті, то, якщо зможу, неодмінно заспіваю оту, сумну-пресумну… «Не літайте, голуби, по хаті».