По якімсь часі за мною зайшла вістова з сільради.

– Йди, Галю, там тебе чогось кличуть.

– Кличуть? Чого б то?

– Я не знаю. Щось там, либонь, з якимись паперами.

Накинула одежину та й пішла.

– З якими ще паперами?..

Дивно, але в сільраді чомусь був Льонька. Світив своїми очиськами і посміхався. Був ще хлопець, що чомусь увесь час тримав руку за спиною. Всі чомусь дивилися на мене і посміхалися. Секретарка також. Я собі подумала, що це вони сміються з мого невдалого вербування. Від того я ще більше розсердилася. Окинула всіх спопеляючим поглядом і сердито тріпнула кісьми.

– Що там ще?

Секретарка набрала серйозного вигляду, але очі її однак посміхалися.

– Тут, Галю, ще не все з комсомольськими паперами. Нічого страшного. Просто треба ще розписатися. Ось тут… Напиши своє прізвище.

Подала якийсь бланк. Я й не глянула. Була сердита. Ще й хлопці чогось на мене повитріщалися. І чого, щоб хто їх спитав…

– Де розписуватися? – гарикнула сердито.

– Ось тут…

Я написала своє прізвище.

– А тепер ще за того хлопчиська… – і очима на Льоньку показала.

Я вивела прізвище Льоньки – «Батовськ…»

– Досить, досить, – спинила секретарка, – далі я сама.

І дописала «а».

– А тепер подивися, що ти написала.

Аж тепер я глянула на бланк. «До весілля – _______ після весілля – Батовська».

Це було свідоцтво про одруження. В ті часи не треба було чекати місяць чи скільки там. В сільраді розписували того ж таки дня. Отже, виходило, що я була вже розписана! З отим… З отим Льонькою Батовським! У злості я шукала найобразливіші слова, якими б я могла обізвати того нахабу, того… Але хлопець він був таки гарний, тому образливі слова не знаходилися. Я й секретарці знайшла що сказати, але стояла, червона, мов жар, а довкола всі посміхалися і щось говорили. А-а, це вони вітали нас з Льонькою.

Хлопець нарешті вийняв руку з-за спини. Він тримав букет квітів. Нарешті я спромоглася на якесь образливе слово і таки кинула його Льоньці. А сама крутнулась і пішла геть. Льонька наздогнав мене і взяв за плечі.

– Галю, – ніжно і благально. – Ну, не сердься. З тобою ж інакше не можна. Ти б нізащо не погодилася.

Стріпнула його руки з своїх плечей.

– Іди геть! Я тебе ненавиджу!

Це була неправда, але я мусила щось сказати, щоб дошкулити тому нахабі.

– Це неправда. Ти просто так собі кажеш. Галю, ти тепер моя. Ми з тобою – чоловік і жінка.

– Це ще не все. Ще треба шлюб взяти. А до церкви ти мене обманом не затягнеш! Тут в тебе нічого не вийде.

Льонька нарешті порівнявся зі мною, і ми пішли поруч.

– Галюню, не будеш же ти робити з нас посміховисько на все село.

– Буду. Ти ж… Ти ж…

І затнулася. І чомусь жаль стало Льоньку. І себе було жаль.

– Галю, ну вибач. Але скажи чесно, хіба ж ти просто так погодилася б?

– Ні.

– От бачиш. Ще, чого доброго, знову куди-небудь завербувалася б, а там – шукай вітра в полі!

– Отак і буде! Щоб ти знав! Я тобі того ніколи не пробачу!

Я ще щось говорила, але моя злість танула, як сніг на сонці.

– А мама? – продовжувала я, – моя мама! Виходить, що я, не спитавшись в матері… Може, у вас в родині так заведено, а в нашій родині…

– Галю, я твоїй мамі все поясню. Вона зрозуміє. Головне, щоб ти…

Далі ми йшли мовчки аж до мого дому. Я ледве стримувала сльози.

Мама на все це тільки посміхнулася, наче зарання знала, що так воно і буде, що Льонька таки щось утне. Або я.

– Що ж, діти, нехай Бог вас благословить, як я благословляю! – і просльозилася, що було зовсім не схоже на мою маму.

– Ну, а тепер, діти, треба все це узаконити. Щоб у церкві, щоб як Бог приказав.

– Але, мамо, я не піду з ним до шлюбу.

Мама отетеріла.

– Як це не підеш? В нашій родині всі шлюб брали, ніхто на смітнику не вінчався. Твій  батько, дарма що циган, теж зі мною шлюб брав.

– Та ні, мамо, не те. Він мене обманом затягнув. Нема, щоб по-нормальному. Нехай тепер живе з тим папірцем, – і я махнула нашим новеньким свідоцтвом про одруження. У мами брови підскочили догори.

– Ти що, Галько, здуріла? Хлопець бере тебе по честі. Чого комизишся? Теж мені… А що так… То… Хоч ти мені й дочка, вся, можна сказати, в мене, але з тобою інакше не можна. Скажи, хто б тебе міг прикоськати?

– Ніхто! – кинула я, а свій спопеляючий погляд – на Льоньку. – І йому це не вдасться. Ти чуєш? Не вдасться! Навіть, якщо я стану твоєю жінкою. Ти чув? Знай, що ти береш циганку. В мене і знак циганський є. Я не тільки на маму свою схожа, а й на батька.

– Ну, добре, Галю, добре, – мирно сказав Льонька, а очі його посміхалися.

– Давай тільки домовимося про весілля.

Так я стала жінкою Льоньки Батовського. І, мушу сказати, ніколи про те не пожаліла. За все наше спільне життя він мене і пальцем не зачепив. Спробував би!..

 

Як же ж те життя людське втиснути на скупі сторінки книжки, коли в ньому стільки всього? Немала робота, спробуй, стільки всього в тому житті, що й не передумати, не те, що записати. А треба. Конче треба. Хоч щось… Хоч біль і радість, хоч пісню, оту вічну, незайману. Що ніколи не вмре. Доки живе мій народ, доти і житиме його пісня.

Ой, Горинь, Горинь,

Ти сумно-сумно котиш хвилі.

Вернись, вернися,

Вернись назад, коханий мій…

– Коли мій батько помер, у мене саме Люба народилася. Тішилася дитиною, а тут… Та в житті так вже є, що сумне і веселе поруч ходить. Аби тільки веселого більше було. Батька я знала мало, але засмоктало мене біля серця – мій батько… Мама мовчала, не показувала, що її болить, але по очах було видно, що плакала. І не дивно. У її житті тільки любові було, що батько. Та ще ми, діти.

Після того, як мій батько помер, моя двоюрідна сестра переслала мені його листа, написаного до мене незадовго до його смерті. Цей лист перевернув мою душу і заставив на все подивитися по-іншому. Батькова провина, яку я, здавалося, ніколи йому не простила б, якось зблякла, і серце моє, крига у ньому почала скресати. Лист цей не зберігся, та я пам’ятаю його майже дослівно…

«Добрий день, а може вечір, дорога моя дочко Галю! В перших рядках мого листа спішу тобі повідомити, що, коли ти його одержиш, мене вже не буде на світі. Так я розпорядився, бо знаю, що недовго мені вже зосталося жити. А вам всім я бажаю від Господа Бога доброго здоров’я.

А написати я мусив, бо завинив я перед вами, тяжко завинив. І перед матір’ю вашою, а моєю жінкою Улитою, яку любив я і буду любити до останнього свого подиху. Я завжди гордився нею, її вродою, її співом. Кращої за неї я так і не зустрів…

Вмираю непрощений. То, може, хоч після моєї смерті хтось зітхне та й помолиться за мою грішну душу. Для своєї сповіді я обрав тебе, моя Галю, бо чомусь думаю, що ти мене найскорше зрозумієш, бо попри свій галайкуватий характер маєш тонку душу і добре серце. Це в тебе, певно, від твоєї матері, бо кров мою маєш, циганську. А про душу я вже сказав. Мені й досі жаль, що ти тоді так безглуздо втекла з Херсонщини. Ми з тобою добре жили б. І мені було б легше, а може й тобі: так би не бідувала. Та це вже в минулому. Що про те згадувати?

А пишу я свого листа, аби ти знала, як усе було. А там вже нехай серце тобі підкаже, чи простити мене, чи ні.

Всі тоді судили мене, коли я не захотів жити в Білозірці. Але ж ніхто не знав і не нає досі, чому я не захотів. Тільки мати твоя горопашна все знає. Я надіявся, що їй буде добре зі мною на Херсонщині, та не прижилася вона там. А може й образу на менез атаїла, бо завинив я перед нею. І перед вами, діти мої.

Ти, напевно, знаєш в Білозірці Федора Одуда і дружину його Гафію. А може їх уже й на світі нема… Як і мене… Пізно їм Бог дитину послав, Марусю. Так, щоб ти знала, це моя дочка, а тобі, виходить, сестра. Того ніхто не знає. А хто знає, то мовчатиме.

Спокусився я на гроші: бідність заїла. А вже потім і не радий був тим грошам. Та що вже було робити? Не міг  я того перенести, щоб моя дитина перед очима моїми буде бігати, іншого називатиме татом, а я не смів її навіть по голові погладити. А ще вина перед вами та перед вашою матір’ю. Словом, не міг я після того жити в Білозірці. Я все життя мучився своєю провиною перед вами і перед дружиною моєю Улитою. А тепер, на останньому своєму порозі, каюся перед вами і перед Богом. Простіть мені, діти мої, або хоч ти прости, дочко Галинко, моя люба циганочко. Молися за мене, то, може, і Бог мені простить. Шкода закінчувати цей лист, бо це вже буде моє останнє слово, доню моя. Бувайте здорові. Прощайте!

Ваш батько Максим.

Благословляю Вас!»

Я довго і тяжко плакала над тим листом. Нікому я про нього не сказала. Я простила своєму батькові. Простила йому все, що витерпіли ми з нашою матір’ю: голод, холод, те, що все своє дитинство я почувала себе байстрюком, бо матері порадили записати дітей на себе, аби в школі мені давали той нужденний обід, що належав безбатченкам і сиротам. Я простила своєму батькові всі наші поневіряння, те, як пухли з голоду, як виживали на кропиві, лободі та людському милосерді. Молилася щиро і палко, аби йому і Бог простив, як я йому прощаю.

Після батька на Херсонщині залишився його досить обширний будинок, який він записав на мене. Жити там я не збиралася, не хотіла я займатися і продажем цього будинку. Я просто подарувала його на згадку про мого батька тамтешнім жителям, здебільшого циганам, і там зробили школу для циганських дітей. Що зараз в тому будинку, чи й досі там навчаються циганські діти, того не знаю, бо більше не була там ніколи, хоч може й треба було б поїхати. Та життя ставить все нові і нові проблеми, які конче треба вирішувати: діти, внуки, то малі були, то вже повиростали, то пелюшки, – і так минає день за днем, а рік за роком. Херсонщина живе без мене, а я без неї. Але таки мушу я туди якось зібратися, бо там могила мого батька. Нема вже ні Майки, ні Валі, ні моєї матері. Зосталася тільки я. Тому мушу, якщо життя не закрутить мене у якомусь новому вирі.